Він знав ціну землі – бо обробляв її власними руками, відчуваючи під долонями шорсткість грудки й тепло весняної ріллі. Знав ціну хліба – бо не раз бачив, як із зернини народжується життя, і ділився останнім, коли інші мовчки берегли запаси. Знав ціну свободи – бо пішов її боронити без гучних слів, без пафосу, без пошуку виправдань. Просто тому, що інакше не міг.
Олег Бурковський прожив життя, у якому не було випадкових рішень. Кожен його крок визрівав так, як достигає колос під сонцем: поволі, відповідально, невідворотно. У кожному виборі – турбота про родину, про громаду, про Україну. Він загинув 6 січня 2025 року. Але його шлях не обірвався того зимового дня – він продовжився в людській пам’яті, у справах, які проросли після нього, у прикладі для інших
Коріння, з якого виростає характер
Олег Бурковський народився 5 травня 1979 року в Березні. Батько – Федір Іванович – працював у колгоспі, мати – Олена Василівна – виховувала малюків у дитячому садку. Берегинею свого роду Олег вважав бабусю Поліну Павлівну, про яку дуже піклувався. Вона майже все життя пропрацювала на пекарні в Березні. Тоді й формувався його характер – врівноважений, наполегливий, внутрішньо сильний. Він не був конфліктним, але вмів відстояти свою позицію.
У школі вчителям запам’ятався спокійним, уважним учнем, який не уникав завдань. Він не прагнув бути першим у списках, але мав важливі людські чесноти: любов до Батьківщини, готовність до самопожертви та відповідальність за тих, хто поруч.
Фах зварювальника здобув у Сновському вищому професійному училищі лісового господарства. Після навчання працював за спеціальністю на будівництві, поступово опановуючи суміжні професії. Не цурався жодної роботи, бо розумів, що саме праця дає людині опору й гідність.
Сім’я і земля – його тил
Створивши сім’ю, Олег присвятив себе фермерству та вихованню дітей. Разом із дружиною Олею виховували двох дітей – доньку Каріну та сина Олексія. Рідні згадують його як уважного чоловіка й турботливого батька. Умів вислухати, порадити, підтримати. Не нав’язував рішень – показував прикладом. Його любов була стриманою, але глибокою. Надійною.
Він працював багато, але завжди знаходив час для дітей – для розмов, порад, підтримки. Олег умів працювати з технікою, самотужки ремонтував її, удосконалював господарство. Цінував порядок – і на подвір’ї, і в роботі, і в думках. Будував плани, розмірковував про розвиток, хотів, щоб Березна жила й розвивалася, щоб його діти росли у впевненості й свободі.
Каріна Бурковська згадує батька як людину стриману, але дуже глибоку у своїй любові:
– Тато не був із тих, хто багато говорить. Але він завжди був поруч. Я знала: якщо щось станеться – він перший стане на мій бік.
Дівчина каже, що батько вчив їх із братом не боятися труднощів, поважати працю і любити землю:
– Він казав, що людина повинна мати коріння. І що без любові до своєї землі немає майбутнього.
Олег дуже вірив у своїх дітей. Каріна зараз навчається в Лондонському університеті, опановує фах міжнародних відносин. А 16-річний Олексій, як і тато, став справжнім гуру в техніці.
Активна громадянська позиція для Олега Бурковського була не обов’язком, а внутрішньою потребою. У 2018 році він заснував і очолив громадську організацію «Наша майбутня Березна», а згодом став депутатом Березнянської селищної ради.
Березна йому боліла так, як болить власний дім. Він прагнув розвитку громади, шукав можливості для інвестицій, відстоював інтереси людей. Узимку міг сам сісти за кермо трактора, щоб розчистити дороги після снігопаду. Допомагав людям не заради статусу чи звітів – просто тому, що так вважав правильним, адже люди мають виїхати до лікаря, дістатися роботи, відвезти дітей до школи.
Коли страх поступається діям
Повномасштабне вторгнення Олег Бурковський зустрів без паніки, але з чітким розумінням: треба діяти. Коли Чернігів опинився в облозі, а Березна була фактично відрізана від транспортного сполучення, він почав вивозити людей власним транспортом. Ризикуючи, повертався знову і знову.
Коли спорожніли полиці магазинів, а хліб став дефіцитом, Олег віддав значну частину своєї посівної пшениці, щоб у селищі могли молоти борошно і пекти хліб. Шукав прес для виготовлення олії, допомагав налагоджувати постачання продуктів, організовував переправу харчів до обложеного Чернігова.
