Журналістка з Новгорода-Сіверського у березні цього року десять днів лікувалася від коронавірусу в інфекційному відділенні місцевої лікарні. В якийсь момент їй наче хто наказав: візьми ручку і запиши все, що побачиш. Свої спостереження вона надрукувала у районній газеті «Сіверський край»
Передісторія
Десятого березня, коли в поліклініці Новгород-Сіверської міської лікарні працювала бригада з обласного центру, вакцинувалась від COVID-19 і я. Запропонували — погодилась з радістю, з надією на те, що отримаю шанс уникнути пошесті.
Ускладнень від вакцини не боялась аніскілечки — лякав сам коронавірус із його «бонусами». На першому етапі, коли вакцинували здебільшого медиків, було передбачене щеплення й публічних людей, у т.ч. журналістів, які «відроблять» надану їм пільгу своїм прикладом.
Після щеплення розповіла про свої враження Чернігівському Суспільному та читачам «Сіверського краю». Нічого лихого чи тривожного в собі назавтра й надалі не відчула. Але 17 березня піднялась температура, з’явився невеликий кашель.
ПЛР-тест на COVID показав позитивний результат. Тиждень лікувалась амбулаторно, під наглядом сімейної лікарки. Але раптово стан погіршився і я потрапила до інфекційного відділення з пневмонією.
24 березня
Перше враження в палаті — настирний гул: працювали аж три кисневі концентратори. «Боже, — думаю. — Як тут спати? Як спілкуватись?». Безпомилково визначаю: мої «однопалатниці» немісцеві. Надія з Коропа, в ній відразу видно жінку вимучену. Тітка Оксана — з Вишеньок. Моя ровесниця Ніла — з Вільного, що теж на Коропщині.
Так само з Коропа Тетяна Василівна, найстарша з-поміж усіх нас. А Катя (вона шабалинівська) — ось уже два тижні лежить ничком під маскою. Мабуть, непритомна, — розказують мені про шосту в палаті. Страшні муки терпить.

Несподівано заходить жінка з палати, що навпроти. Привітавшись із землячками, простує до вікна. «Ти ж не в себе вдома! — роблять їй зауваження. — Так я ж по ділу! — перебиває гостя. — Тут, кажуть, з вікна видно сірий чотириповерховий будинок. За нього, кажуть, зайти — і видно магазинчик. Треба попроситись. Невже не пустять?
— Господи! І тут до тебе не дійшло, наскільки ти хвора й для інших небезпечна! Марш до себе!»
Що настав вечір, помітили не стільки за темрявою за вікном, як за новою зміною, котра заступила на чергування. Раз по раз вмикається світло: медсестри з ін’єкціями гепарину для всіх, по черзі — крапельниці. І знову: «Готуйте, наші хороші, животики». І гудуть, гудуть концентратори, разом з киснем підтримуючи життя моїх сусідок. І задуха, неймовірна задуха.
25 березня
Хтось декламує: …Пробиваєш кирзою ту некошену гущу, як в часи мезозою серед первісних пущ. Ріки в’ють вужами. Цезій гусне в крові… Здригнулася - та це ж я, виявляється, кричу. «Міряємо температуру! Беріть градусники!» Повертаюсь у реальність, певно, температурю, бо таке жахіття приверзлось.
«Буду їсти!» — голосно та рішуче сказала тітка Оксана. І всі коропчанки сприйняли це повідомлення як велику радість. Хтось навіть зааплодував: «Браво!». «На поправку, значить! А що тобі принести з холодильника? — запитуємо. — Та булочку з водою».

Завідувач відділення прийшов на обхід рано. Особисто він «веде» тільки найважчих — такі у нас дві: Катя і Надя. Але його приходу радіють усі: з цього насправді в палаті й починається новий день. Під вечір застогнала Надя. І в палаті з’явився ще один концентратор. Маска-«вусики» допомагали мало, й бідна жінка промучилась усю ніч.
26 березня
Це було неймовірно: на ліжку сиділа Катя. Навіть маску — найсерйознішу, з балончиком — зняла ненадовго. І всміхалась. Звичайно ж, не мені — життю усміхалась. Мені про себе розказувала коротко: — З Шабалинова родом, як і чоловік. Обоє ми в школі рідній і працювали: я — історик, він — фізрук. А тепер на пенсії. І не одна вона тут, у новгородській інфекції, шабалинівська.

