Через війну мільйони українців змушені були залишити домівки та переїхати до сусідніх країн. Здебільшого це жінки з дітьми – втомлені та налякані постійними обстрілами. Люди знаходили прихисток в різних країнах Європи. Сьогодні складніше сказати, де наших немає. Українців приймали добре. Підшукували житло, давали речі, продукти та грошову допомогу. Але поступово ставлення місцевих жителів до українських біженців в деяких країнах почало змінюватись.
Польща
Чернігівка Наталія перебуває в Польщі вже четвертий місяць. Жінка пережила в рідному Чернігові кілька найстрашніших тижнів війни, коли місто обстрілювали і бомбили фактично цілодобово. Евакуювавшись під обстрілами, Наталія вирішила тимчасово виїхати в сусідню країну.
– Я коли їхала сюди, то думала, що це на два-три тижні – пересидіти обстріли, війну… Але я вже чотири місяці тут. І поки ще нічого не зрозуміло, що буде далі, – розповідає жінка.
Наталія дуже хоче додому. Але поки на кордоні стоїть ворог та постійно обстрілює рідну Чернігівщину, жінка воліє залишатися в безпечній Польщі.
– Дома було краще все! І заробляти було легше. Це мій дім. Там все залишилося. Мене вирвали з корінням!.. Це ж не моє бажання було переїхати сюди. Якби не війна, я б повернулась вже зараз назад, – бідкається Наталія. – Раніше я розмірковувала, щоб переїхати жити кудись в Європу. А ось тепер, не знаю, можливо, це через війну, мені навпаки хочеться повернутись. Мені хочеться доробити свій будиночок. Мені хочеться на Батьківщину!
У Польщі Наталія знайшла сезонну роботу. Працює на пляжі, готує відпочивальникам різні страви. На роботі вона проводить по 13 годин п’ять днів на тиждень. Каже, платню отримує непогану – вищу, ніж вона мала в Україні, працюючи фотографом. Але за кордоном більші ціни на житло та комунальні послуги. Заробітку Наталі вистачає якраз на оренду квартири та харчі.
Для того, щоб почувати себе більш-менш комфортно, потрібно добре працювати. Жити тільки на державну допомогу біженцям довго не вийде, пояснює жінка.
– Працювати тут можна, – розповідає Наталія. – Навіть з дітьми можна знайти підробіток. Наприклад, дитину в садок на чотири години відправила, сама десь в готелі чи мотелі пішла прибрала два номера. Тобто в сезон роботу знайти можна. Якщо ж люди переїжджають до Польщі цілою родиною, їм варто мати при собі деяку суму грошей про всяк випадок, і бути готовими працювати всім – і жінці, і чоловіку. Зрозуміло, що коли жінка одна і у неї, наприклад, троє дітей маленьких, то працювати вона не піде. Їй потрібна допомога. Але я чимало бачу і багатих українців, які просто не хочуть працювати тут.
Робота у Наталії тимчасова. Якщо вона змушена буде лишитися в Польщі на осінь та зиму, то буде шукати собі постійне робоче місце. А його не так просто знайти без гарного володіння польською мовою.
Наталія має офіційний дозвіл на легальне перебування та роботу в Польщі на наступні 18 місяців.
Поляки допомагають
– Допомагає і держава Польща, і самі поляки. Нам сусід приніс речі, бо ми приїхали в тому, в чому вийшли з укриття. Потім нас відвели в секонд-хенд, ми вибрали все, що нам потрібно. Все для особистої гігієни нам дали. Можна раз на тиждень ходити і отримувати гуманітарну допомогу. Там, де її роздають, зазвичай черга з українців. Наші українці примудряються отримувати цю допомогу скрізь – в декількох місцях. Я не знаю, як вони встигають. При цьому поляки цього всього не фіксують, але, мабуть, скоро будуть, – ділиться чернігівка.
Ставлення до українців змінюється, переконана Наталія.
