У неділю, 6 листопада, своє професійне свято відзначають працівники соціальної сфери. Це люди, які першими приходять на допомогу тим, хто опинився у скрутній життєвій ситуації.
Напередодні свята, Сусіди.City побували в Корюківському центрі надання соціальних послуг. Разом із його працівниками, ми згадали перші дні війни, коли соціальні робітники стали головною артерією, котра наповнювала життям і з’єднувала з зовнішнім світом багатьох немічних людей. Спілкуємося з директоркою установи Тамарою Єрмоленко
Тамара Єрмоленко
Від розгубленості до чітких дій
Як і всіх наших мирних жителів, жахлива новина про повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну працівників центру надання соціальних послуг Корюківської міськради застала вдома. І хоча відтоді минуло вісім місяців, 57-річна директорка Тамара Єрмоленко пам’ятає день 24 лютого до дрібниць.
— Я й частина моїх підлеглих попри початок війни прийшли на роботу, — згадує Тамара Олексіївна. — Фахівців у Центрі 11 осіб, а соціальних робітниць, котрі на території громади обслуговують майже 700 немічних людей вдома, — 54.
Останнім ми відразу зателефонували й сказали, що продовжуємо працювати. Тобто, вони мають іти до людей і виконувати свою роботу. Зважаючи на те, що з магазинів і аптек швидко розмітали товари — сказали, робити для них запаси по максимуму. Самі ж намагалися спланувати свою роботу в екстремальних умовах.
Соціальні робітниці Центру
Тамара Олексіївна не приховує, що певний час усі вони перебували в шоковому стані. Невдовзі зателефонував заступник голови міськради Олександр Биков і запитав, чи готові вони безплатно брати для своїх підопічних молоко. Роздумувати не було коли. З дому назносили місткий посуд і вже назавтра були у сквері за райдержадміністрацією.
Там місцеві сільгосппідприємства віддавали усім охочім білий продукт, який з початком війни не могли забирати закупівельними. Не виливати ж його на землю. Молоко привозили до приміщення Центру, а вже там розливали по пластикових пляшках, які соціальні робітниці доставляли немічним корюківчанам.
Кілька днів молоко давали безоплатно, а потім почали продавати по 10 гривень за літр. Люди були дуже задоволені й купували охоче. Крім цього, з перших днів війни свою допомогу запропонував ТГК «Бреч». Його працівники з власних харчів пекли хліб і своїм транспортом привозили до Центру по 50-60 буханок щодня.
— Роздавали людям хліб теж безплатно. Доводилося ділити й по пів хлібини, а що поробиш? У цей час уже всюди вишиковувалися багатометрові черги за хлібом, у яких стареньким людям вистояти було неможливо. Коли запустили колишній хлібозавод, стало набагато легше. Перші сірі «кирпичики» коштували 14 гривень.
Відтоді місцева пекарня ні на день не припиняла роботу. Ми й досі щодня беремо корюківські хлібобулочні вироби для своїх підопічних — від 60 до понад 100 різних найменувань. Це сірі й білі круглі та кирпичиком великі та маленькі хлібини, сайки, батони, багети, рулети, плетінки, рогалики, слойки, булочки.
Наші люди не хочуть відмовлятися від цих товарів місцевого виробника, бо вони дуже смачні й дешевші, ніж в інших торгових точках. Хліб коштує від 6 до 18 грн. Найдорожча здоба, рулет із маком, вартує 25, а булочки продають по 9-10 гривень. Хлібозавод по сьогодні нам кожного привозу безплатно віддає 10 хлібин, бо є люди, котрі не завжди можуть собі дозволити навіть таку покупку.
У дефіциті були ліки
Директорка Центру каже, що найболючішими виявилися проблеми з медикаментами. Бо вгамувати голод можна по-різному, натомість людям із важкими хронічними недугами першу-ліпшу таблетку не даси.
На межі виживання, наприклад, опинилися особи, котрі страждають на вади щитоподібної залози. Без певної щоденної дози в них починаються необоротні процеси. Люди, котрі це розуміли, ділилися з такими ж як і самі навіть кількома пігулками, щоби протягнути день-два.
— Дуже допоміг нам уродженець Корюківки — військова людина, який власним коштом придбав цілу коробку життєво необхідних ліків для земляків. Їх човном переправили через Десну й доставили в місто. Ці медикаменти для астматиків, сердечників, діабетиків, епілептиків і т. д., без перебільшення, врятували тоді багато життів.
Щоби з’ясувати, кому необхідна нагальна допомога, вона розвішувала оголошення по місту та розміщувала їх у соціальних мережах. За деякий час мала список людей, які потребували допомоги, - до 600 осіб. Зверталися до Центру сімейної медицини, і його очільниця Світлана Лещенко завжди йшла назустріч, ділилася всім, що мали.
Наталія Колобашкіна демонструє великодні паски, які підготували для підопічних Центру
Порожні полиці в магазинах
Тамара Єрмоленко каже, що великі проблеми виникли також із харчами. Адже окрім підопічних їхнього Центру, допомоги потребували літні люди, за якими раніше доглядали рідні з інших населених пунктів, зокрема Чернігова. Тепер до матері чи батька не те що приїхати, а й зателефонувати не завжди була можливість.
