Заїхавши максаківською понтонною переправою в журналістську експедицію на інший берег Десни, ми проїхали вздовж її задесенськими полями, луками та хуторами. Останній пункт зупинки – село Котичка. Де були, що бачили, з ким розмовляли і що дізналися – Сусіди.City розповідають.
Редакційний водій – теж журналіст
За свою трудову біографію водій Микола Ларченко побував у всіх куточках Менщини. Його робота наче як і звичайна, на перший погляд здається: ну що там такого – крути кермо, їдь, куди тобі скажуть. Але поспілкувавшись ближче з Миколою саме в таких подорожах, зрозумів, що він є неабияким помічником журналіста (особливо новачка). Спогади про те, як, коли, з ким і з якого приводу відвідав ту чи іншу місцевість, про людей, з якими зустрічався, іноді – про курйозні випадки.
– За останні більш ніж 20 років побував скрізь, – каже Микола Ларченко. – Бував і в усіх малих селах. На жаль, уже тільки в спогадах Пеньків, Яськів, Святі Гори. Їх уже немає.
З Овчарівки за розмовою під’їжджаємо до Котички. Водій підказує, з ким тут можна поспілкуватись: отам, де вдалині пасеться коник, мабуть, як і раніше, живе одна жінка. Туди й рушаємо.
А в городі – все, як за Довженком
Із того, наскільки заросла травою дорога, робимо висновок, що транспорт тут – велика рідкість. Під’їжджаємо до двору, який надійно охороняється: з-за паркану чути собачий гавкіт. Якусь мить чекаємо і, оскільки ніхто не виходить, ризикуємо пройти ближче до хати повз двох припнутих ланцюгами песиків.
Господиню цього двору бачимо вдалині городу, але вона нас ще не помічає. Бо зайнята чимось на грядці. Як, мабуть, і має бути в селі. Бо ця жінка ні хвилини не сидить без роботи: когось нагодувати (у дворі, крім коня, собаки та поросяти, ще ціла куряча армія), щось посадити, прополоти.
Влітку город квітував різнобарв'ям
Озиваємося і просимо підійти на бесіду. Поки чекаємо, роблю висновок про те, наскільки доглянутим виглядає пів гектара городу. Пам’ятаєте? Як у Довженка, коли він писав про покликання своєї невгамовної матері: «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість, – любила проказувати вона».
Тут посаджено все: і картопля, і буряки, і кукурудза, і гарбузи… А по периметру городу, поряд із двором – квіти: гладіолуси, майорці, чорнобривці. Усе виглядає напрочуд доглянутим. Особливо коли зважити на вік господині і на те, що все це вона доглядає сама.
Усе життя – тут, у Котичці
Вісімдесятишестирічну Олександру Гордієнко зараз здоров’я вже підводить, звичайно, але жінка ще знаходить сили за всім глядіти. Не без допомоги синів. Вони хоча й живуть у Мені, але відвідують матір, допомагають із тими справами, які потребують саме чоловічої сили й уміння: дрова, сіно заготовити, десь цвях забити. А все інше вона зробить сама. Навіть за конячкою доглянути їй проблеми не складає.
– Тримаємо давно коня, – розповідає жінка. – Сини вирішили, що цей рік він у нас уже востаннє живе. Хоча й не молодий, але дуже розумний. Шкода здавати на м’ясо. Хочеться, щоб ще послужив комусь, шукаємо покупця.
Нині в Котичці живе всього шестеро людей. Найстарші, баба Шура і ще одна жінка, мешкають у своїх хатах самі. А ще є дві сімейні пари. Навідується сестра милосердя (соціальна працівниця), доставляє з магазину продукти харчування, які замовляють люди. А в іншому пані Олександра ще сподівається на себе та допомогу рідних.
Корінна жителька Котички Олександра Гордієнко ніколи не покидала рідного села
– Онук хоч і в Києві живе, але теж часто приїздить у гості до мене, – каже жінка. – Рідко надовго залишаюся сама. Нічого не зробиш вже: село майже вимерло, спілкування – хіба що з родичами по телефону. Інколи сусідка приходить, вона молодша за мене, то всі місцеві новини дізнаюся від неї. А так обізвуся до курей, собак чи коня. Коник теж голос подає, коли почує, що я тут, у дворі.
Город – доглянутий, заквітчаний. Баба Шура, посміхаючись, каже, що у минулі роки засаджували ще більшу площу.
– Я не задоволена тим, що сини цього року наполягли зменшити ділянку, – ділиться пані Олександра. – Я б краще її обробила, ніж тепер мушу дивитися, як та ділянка, яка залишилася незораною, заростає бур’янами. А тепер треба це скосити, щоб не розсіювалися бур’яни. Оце онук нещодавно мотокосою попрацював. Краще б щось корисне посадили чи посіяли.
