Набір до штурмових підрозділів Гвардії Наступу в Україні триває з 1 лютого по 1 квітня. У Корюківському центрі надання адміністративних послуг виділили кабінет, у якому весь цей час працювали троє людей у формі — представники Національної гвардії, 105-го При кордонного загону та Національної поліції. Щодня вони чекали на добровольців.
У рамках державного проєкту планувалося залучити до боротьби з російськими окупантами якомога більше саме добровольців. Адже всі розуміють, що ворога треба якнайшвидше гнати з нашої землі. Армії потрібна надійна підтримка у вигляді штурмових підрозділів з-поміж мотивованих і навчених вояк.
Спілкуємося з інспекторкою кадрового забезпечення Корюківського райвідділу поліції капітаном Анною Кравченко, котра теж несла чергування й спілкувалася з кандидатами до вступу в Гвардію наступу.
Анна Кравченко представляє Національну поліцію
— Анно Леонідівно, що можете сказати про результати роботи із залучення охочих вступити до Гвардії Наступу?
— До добровольчих штурмових підрозділів за цей період виявили бажання вступити лише чоловіки. Приходили й жінки, цікавилися, але документи ніхто не подав. Наскільки мені відомо, й загалом по Чернігівській області жінок, котрі потрапили до штурмових підрозділів, лише кілька осіб.
— Як були налаштовані наші добровольці та які підрозділи вони обирали?
— Найбільший попит мали два підрозділи: Національна поліція та Державна прикордонна служба. Проти них до Національної гвардії виявили бажання вступити утричі менше мешканців нашого регіону, адже служба там має дещо іншу специфіку.
— Якого віку були кандидати?
— Переважно 20-40 років. Хлопці добре розуміють, що для такої особливої місії: бути членом штурмової бригади, треба мати гарну фізичну форму та міцне здоров’я. Набрані нами кандидати потім проходили конкурсний відбір. Перевірялися їхня фізична підготовленість, стан здоров’я, з ними працювали психологи.
— А в який спосіб ви, представники цих трьох підрозділів у Корюківському районі, агітували охочих вступати до штурмових бригад?
— Ми проводили зустрічі он-лайн і безпосередньо в трудових колективах. Роз’яснювали умови служби, відповідали на запитання. Залучали до такої роботи дільничних інспекторів на місцях.
— На які труднощі натрапляли?
— У штурмові бригади потрібні чоловіки й жінки, котрі розуміють, що крім нас із вами нашу Батьківщину ніхто не захистить. Бувало, що приходили чоловіки, які воліли б поповнити лави добровольців, але служити десь поблизу домівки, щоб бачитися з родиною. Їх, звісно, можна зрозуміти. Та війна — серйозна справа, тут думати про особисті зручності та шкодувати себе не доводиться.
— Щоб ви хотіли сказати чоловікам і жінкам, які поки не стали на захист своєї Батьківщини?
— Лише одне: рано чи пізно, та більшості з нас доведеться брати до рук зброю, йти на війну. Хлопців, що зараз на передовій, потрібно комусь замінювати. Багато хто втрачає в бою здоров’я, а хтось — життя. Проте боронити Україну від ворога треба до переможного кінця.
Я переконана, що настане час, коли наші нащадки запитають батька чи діда, а як ти захищав свою державу? Звісно, всі не можуть бути на полі бою, і на це є поважні причини. Однак кожен на своєму місці має робити особистий внесок у здобуття перемоги.
