Корюківщина знову оплакує свого захисника. 16 березня під час виконання бойового завдання на Донеччині загинув старший солдат Олександр Федоренко з Наумівки. У неділю, 19 березня, його поховали в рідному селі. Односельці й досі не можуть повірити в смерть молодого чоловіка, про якого тільки найкращі спогади, бо в житті ніколи нікого не образив і завжди був прикладом для інших.
Людина-стержень
У сім`ї Наталії та Олександра Федоренків двоє дітей: старший син Олександр і менша донька Юлія. Односельці кажуть, що це саме той випадок, коли в хороших батьків і діти хороші.
У Наумівському ліцеї згадують, що син Федоренків зростав гарним хлопцем, кмітливим і надзвичайно відповідальним. Гарно навчався, тож жоден захід у школі не відбувався без нього. Олімпіади, КВК, брейн-ринги – всюди був Саша Федоренко. Завжди з повагою ставився до вчителів і однокласників. Надзвичайно чуйний – чуже горе сприймав як своє й ніколи не стояв осторонь, коли бачив, що його підтримки потребують.
Він був стержнем, на якому трималося багато ідей і хороших справ. Довкола нього гуртувалися ровесники, бо поважали неординарного хлопця. У випускному класі першим із хлопців зголосився танцювати вальс і інших переконував не зволікати, бо це ж так важливо – шкільний вальс!
Наумівську школу у 2002 році Олександр Федоренко закінчив із золотою медаллю. У навчальному закладі й досі висить його фото як медаліста. Сашею дуже пишається школа, тому його загибель – велика втрата для вчителів і однокласників.
Фото Саші на шкільному стендіФото: Наумівський ліцей
- Саша – це мега-мозок, людина-інтелектуал, надзвичайно розумний, але разом з тим абсолютно не амбітний, неконфліктний і дуже скромний, - зазначають його друзі-односельці. – Багато читав і знав. Поміркований, завжди розраджував інших, а своїми проблемами ніколи й нікого не обтяжував. До нього зверталися по поради, бо вони в нього й справді були мудрими. Саша ніколи не кидався словами, він їх зважував і, перш, ніж щось сказати чи радити, сто разів думав.
По досягненні призовного віку Олександр Федоренко відслужив в армії. Пішов працювати на СТО в Корюківці, бо обожнював техніку, цікавився автомобілями. Знаючи його справжній потенціал, друзі несміливо цікавилися, чому він обрав автомийку, проте Олександр впевнено й рішуче відповідав, що бачить у цьому свій сенс.
Йому просто подобалося робити автівки чистими, він цінував спілкування з людьми. Міг знехтувати своєю обідньою перервою, щоб якісно і вчасно виконати роботу, щоб клієнт залишився задоволений.
Справжній воїн
З початком війни, у 2014 році, Олександр Федоренко пішов по мобілізації захищати Україну на сході. Коли телефонував, нічого не розповідав рідним і друзям про себе та свої будні, більше питався, як вони. Був небагатослівним і після повернення. Друзям лише якось зізнався, що разом з побратимами ледь вижили в «дебальцевському котлі».
Не дивуються його характеру, відповідальності за власні вчинки й свою Батьківщину ті, хто його знав. Серед них і класний керівник Віктор Рябець.
- Саша не вмів, не хотів і не був навчений батьками та рідними ховатися за чужі спини в разі небезпеки, - переконаний Віктор Петрович. – Він - справжній воїн, який гідно і з честю виконав свій обов’язок. Ми всі пишаємося ним і дякуємо за ратний подвиг.
Друзі додають, що Олександр і справді був наче народжений бути воїном, захисником: спортивний, підтягнутий, ніби висічений вітром. З одного погляду ставало зрозумілим, що такий не побоїться й не схибить.
Справжній воїн. Олександр ФедоренкоФото: Надане рідними О. Федоренка
Його дядько, рідний материн брат Віталій Запорожець із Сновська, розповідає, що племінник ніколи не жалівся й не скаржився, як би тяжко йому не було. Завжди говорив мало, більше слухав. Окрім одного випадку.
Чоловік пригадує, як ще під час служби в 2014 році Саша подзвонив уночі. На відміну від попередніх дзвінків, дуже довго говорив із дядьком. Віталій Миколайович насторожився: «Сашо, ти де?» Племінник розповів, що їхній підрозділ перекидали на інше місце, а його залишили в бронетранспортері чекати підмоги, бо щось трапилося з ходовою бойової машини. Зранку надійшла допомога. Це була найдовша й найтяжча ніч у житті Віталія Запорожця. А Саша й слова не сказав, що відчував.
- Батьки дуже раділи, що дочекалися тоді його додому, - згадує Віталій Миколайович. – Почали ремонт у будинку робити – все для сина! Саша допомагав по господарству, працював. Любив техніку й дуже мріяв про власне авто. У листопаді 2021 року придбав нарешті «Фольксваген».
Як він доглядав цю автівку! У ній все блищало. Але поїздити на своєму автомобілі довго не довелося. З першого дня повномасштабного вторгнення, з 24 лютого 2022 року, племінник знову став у стрій, захищав Чернігів, а згодом повернувся туди, де вже був у 2014-2015 роках. Там і загинув…
Востаннє дядько бачив Олександра 11 січня. Його відпустили на кілька днів додому, тож заїхав і до рідні в Сновськ.
Віталій Запорожець із племінником Олександром ФедоренкомФото: Надане В. Запорожцем
- Тоді востаннє й обійнялися, - з сумом говорить чоловік. – Моя донька з зятем зустрічали його в Києві, але у них було тільки 15 хвилин, щоб побачитися й поговорити. Навіть сфотографуватися не встигли.
Старший солдат Олександр Федоренко був командиром відділення кулеметного взводу у складі військової частини А1815. Поховали воїна в Наумівці біля дідуся Миколи Васильовича. До останнього не говорили 80-річній бабусі, що внук загинув. Світ пішов під укіс для батьків і рідних. Для них він більше ніколи не стане таким, як був, бо у ньому немає їхнього Саші…