– Українці самі часто змушують поляків змінювати до себе ставлення своєю поведінкою. Дуже багато людей, які хочуть жити задарма, – говорить жінка. – Я, наприклад, кілька разів ходила по гуманітарку – отримувала продукти. Поляки, які її видають, дуже терплячі. Їм що привезли – те вони і роздають. Спочатку вони пускали українців самих вибирати, що їм потрібно. Але ж наших, якщо так пускати, то перші 10 затаряться, а решта 500 підуть з порожніми руками. Тому поляки стали фасувати і видавати пакетами. Але й тут знайшлись в черзі незадоволені тим, що дають. Мовляв, в пакетах один рис. Я сама бачила, як це відбувається, і мені, якщо чесно, неприємно було. Якщо ви прийшли по допомогу, якої дійсно потребуєте, – беріть рис і їжте. В чому проблема?
– У мене є подруга, то їй тут дуже пощастило. Їй знайшли роботу офіційну, з восьмигодинним робочим днем, подарували ноутбук, дітям речей дали багато, – розповідає Наталія. – Тому у неї буде своя щаслива розповідь про життя в Польщі. Але не всім так пощастило. Історії різні у людей. От я поки що знайшла тільки тимчасову роботу. Іноді бувають неприємні моменти робочі. Наприклад, не всі клієнти готові слухати мою недосконалу польську мову. Принципово. Навіть елементарні речі.
Водночас Наталії подобається ставлення поляків до сортування сміття. Вона хоче, щоб ця практика була скрізь і в Україні.
– А ще мені подобаються тут спеціальні місця, де стоять баки для речей. Це не смітники. Це залізні такі баки, куди люди зносять непотрібні їм речі. Наприклад, людина замовила щось в інтернеті, але річ не підійшла, і вона відносить її до цих баків. А той, хто потребує, може прийти і забрати. Якщо ви, звісно, не дуже гидливий, то тут можна знайти і одяг, і взуття, і техніку, і навіть меблі, – розповідає жінка. – Тут нещодавно, мабуть, десь закрився спортивний зал чи в ньому міняли тренажери, бо біля баків стояли бігові доріжки, велосипеди, багато спортивного знаряддя. Хто хотів – забирав.
Не всім Польща «зайшла»
Ще одна мешканка Чернігова Олена Чередник чотири місяці прожила з дитиною в польському місті Познань. Спочатку все було навіть непогано, розповідає жінка. Хоча психологічний стан був жахливий.
– Дуже тяжко було, – зізнається Олена. – Дуже додому хотілось. Була депресія. Не було поряд чоловіка. Ти не розумієш, що буде далі. Чужі люди навколо, вони розмовляють іншою мовою. Вона, хоч і схожа на українську, але не розумієш багато чого. Я ходила як тінь місяць чи два. А потім ти починаєш розуміти, що війна іде, але треба починати жити якось, щось робити.
Молодшу дитину Олені майже одразу вдалося оформити в дитячій садок:
– Я прийшла до найближчого дитсадка, який є в окрузі, де я проживала. Поспілкувалася з директоркою. Вона спочатку сказала, що місць немає. Я залишила телефон і пішла. Але вона мене наздогнала, сказала, що знайшли місце, можемо оформити дитину. Але це платний садочок. Я за місце платила 250 злотих.
Жінка отримала і фінансову допомогу від Польщі.
– Я оформила на дитину 500 злотих. І ще була разова допомога 300 злотих, – розповідає Олена. – За гуманітаркою я не ходила. Бо я почитала, що там великі черги, люди між собою сваряться. А я цього не хотіла. У мене були свої кошти. Тому я ходила в магазини. Але коли я оформила дитину в дитячій садочок, то там мене спитали, яка мені потрібна допомога. Я відмовилась, бо вважаю, що краще хай люди, яким це потрібніше, скористаються. Але вони десь через місяць все ж дали мені допомогу самі. Було троє діток з України, і вони кожній дитині видали пакунок. Там були дитячі нові речі, засоби гігієни.
Та навіть попри те, що все ніби складалось непогано, Олена почувалася некомфортно в Польщі.
– Мені з самого початку чомусь було не комфортно. На якомусь такому інтуїтивному рівні Польща не знайшла зовсім, – каже чергінівка. – Поляки не всі добрі. У багатьох присутня подвійність. Вони тобі в очі одне кажуть – все добре, все чудово, а поза очі – інше. І вчинки інакші.