Ольга Бурковська згадує про це так:
– Олег зумів не лише самоорганізуватися, а й змусив нас – родину, друзів – не занепадати духом, а триматися. Десь у перші дні березня 2022 року в розмові з Олегом директор нашої птахофабрики сказав, що закінчується корм, птицю доведеться, щоб не загинула голодною смертю, роздавати людям. Ми тоді організували вдома цілий цех з виготовлення м’ясної тушонки. Робили в автоклав по вісім закладок. Уже був дефіцит солі, металічних кришок, але знаходили вихід із ситуації. Коптили, смажили м’ясо, пекли хліб, запікали картоплю. Налагодили переробку молока, яке тоді поставляло фермерське господарство «Бутенко». З усією виготовленою нами продукцією Олег їхав до Десни, перевантажував на човна, перепливав на інший берег. Завантажував все у якесь чуже авто (їх, кинутих автівок, тоді багато було на тому березі, бо люди, рятуючись з Чернігова, залишали їх там) і, ризикуючи життям, віз до Чернігова. Мав декілька точок, де роздавав їжу і повертався додому.
Їхав з людьми, яким вдалося вирватися з-під обстрілів. Пані Оля і сьогодні, майже через чотири роки, коли згадує ті дні, дивується силі і витримці чоловіка. Вона каже, що на прощанні з Олегом, яке відбувалося в Катерининському соборі, бачила багато зовсім чужих облич. Виявилося, що це були люди, які прийшли, аби віддати данину пам’яті Олегу, бо знали його саме від тих березневих днів 2022-го.
З ініціативи Олега Бурковського в Березні створили місцеву самооборону. Уночі чоловіки патрулювали вулиці, вдень шукали ресурси для громади. Страх був, але він не паралізував. Він загартовував і змушував діяти швидше.
Коли війна набирала обертів і до Березни почали повертатися «на щиті» полеглі Захисники, Олег Бурковський став одним із ініціаторів створення Алеї Героїв у селищі.
Олег завжди мав свою позицію. Вона, бувало, не співпадала з точкою зору очільника громади. Чоловік відкрито критикував окремі управлінські рішення, наполягав на більшій прозорості використання бюджетних коштів, хотів, щоб рідна Березна була набагато кращою…
На початку січня 2023 року Олегу Бурковському вручили мобілізаційну повістку. Планувалося, що повістки отримають усі чоловіки-депутати селищної ради, проте в підсумку їх погодилися взяти лише Олег та Дмитро Кулик. Тож він став до лав Збройних сил України, сприйнявши службу як продовження своєї відповідальності перед родиною, громадою та країною.
«Хто, якщо не ми?»
За розподіленням Олег потрапив служити до 1-ї танкової Сіверської бригади на посаду водія-механіка танка. Ця робота вимагала точності, зосередженості й витримки. Олег Бурковський вже мав досвід роботи з технікою, і це допомогло йому швидко опанувати бойову машину. Побратими згадували, що він працював упевнено й зосереджено, як і в мирному житті.
Згодом його перевели до підрозділів протиповітряної оборони. Служив кулеметником, ремонтував техніку. У листопаді 2024 року перейшов на службу до 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, яка виконувала завдання на Курщині, поблизу Малої Локні. Там він воював як піхотинець. Надійний і спокійний воїн, який завжди готовий підтримати інших.
Останній бій і довге очікування
Днем останнього бою для нього стало 6 січня 2025 року. Та для родини ця дата ще довго залишалася без остаточного підтвердження. Через необхідність ДНК-експертизи до травня 2025 року він вважався зниклим безвісти.
Офіційна звістка з’явилася 20 травня. А 16 червня Березна зустріла захисника на останній прихисток. Люди виходили з квітами, ставали навколішки, мовчки проводжали його в останню путь. Селище прощалося із сином – із вдячністю, скорботою і гордістю.
Каріна Бурковська, донька загиблого захисника, говорить про батька з болем і гідністю:
– Він ішов туди, звідки міг не повернутися, бо усвідомлював свою відповідальність. Любов до рідного краю зросла в ньому у любові до країни. Його відвага і розуміння своєї місії роблять мене безмежно гордою.
Вона згадує перші дні вторгнення, коли батько організовував оборону, навчав рідних тримати зброю, допомагав військовим і цивільним.
– Я хочу, щоб тата не лише оплакували. Я хочу, щоб ним пишалися і продовжували його справу, – каже Каріна.
Ольга Бурковська каже, що дуже щаслива, бо за цей короткий період часу, поки донька і син були разом із татком, вони отримали величезний життєвий досвід, величезну любов, ласку, розуміння.
Герою назавжди залишилося 45 років. Він віддав життя, щоб ми мали майбутнє. І тепер це майбутнє – не абстрактне слово. Це наша щоденна відповідальність пам’ятати, берегти і продовжувати.