"Неконтрольована ситуація. А могли б уникнути, могли б! Якби влада місцева про наслідки думала». Вони розкладають усе як по поличках. Либонь, почалось усе з кончини авторитетного в Українській Православній Церкві (МП) та шанованого в Коропі й окрузі архімандрита Миколи.
Їхали на похорон, казали, з усіх усюд. Три дні прощалися з ним у соборі, а поминальну літургію правили десятки священників. Мені показали відео, вразив не стільки сонм священників, як переповнений парафіянами храм. І-де там ті маски?!
Записую розповідь: «Наче ж перед Богом усі рівні. Але нашого сільського покійника, якого ще восени ковід убив, ховали уже потемну. А тут — такі розкішні похорони. Чогось ніхто не думає, що релігійна церемонія — теж масовий захід.
Тільки поховали — як концерт влаштували. У Будинку культури, що навпроти храму, де тільки батюшку відспівували. Десь вісім сотень осіб набилось у залу. „Звьозди“, бачте, приїхали. Одна співачка так після концерту всіх бібліотекарок облизала, що назавтра з ковідом злягла.
Що самі люди думали, як хто на похорони, а хто на концерт ішов? Тепер наші коропчани цілими сім’ями тут у вас. За стінкою он, в сусідній палаті, Надін чоловік. Важкий. Тут мати з дочкою, ще одна мати з дочкою. Брат із сестрою, — підраховують, аби нікого не забути. — Дві сестри…»
27 березня
Наче поменшало усім крапельниць. І вночі світло вмикається рідше. Тому вночі, а коли й удень, заснути трішечки вдається. Розбудив по-піонерськи бадьорий голос з Нілиного телефону: — …«Не спешите укладываться на живот. Не ломитесь в больницы! Там чистым кислородом обпекут вам легкие».
Вимкніть авантюристку! Сюди б її! Запитала у Каті, чи правда, що вона два тижні була непритомна. «Та ні, — відповідає. — Це була якась напівсвідомість, напівмарення. Я все чула, все знаю, що тут відбувалось». У неї сьогодні «прогулянка» — довкіл ліжка та назад.
А Наді щось зовсім зле. Усе більше виконується розпоряджень лікаря, все більше вливається у вени з крапельницями ліків — а людині все гірше. Наді важко вкладатись на живіт — не всім воно однаково. Тітка Оксана підбадьорює її строгими нотаціями: «Ну, я ж слухалась і терпіла. А ти розкисла! Від цього, молодичко, не полегшає».
«Вони думають, що я ніжна, — шепоче мені Надя. — А які там ніжності?» І вона тихенько «викладає» мені всі свої діагнози. «Одне ось я тільки-но поборола, а друге — зі мною. Ой, Боже, великий і праведний, припини ці мої страждання, якимось чином зупини». Я вперше чую, як хтось поруч благає Всевишнього про смерть.
28 березня
Сьогодні Каті сказали обходитись по пів години без кисневої маски. Її Андрій Леонідович поставив за приклад Наді: «Вона ж була тяжча за вас! І дивіться: вже виходить з палати! Зараз троє нас: ви, я і ваша хвороба! Вам лише вибрати: з ким ви? Якщо зі мною — все здолаємо!
У Наді вже давно маска «серйозніша» — не «вусики». І концентратор для неї Андрій Леонідович підбирає особисто. Кладуть на ліжко дерев’яний щит, лежати на ньому Наді нібито зручніше.
Тетяна Василівна вже подовше обходиться без маски. Вона молодчина. В масці чи без, а прості фізичні вправи робить кілька разів на день. Вона розгадала уже весь збірник кросвордів, перечитала усі журнали науково-популярного штибу, які діти принесли мені з дому.
Офіцерська дружина розказує про сімнадцять (!) переїздів. Вона — економіст, працювала в гарнізонних бухгалтеріях. «А Коропщина — Миколина батьківщина, він з Райгородка. В Коропі ми на пенсії й осілись».