Неприємності у жінки почались, коли вона остаточно вирішила переїхати до іншої країни. Власник житла, де мешкала Олена, повівся з нею непорядно.
– За ту кімнату, яку я винаймала у поляка, йому сплачувала держава, – пояснює Олена Чередник. – Він за неї отримував більше, ніж зазвичай брав з постояльців. До того ж я оплачувала всю «комуналку» сама. Коли ж я повідомила власнику, що переїжджаю до іншої країни, він мені заявив, що я, мовляв, жила у нього безкоштовно. Я тоді відповіла, що я мешкала в тій кімнаті за гроші, які йому сплачувала держава. А потім він ще взяв з мене гроші за поламаний диван. Сказав, що то я поламала. Але той диван був поламаний ще коли я заїхала. Я три місяці мучилась на ньому. Ось так себе людина показала.
Не пощастило в Польщі й колезі Олени. Жінка також приїхала з дитиною і винаймала житло, за яке сплачувала держава.
– Держава власниці житла виплачувала 80 злотих на добу – за жінку та дитину. Тому складно сказати, що це – просто доброта поляків, бо насправді є вигода своя. Через два тижні моя знайома почала допомагати польці з її старенькою бабцею. А потім ця пані запропонувала їй допомагати так само і з іншою жінкою, яка живе за вісім кілометрів від них. Транспорту там нема громадського. Знайомій сказали, щоб вона шукала велосипед і їздила сама. Але оскільки у неї маленька дитина, яку вона не може лишити саму, то варіант був тільки їздити разом з малечею. Знайома відмовилася. Так тепер поляки з нею навіть не розмовляють, а сусіди почали говорити, що це через українців ціни виросли і що ми невдячні. Вони ж, бачте, такі добрі до нас. Тепер моя знайома шукає спосіб виїхати до Німеччини, – розповідає Олена.
Німеччина теж різна
Після Польщі Олена десять днів мешкала у подруги в Німеччині. Тут їй сподобалося більше, але жінка все ж вирішила рухатись далі:
– В Німеччині сподобалось більше, ніж в Польщі. Але залишатись там жити також не захотіла. Там, наприклад, о дев’ятій вечора нікого вже немає на вулиці. Це не всім підходить. Виходиш увечері пройтись, подихати свіжим повітрям – і немає навкруги жодної людини. Таке відчуття, ніби ти один, і якось навіть страшно. Ти не розумієш, чому ти один. Чи тут зовсім не можна виходити. Ось така асоціація на той момент. Було незручно, некомфортно.
Австрія в топі
З Німеччини Олена Чередник переїхала до Австрії. Сьогодні мешкає у Відні.
– Тут неймовірне повітря. Тут інтернаціональна країна, – захоплено розповідає жінка. – Коли приїхала – мені одразу видали документи, які дають дозвіл знаходитися в країні легально. Потім я прописалась у квартирі, яку тут знайшла. Зареєструвалася в організації, яка допомагає біженцям. Через чотири дні мені передзвонили, я прийшла і мені там вже допомогли оформити всі документи на допомогу. І навіть в той же день видали кошти на проживання за півтора місяці.
Роботу в Австрії Олена ще не знайшла. Планує йти на курси з вивчення мови, щоб працювати за професією. Курси ці для українців безкоштовні. Потім жінка хоче зареєструватися у службі зайнятості.
– Біржа мене направить на навчання з бухгалтерії. Вони тривають десь три місяці. І потім я можу знайти роботу бухгалтера. Звісно, тут можна знайти роботу, не знаючи мови, але вона буде низькооплачувана, – ділиться планами Олена.
Вижити в Австрії без соціальної допомоги від держави – цілком реально, вважає Олена.
– Якщо не винаймати житло, а жити в соціальному помешканні, то навіть за ті кошти, які вони тут виплачують, на харчування повинно вистачити, – пояснює чернігівка. – Але тут краще не сидіти на «соціалці», а йти працювати. Тут 1300 євро заробітна плата – це мінімальна. За ці кошти можна і винайняти житло, і харчуватися. В Польщі було гірше.
Є свої нюанси і в Австрії. Наприклад, особливе ставлення до дітей.
