В країні бургерів та бейсболу. Частина перша. Дорога

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Ще в далекі дев’яності, коли Штати були якимось примарним, поза зоною досяжності світом, що вихлюпувався на нас яскравою хвилею інформації з тьмяного екрану старенької «Берізки», ми всі собі мріяли. Мріяли, що на пальмах там ростуть долари, а такі недосяжні речі як жуйки, джинси та снікерси, як і аж надто гарні іномарки, видаються кожному американцю ще при народженні. Й Америка щосили манила нас недоступним своїм життям в неонових вивісках та хмарочосах.

І ось доля нарешті занесла мене до Америки. Про поїздку цю я мовчав, як партизан в Корюківських лісах, до тих пір, поки не отримав дещо нервову, але таку довгоочікувану візу. Ну, щоб не наврочити, як кажуть.

Збори на тревел – то в мене, як завше, така якась річ на кшталт військової муштри – якомога швидше з якомога меншою кількістю речей. Тим більше, що моя улюблена робота, не зважаючи на важливість поїздки, забрала весь час аж до останнього ранку перед виїздом, коли в мій «тревел бег» похапцем почали складатися усілякі штани, сорочки та інший непотріб.

Одне, що я, помилково вважаючи себе мудрою людиною, встиг зробити за пару тижнів, то це купити нові кросівки. Про що вже в Штатах гірко пошкодував, але не їхати ж в старих, порепаних «пумах», що мали вже досить жалюгідний вигляд.

Ми ж українці, мали тримати фасон

Виїздили до Києва за день, і, скориставшись нагодою, я, звичайно, зустрівся з друзями, поспавши перед перельотом якихось пару годин. Зранку, маючи вигляд китайського ведмедя з темними колами під очима, прибадьорившись (не аж надто) горням кави, рушив з друзями до аеропорту.

Переліт до Франкфурта, як завше на коротких рейсах, був максимально швидким та незручним. Проте, впираючись колінами в спинку переднього сидіння, я солодко спав, похитуючи головою, як собачка на торпеді у таксиста.

Сам Франкфурт зустрів нас гамірливим натовпом, неосяжною площею аеропорту та внутрішнім поїздом, що мав кілька зупинок між терміналами. Так ми і переміщались – щось на кшталт короткого метро, але з більшим, якщо це можливо, натовпом.

Не скажу, що митниця зайняла аж надто багато часу, проте змусила, звичайно, понервувати під пильними очима суворих митників. Стоїш перед ними, законослухняний громадянин, а ліве око сіпається, наче дійсно везеш якусь контрабанду.

Дещо розбавив ситуацію на паспортному контролі серйозний афронімець, який довго намагався дізнатися, хто ж з нас «Олеска». Збитий з пантелику, я тільки через деякий час зрозумів, що то була така своєрідна вимова імені нашого товариша Олександра. Ми довго сміялися і дотепер періодично називаємо його Олеска Васильович.

А ось сам дев’ятигодинний переліт з Франкфурта до Вашингтона був аж надто нелегким. Мої довгі ноги ну ніяк не хотіли вміщатися перед сидінням, яке винайшли, мабуть, китайці, жорстка сидячка давила на низ спини, а відкинутись назад змоги не було. Купу разів виходив помандрувати по салону.

Так, дивлячись фільми на екрані переднього крісла і в розданих стюардесою навушниках (частина кіно була німецькою, вибір виявився невеликий) та через силу дрімаючи, ми нарешті прилетіли на сім годин назад – в столицю Штатів Вашингтон ДіСі.

Той самий Білий дім

 

Коментарі:

Останні новини