Мої сусідки знову беруться «перемивати кісточки» лікареві. «А як я тут ничком лежала, то чула, що просто змусив Андрій Леонідович лікуватись одну свою колегу-лікарку. Вона ридала та була настроєна піти звідси. Андрій Леонідович їй запропонував екскурсію до реанімації.
«Ви пів годинки подумайте, а тоді ми сходимо. Глянете: чи підходять вам уже на найближчі дні такі перспективи?». Пів години було достатньо, щоб лікарка оговталась і погодилась на негайне лікування. Вона давно уже у своєму містечку, на роботі.
А під вечір — обхід лікарів. Зі мною вони говорили найдовше: таки ж особливий випадок — захворіла вакцинована. Те, що не втрачала ні нюху, ні смаку, лікарів не здивувало.
29 березня
«Ви панікуєте?» «Паніка в моєму єстві, — відповідає Андрієві Леонідовичу Надя. Боже, як же їй погано! Тіло виболене, дихати не пускає, все її дратує. І щит, яким задоволена була напередодні, тепер „як камінь“, і під крапельницями лежати незручно.
У коридорі зустріла ченця зі Спасо-Преображенського монастиря, що тут з тим же недугом. „Батюшко, — звертаюсь, — прошу вас: помоліться за рабу Божу Надію. Їй дуже погано“. Показую у двері на ліжко, де стогне найхворіша з-поміж нас. „Добре! Попрошу Господа“.
Як за вікном сутеніло, Надю від нас забрали на колясці. В шосту палату, на інтенсивне лікування. Метушня сестер, які збирали її речі, і несподівана пустка. А пізнього вечора, коли вже всі вклалися спати, сталось невеличке переселення. На місце біля вікна поклали старесеньку бабусю.
По тутешній „моді“ зразу в руку ставиться катетер. Бабуся тут же його зірвала. Поставили новий. Розпорядилися: спати зі світлом, бо бабуся тяжка. Ми не підкорилися: яке має значення, горить світло чи ні, коли через десять стін медсестри хворої все одно не бачать? А сидіти біля неї ніхто не буде: хворих аж за шістдесят, і новенька далеко не найтяжча.
30 березня
„Як вас звати? — це тітка Оксана підійшла знайомитись до нічної новоселиці. — Уля. Уляна Данилівна“. Запитали, скільки років. Спочатку відповіла, що вісімдесят два. Через кілька хвилин їй стало вже вісімдесят шість, а лікарю на обході сказала, що вісімдесят вісім. Але родом з тридцять шостого, то, виходить, вісімдесят п’ять.
Це було б смішно, якби не було так сумно, бо скоро нам усім довелося за нею доглядати. От звідки в людини з таким нелегким минулим стільки веред? Ніхто не має права розголошувати встановлені діагнози, тож скажемо так: людина з не зовсім адекватною поведінкою. Але що зробиш: підозра на ковід. І терпіти треба. І допомагати.

Не витримуємо: „Це все ви, бабусю, можете робити самі. Ми ж не челядь вам, ми ж теж хворі“. „Але ж мені понад вісімдесят! Коли ще ви такими будете?“ Хотілось чи не хотілось, а доглядати за бабусею Улею мусили у п’ять пар очей з усіх кутків палати. Бо їй „приписали“ кисень.
І медсестри, і ми разів так із сотню розказали та показали, як вдягати кисневу маску. А бабця своє: „Так вона ж пластмасова! Нехай дадуть мені тряпошну!“
Несподівано така гарна штука — концентратор вельми зацікавив бабусю. „Бабо, залиш проводки, ніяких кнопок на панелі не чіпай!“ Та хвилина — і все вже окремо: концентратор, киснепровід, маска. Я зі свого кутка кажу, бачте, халат не застібне — пальці не слухаються, а з апаратом „розібралась“.

Концентратор для баби виявився універсальними меблями: і бильцем для якоїсь там ганчірки та штанів, і тумбочкою, аби чаювати. „Не можна на апарат нічого ставити і класти!“ - сердилась медична сестричка. „А куди мені класти? Ви тут усю палату заставили своїм“, — кидає у відповідь старенька.