Сини та онуки не змогли переконати Олександру відмовитися виростити поросятко.
– Не стільки для себе, як для них же, – каже з посмішкою баба Шура. – Я у цій справі люблю найбільше той момент, коли за столом у день свіжини збирається вся родина. Для мене це як свято: всіх згуртувати.
У городі Олександри Гордієнко – все, як у «Зачарованій Десні»
Олександрі Гордієнко під час розмови пригадалося багато чого з прожитого життя. Говоримо про те, як було колись і як стало нині. Розказала вона і про те, які великі в’юни водилися неподалік в озерцях, що утворювалися на луках після розливу Десни, і якими гарними виглядали ці луки влітку, коли від духмяного різнотрав’я паморочилося в голові. Не те що тепер, коли агрохолдинги підбираються до самої річки.
– Раніше всі луки біля Котички викошувалися, – каже Олександра Гордієнко. – Оскільки багато хто тримав корів і в Макошиному, і у нас, то сіно всім потрібне було. Я теж тільки років п’ять тому збулася корови, а то весь час тримала. Останні роки – на припоні. А раніше… Тут стільки людей жило, що в селі було аж дві череди корів!
Не живуть, а виживають
Тільки-но від’їхали недалеко від обійстя Олександри Гордієнко, націлившись на повернення додому, як зустріли ще одного жителя Котички. Підходимо, вітаємося. Сімдесятитрирічний Федір Федоренко якраз перепинав на городі свого коня. У словах пана Федора відчувається песимістичний настрій через те, що такі села, як Котичка, доживають свого віку зі своїми останніми жителями.
– Ми дійсно виживаємо, – каже Федір Федоренко. – Всі шестеро нас – люди пенсійного віку. Нічого тут немає, всі послуги – тільки в сусідніх селах. Добре, що ще соціальна працівниця є, то хліб щотижня возить із Остапівки. Наразі вона у відпустці, але раз на два тижні знаходить на нас час. А так… Важко жити.
Пан Федір 35 років колись був ветеринаром у колгоспі. В останні роки його існування, коли ситуація була дуже нестабільна, так само вівся і облік роботи – люди на роботу ходили, але до стажу ці роки їм не були враховані. Все випливло, коли настав час виходу на заслужений відпочинок: років страхового стажу не вистачило. Живуть разом із дружиною. Наскільки сил вистачає потроху господарюють: коником город оброблюють, мають шість кізок, пасіку. Трохи – для себе, трохи – дітям, які живуть у Борзні.
– Без коняки в селі теж важко, – каже господар. – Їй близько десяти років. Це вже зараз ми менше її експлуатуємо: переважно щось привезти, заволочити город. А раніше – і орали, і косили.
– Село наше ніколи не було великим. Найбільше пам’ятаю – може, до сотні чоловік населення, – каже пан Федір. – Колись іду сам на роботу на тваринницький комплекс, що був під Бабою, і дітей із собою веду до Макошиного в школу. Через паром, взимку – по льоду, наприкінці весни та восени – човном через річку. Особливо тяжко було, коли Десна починала пізньої осені замерзати, а навесні розтавати. Ні туди перебратися, ні назад повернутися. Тому і люди, які тут жили, почали тікати звідси. А діти як поїхали на навчання після школи, то так і не повернулися назад: хтось – у Київ, Чернігів чи Мену, а дехто з молодших – до Польщі.
Коли працював ветеринаром, довелося йому побувати багато де в довколишніх селах. Можна було і перебратися з сім’єю чи до Куковичів, чи до Макошиного. Але рідну Котичку він любить понад усе, тому і не наважився на переїзд.
– Котичку очікує така сама доля, як і сусідні Загреблю та Рожківку, – розмірковує Федір Федоренко. – Люди повимирали, повиїжджали. Ще стоять там деякі пусті хати, в яких, як і скрізь у таких селах, панують пустка, руйнація і мародерство.
А тим часом хоч день і перекотився далеко за південь, помічаємо, що ґедзі починають дошкуляти кобилці Маші. Вона, наче слухаючи нашу розмову, спокійно смакувала соковитою травою. Запитуємо і про неї.
Село вмирає, а пафос залишається
Про те, як людям доводиться жити в селах, подібних до Котички, змогли дізнатися під час наших відвідин, проїхавшись їхніми вулицями, поспілкувавшись із небагатьма мешканцями. Стає сумно від почутого, побаченого.
І як би не виглядав романтично порятунок від гомінливої цивілізації через усамітнення серед розкоші деснянської природи, але шкода стає тих людей. Самотніх, полишених, без послуг, без належного забезпечення тими благами, якими володіють інші.
Ще цинічніше виглядають сюжети з новин радіо і телебачення про те, що все у нас робиться заради людей. А слова на кшталт «Село – колиска нації! Збережемо село – збережемо Україну!» – звичайним пафосом.
