Ганна Сухобок з Корюківки думала, що все бачила у своєму житті, адже 103 роки показали його з усіх боків. Однак жінка навіть уявити не могла, що вдруге переживатиме війну. Довго не вірила своїм рідним, що країна матері пішла зі зброєю на її батьківщину.
Що змінилося за рік
З минулого року Ганна Сухобок зовні не змінилася. Так само любить вдягати гарні речі й нові хустки. Хіба частіше бере до рук коцюбки.
— Як була активна, така й залишилася! — каже племінниця Валентина Мороз. — Усе хоче чимось допомогти. Під будинком у нас грядки, тож поривається сапати. Не пускаємо, бо соромно перед людьми! Жаліємо її, а вона нас — хоче допомагати. Правда, було, в Майорське звозили. Там у мого чоловіка Миколи хата від батьків залишилася. Город не пораємо, трохи грядок є. Тож тітка почала просити сапати. Коля не втримався: «Ну, дай ти сапу людині! Вона все життя на землі працювала, хоче відчути її!» Дала. Трішки посапала — навтішалася. Тоді ще щавлю нарвала. Просилася й накришити його. Ну, така вона в нас, непосидюча, невгамовна. Хоче й квасольку полузати, й часничок, і цибульку перебрати.
У 103 роки Ганна Юхимівна сама за собою доглядає. Буває, зранку довго спить, бо вночі не вдається - ноги мучать. На вулицю виходить, але вже дуже рідко. Частіше до неї приходять сусіди. Племінниця каже, що тітка дуже терпляча людина, спокійна, любить співати.
— Замолоду такий голос мала — мурахи по шкірі! — розповідає Валентина Мороз. — Всі в родині співучі були. Було, приїдемо з чоловіком з дачі з Майорського, а вона співає, що й на вулиці чути! Зараз і голос змінився, і сили немає: починає співати, а потім переходить на говір.
Про війну
Племінники довго не наважувалися розповісти Ганні Юхимівні, що почалася війна.
— Вона все сварилася на нас, що вікна позапинали, мовляв, темно, наче в сараї, — згадує Валентина Іванівна. — Почала пояснювати, що так треба, що війна триває. Не повірила мені. Каже: «Як це росія могла напасти на нас? Моя ж мама звідти була…» Потім щось сусідки їй розказали, щось у новинах сама почитала, побачила страшні кадри руйнувань у містах. Усі разом два тижні витратили, аби переконати, що сусідня держава пішла на нас війною.
90 невідсвяткованих днів народжень
Восьмого липня Ганні Юхимівні виповнилося 103 роки. Якщо торік жінка ще танцювала з гостями біля будинку, то цьогоріч відсвяткували скромніше. Гості навідалися в однокімнатну квартиру Валентини та Миколи Морозів, з якими шостий рік мешкає їхня тітка.
Синок і донечка називає їх Ганна Юхимівна, бо своїх дітей у жінки немає. Є ще дві племінниці в Корюківці. Валентина Іванівна щороку святкує дні народження своїй тітці, бо та ніколи не відзначала їх аж до свого 90-річчя.
Ганна Сухобок із племінницями Тетяною Александровою та Валентиною Мороз
— А коли їй було святкувати? — дивується племінниця Валентина. — Чоловік-інвалід, дві корови, повен двір господарства, городів. Сама все тягнула. На колгоспній косовиці була попереду всіх чоловіків. Замолоду ще й повідморожувала ноги. Після смерті чоловіка ще 26 років доглядала молодшого за себе чоловіка. Яке там святкування?
«Дякую вам, діти»
На 103-річчя Почесного ветерана області, ветерана праці, учасниці війни з квітами та подарунками завітали заступниця начальника районної військової адміністрації Юлія Сита, секретарка міськради Анастасія Плющ, голова ради районної організації ветеранів Валентина Погребна та завідувачка відділення денного перебування Центру надання соціальних послуг Наталія Колобашкіна. Вітали ще й сусідки, бабусині подруги.
Наталія Миколаївна з повагою говорить про подружжя Морозів, яке доглядає свою тітку. Каже, створили людині такі умови, яких вона не мала протягом свого життя, оточили любов’ю й турботою. Хай відігріється душа на схилі літ. Рідко таке буває. Частіше здорові працездатні діти хочуть перекласти на державу турботу про своїх стареньких батьків.
— Тітка дуже рада була, що її не забули, що вшанували, — каже Валентина Іванівна. — Вона любить частувати гостей, усіх до столу запрошувати. Шкодувала тільки, що мало погостювали. Та розхвилювалася, що не розповіла, як їй живеться. Каже: «Я забула сказати гостям, що це ж ви мене, діти, доглядаєте. Ото розгубилася. Дякую вам, діти. Дякую тобі, дочечко…» Заспокоюємо її, мовляв, хіба ж то головне?