31 березня
Уночі баба Уля зідрала собі катетер. Була робота й для медсестер, і для лікарки: залило кров’ю постіль, сорочку. Ледве вклались, як пролунало, перекрикуючи концентратори: „Чого вони усі сплять? Мені погано!“ Тут якраз нагодилась медсестра. Настроювала концентратор, христом-богом молила його не чіпати. Але яке там!
Серед ночі баба Уля відключила від кисню не тільки себе, а й іншу пацієнтку (удень їх „посадили“ на один кисневий апарат, чим вельми розгнівили Уляну Данилівну). Стало ясно: апарат на двох — не для цього випадку.
„А тут, бабо Улю, майже сімдесят пацієнтів, і скільки тяжчих за тебе!“ — кажу. Як ставили мені крапельницю, спитала про Надю. «Погано їй, — відповіла медсестра. — Чергують „стаціонарний“ кисень з концентраторним. І чоловікові її гіршає».
Який не важкий видався день, а важкий він був переважно через бабу Улю, та й він добіг кінця. Вимкнули світло, порозмовляли. У Ніли й тітки Оксани вже був чемоданний настрій. А тут тітка Оксана запропонувала: „А давайте, бабоньки й молодички, „Отче наш“ заспіваємо“.
Співали майже всією палатою. Дарма, що староболгарською — цю молитву ж знають усі й так. Отче наш, іже єсі… В мене якесь каміння спадало із серця. Легшало, світлішало. Захотілось виплакатись. Тітка Оксана заспівала ще й „Верую“. Соромно, але не було кому підтримати — не знаємо.
Мені треба було встати, щоб набрати води з крана. Хтось для чогось ввімкнув світло, і я побачила, як наша біла і пухнаста баба Уля навіщось обводила кисневодом концентратор довкіл. Він вимкнувся, змушені були кликати медсестру. Тільки вона вийшла з палати, як концентратор запищав. Медсестра забігла до палати, кинулась до апарата. Згорів!
Смокчучи валідол, я згадувала, як влітку колишня депутатка обласної ради організувала збір коштів на концентратор. Збирали всім миром — хто скільки міг. Там і колективний внесок нашого маленького гурту газетярів. Апарат міг би після баби Улі допомагати багатьом хворим
І що робити з такими пацієнтами в наших українських лікарнях? Вихід один — окремі палати з персональними постами. Але коли це стане реальним? Нашкодивши, баба Уля ненадовго угомонилась.
1 квітня
Уявляю, яким спалений концентратор став „сюрпризом“ для заввідділенням й інших лікарів у День сміху! Тітка Оксана й Ніла після обходу збиралися, дзвонили рідним, щоб їхали за ними. Приїхали досить швидко. Тітка Оксана запрошувала в гості в їхні красиві Вишеньки.
Вийшовши на мить з палати, Тетяна Василівна принесла новину: чоловіка Наді теж перевели у ту ж палату! Дуже важкий. „А нас усіх тут уже під сімдесят! З Коропа подзвонили мені родичі, сказали, що їхніх хворих уже не перший день відправляють не тільки на Новгород-Сіверський і Бахмач, а й на Борзну“.
Словом, невеселе 1 квітня. А тут зайшла жінка й запитує: «А як тут бабуся, що спалила концентратор? Їй від мене після того концентратор забрали. Мені погано, а їй хоч краще?
І тут я зірвалась. Я по-справжньому накричала на бабу Улю. „Через тебе без концентратора лишили хвору людину, їй він треба більше — ти ж і дихати киснем вперто не хочеш. І сам не гам, і другому не дам!“ Баба запротестувала: „Я ні в кого нічого не забирала. І нічого не палила“.

Тетяна Василівна прийшла до мене посекретничати. Запитання було простим: — Ви, Петрівно, шкодуєте, що зробили щеплення? Не шкодуйте. Може, гірше було б. Щось же вас та вберегло таки від тяжкого перебігу. А ви, бачу ж, не така-то й міцна по життю. Все, що Бог дає, — на краще. Вам вакцину дав поза чергою. Може, щоб уберегти? Дякуйте Йому».