– Якщо моя дитина кричить, то мені можуть зробити зауваження, – каже Олена. – Або навіть подзвонити до поліції, сказати, що я не справляюсь. Приїде поліція, проведе пояснювальну роботу. Не можна кричати на дітей.
Особисто для Олени, з трьох країн, де вона вже встигла побувати, найбільше сподобалася саме Австрія. Найменше – Польща. Не надто комфортною для жінки виявилася й багата Німеччина. Хоча там, за її словами, видають найбільшу грошову допомогу українцям.
Мінлива Чехія
Ірина Кульгейко з двома доньками виїхала з Донеччини ще не початку війни. Деякий час вони жили в Дніпрі, потім в Івано-Франківську, Львові. Коли Ірину з дітьми попросили звільнити кімнату, яку вони займали у Львові, жінка вирішила все ж таки виїхати за кордон. Її подруга, яка на той момент вже побувала в трьох країнах – Польщі, Німеччині та Чехії, порадила одразу їхати до останньої.
– Саме Чехія була та країна, яка надавала гарні умови для українців, – розповідає Ірина. – І в перші місяці Чехія була дуже лояльна до нас. Країна надавала багато гарних умов. Наприклад, житло давали безкоштовно, фінансово підтримували. До того ж ми їхали в конкретне місце. Нам тут вже знайшли житло. Хоча дуже багато людей їхали просто так – в невідомість. Їх зустрічали на вокзалі волонтери і вже тоді розселяли. Нам пощастило.
Так Ірина опинилась в Чехії. Її з дітьми поселили в справжньому замку. Коли вони прибули на місце, в кімнаті вже чекали продукти і навіть гарячі страви. Для них підготували також і засоби гігієни, рушники, подушки.
Уже на третій день молодша донька Ірини пішла до місцевої школи.
– Спочатку все було наче у казці, – згадує Ірина. – Чудове було ставлення в школі. Я перший тиждень ходила з донькою, сиділа за партою. То вчителька розказала учням про нас, показала на карті де Україна, де Чехія. Розказала, як ми тікали, що ми встигли взяти з собою, як для нас почалася війна. Я розповідала, а вона перекладала дітям.
Але вже за кілька місяців ставлення до українців почало змінюватися.
– Коли масово поїхали українці до Чехії, то ми почали помічати, що ми ніби вже їх дратуємо, – розповідає Ірина. – Наприклад, змінилося ставлення простих людей, в магазині, в якомусь кафе. Продавчиня чи офіціантка до чеха одразу підходить, а до українців – ні. Наприклад, стою я в місцевому магазині, підходить моя черга, в продавчиня раптом робить вигляд, що вона там щось витирає, прибирає, а потім тільки обертається повільно і дивиться на нас. І так постійно, в усіх моментах.
Наприкінці весни Ірину з дітьми попросили звільнити і кімнату в замку. Жінка переїхала до іншого соціального житла, теж безкоштовного, але значно гіршого, ніж попереднє.
– Ми тепер живемо в хостелі, – каже жінка. – І ось тут ми вперше відчули досить негативне ставлення до себе. Почули, що чехи фактично звинувачують нас, що у них почалась інфляція, почалась криза, почали рости ціни. Особливо ціни на бензин – так дорого він ще не коштував у них.
А ще в Чехії Ірині не сподобалась гуманітарна допомога.
– Продукти часто давали ті, в яких закінчувався термін придатності, – говорить Ірина. – Банани – чорні. Могли дати, наприклад, дві картоплини, одну сливу. Що мені з тим робити? Не було такого, щоб дали олію, цукор, чай, крупи. Один раз нам тільки дали квасолю. Тобто небагато дають.
Змінилось ставлення і до доньки в школі, розповідає жінка. Вчителі собі дозволяють кричати на українських учнів. Ірина каже, що навіть був випадок, коли педагог вдарила її доньку підручником по колінах. Їй не сподобалось, як дівчина склала книжки.
Ірина мріє повернутись до України. Переконана, що найкраще жити на рідній землі. Також хочуть повернутись і Наталія та Олена. Всі чекають лише одного – коли закінчиться війна.