Люди виходили на знайомих, сусідів, а ті на працівників центру надання соцпослуг. Наталія Колобашкіна з іншими працівницями в ті дні пішки та велосипедами обійшли й об’їхали багато людських осель. Виявляли немічних і безпорадних стариків, які опинилися сам на сам з усіма проблемами. Певний час у багатьох із них ще були запаси круп, борошна, іншого, а потім і це скінчилося.
Ділили харчі на невеликі порції й роздавали людям
— Для людей, які опинилися в критичній ситуації і яких обслуговували соціальні робітниці вдома, ми намагалися знайти хоч якісь харчі. Два місяці працювали без вихідних і майже цілодобово, бо розуміли, яка на нас лежить відповідальність.
Спочатку все що могла, нам передала міська рада. Це були молочні продукти й овочі: картопля, буряк, морква, капуста, цибуля, дитяче харчування. Небагато харчів, однак ця підтримка була дуже важливою, бо на той момент у магазинах полиці вже спорожніли.
Влада також забезпечувала мийними засобами та памперсами осіб, які не могли самостійно пересуватися. Підставили своє плече й сільгоспвиробники. До останнього дешевим молоком забезпечувала агрокомпанія «Урожай», керівником якої є Олександр Левицький.
По талонах його ще тривалий час безоплатно отримували малозабезпечені багатодітні родини, сім’ї, де проживають особи з інвалідністю та переселенці. Сільгосппідприємство ім.Горького (керівник Віктор Ющенко) давало пшеничну крупу, гречку. Співпрацювали також із благодійними фондами. Звісно, потреба в харчах була значною, усіх забезпечити не могли, але й з голоду ніхто не помер.
Гуманітарна допомога
Тамара Олексіївна констатує, що найбільше літніх людей у Корюківській громаді померло у березні. Це був найскладніший місяць. Мало того, що населення потерпало від стресу, ще й на межі виживання опинилися без ліків хронічно хворі. Коли почала надходити гуманітарна допомога — видихнули з полегшенням.
— Спершу нам передавали з міськради гуманітарку у вигляді мийних засобів, мила, підгузків, деяких харчів. Потім самі почали шукати благодійників. Мені вдалося налагодити зв’язки з Чернігівською обласною благодійною організацією «АРАТТА», керівницею якої є Вікторія Філатова.
Роздавали їх адресно й одноразово: людям похилого віку (685 шт.), з інвалідністю (105), особам чи сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах (130). У наборах були крупи, макарони, борошно, консерви, олія, молоко.
Ще раз велику партію наборів харчів ми отримали від благодійної організації «Іскра добра». Це було 2200 продуктових наборів — на кожну особу, котра була зареєстрована в нашому Центрі станом на 7 вересня по місту й селах Корюківської громади. Комусь додому доставили, хтось сам по неї приходив. На одну родину пенсіонерів видавали один набір. Але якщо в сім’ї були пенсіонери й інвалід — отримували по два.
Тамара Єрмоленко розповіла, що в ті дні до них приходило багато людей пенсійного віку, ображалися, чому для них немає гумдопомоги. Всім пояснювала, що отримали визначену кількість пакунків — на осіб, які були зареєстровані в їхньому Центрі станом на вересень цього року. Останнім часом у Центрі зареєструвалося чимало нових людей, серед них і такі, хто навіть не здогадувався про його існування.
Активні пенсіонери
Тамара Єрмоленко пишається своїми підопічними й колегами, каже, що вони не лише просять допомоги, а й самі її надають.
— У перші дні війни без зайвих слів почали зносити в Центр овочі, консервацію — те, чим могли поділитися, особливо, з переселенцями. Потім активно долучалися до різних благодійних акцій, аби зібрати кошти для захисників України.
Нині підопічні Центру плетуть сітки та в’яжуть шкарпетки, варять варення з шишок, а також діляться власними коштами. Хтось по 100-200 гривень, а декотрій й по тисячі жертвують. Для постраждалих чернігівців приносили посуд, постільну білизну, праски, телевізори, інші необхідні в побуті речі.
Приносили як своє з дому, так і купували нове. Все це для людей з передмістя Чернігова та Киянки, у яких російські окупанти вкрали будинки й усе майно. Двічі відправляти туди зібрану в Корюківці допомогу.
Труднощі нас не здолають
На запитання, що змінилося в роботі центру надання соціальних послуг за вісім місяців російсько-української війни, Тамара Олексіївна каже: «Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, нашим головним завданням було заспокоїти людей, забезпечити їх ліками та харчами. Нині — всі мріють про найшвидшу нашу перемогу.
Тому кожен працівник Центру намагається підтримувати віру своїх підопічних у світле й мирне майбутнє. Разом долаємо різні випробування, зокрема, й життя з обмеженим електропостачанням.
Готуємося разом із ними до зими, яка може піднести інші „сюрпризи“. Отож і самі не падаємо духом, й інших розраджуємо. Розуміємо свою місію, бо в багатьох українців, на жаль, життєвий вибір невеликий: або соцробітник, або смерть.