Я трохи ошелешена: це ж не лікар, не вчений-вірусолог чи імунолог каже — це проста людина, що вірить у Бога. «І не змовчте про ваш особистий випадок. Напишіть: хай люди знають, що з вакцинацією не все так просто. Що не всі проблеми з цією напастю вона вирішить, що нікуди не подінуться групи ризику й таке інше».
У кутку заойкала баба Уля. Тетяна Василівна, котра вже з десяток разів зарікалася й не підходити до вреднющої сусідки, піднялася й тихо пішла на поклик старої людини. Як прийшла ніч, мені дуже не вистачало тітки Оксани та Ніли. Оце б знову заспівали «Отче наш». Я прошепотіла його, як уже кілька років підряд, — рідною, українською.
2 квітня
Сьогодні щось велике в лісі здохло: баба Уля у кисневій масці. Вдягненій правильно, ніс з-під неї не стирчить. Бабуся цілий ранок сумирно лежить під ковдрою. Бува, й сяде. Але маски не знімає й не вередує. Якщо серйозно, то пояснення тут одне: притисло!
Шукала медсестру для баби Улі. Заглянула до палати навпроти. У куточку побачила зовсім юне личко — дівчина років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Стислось серце. Знову у косметичку, де зберігаю ліки, за валідолом. Чи не занадто багато валідолу? Треба себе пожаліти, а то не дай, Боже, звідси та в терапію.

На ліжку, що його займала тітка Оксана, вже лежить Марія з Коропа. Її оглядає травматолог — бо травмувала голову, як звалив (у прямому сенсі) ковід її з ніг. На обхід сьогодні приходять двоє лікарів з гарною новиною: додому!
Доки чекаю рентген-контролю, лікарняного й рекомендацій, прилягла, закрила очі. До мене підійшли нечутно: «Галино Петрівно!» Стрепенулась. Наді мною стоїть заплакана незнайомка: «Я для себе нічого-нічого не проситиму. Я прошу для брата, він дуже тяжкий — сатурація 76. Чи не могла б ваша дочка купити для нього пляшку мінералки. Дві, якщо неважко». Киваю головою. Вона, подякувавши, пішла.
«Це моя колега — вчителька молодших класів з нашої Шабалинівської школи. Тут з братом лікуються. Вона за братом доглядає. А сьогодні якраз виписались дві сестри — наші, шабалинівські. Вона пішла до них попросити: як хто за ними їхатиме, то хай заскочить до неї додому, привезе харчів трохи. Бо в них з братом уже все закінчилось.
Гроші ж, якщо і є, не помагають, коли нікого попросити сходити в магазин, — розповіла з відчаєм Катя. — А їй відповіли, що пізно щось переказувати: уже за ними, сестрами, їдуть. Вона розплакалась і виказала їм усе, що думала».
Я сіла на ліжку, хвилинку подумала. «Катю, передайте своїй колезі, нехай до мене зайде. Я попрошу своїх дітей купити їй все, що треба». Вона попросила дуже мало: воду, кефір, якихось булочок чи пиріжків.
Потім в палату привели нову пацієнтку. Валя — з нашого міста, госпіталізували з чоловіком. Дивлячись на її теплі штани й цупку шерстяну кофтину, я сказала: «Тут душно, треба легший одяг». Вона відповіла: «Я поки що тепла не відчуваю. Мене колотить усю».
Так вийшло, що залишала я лікарню, коли вже сонце пестило землю останнім промінням. Дощ пройшов, і таке пахученне свіже повітря вдарило в ніздрі. Наповнило й легені, і все єство ароматом дощу й відталої землі. Виявляється, так мало людині треба для щастя.
Післяслово
Чи шкодую я, що зробила щеплення? Ні, ніскілечки. Чому після вакцинації я захворіла? На це запитання не відповість зі стопроцентною вірогідністю ніхто. Як перенесла недугу — знаю. А що було б без першої дози — хтозна.
У нашому колективі на ковід тоді похворіли всі. Можливо, ще до щеплення я вже була інфікована. І ще одне. У містику я не дуже вірю. Але коли зробила останній запис у щоденнику і сховала ручку — наче з душі щось звалилося. І я знову почала відчувати смак життя.
