Заглянувши в календар, з’ясував що Організація об’єднаних націй ухвалила рішення 21 лютого відзначати День рідної мови. Це привід для того, щоб ось так, просто заглянувши в календар, замислитися.
Зрозуміло, що роль мови для людини є вкрай важливою. Беззаперечно, потреба в спілкуванні один з одним потребує від нас робити це зрозумілою мовою. Дуже добре, коли, знаючи декілька мов, ти можеш легко комунікувати зі співрозмовниками. В переважній більшості мова та її наріччя є не просто засобом комунікації, але і відкривають перед нами дуже широкі можливості.
Тут, можливо, слід зупинитися на питанні мовного наріччя. Зростаючи в звичайній селянській сім'ї, я від народження говорив суржиком. Бо так говорили мої батьки, сусіди, друзі. Моє дитинство і юність припали на 70–80 роки, коли з екранів телебачення та ефіру радіо будівництво соціалізму здійснювалося переважно російською мовою. Тому, прийшовши вперше до школи, для мене спочатку дивно було дізнатися, що «карандаш» насправді таким не є, а він – «олівець».
Моя шкільна вчителька української мови та літератури Тетяна Андріївна Нерет, яка була родом з Прилуччини, в далекі 50-ті роки минулого сторіччя молодою випускницею Ніжинського педвузу приїхала на Сновщину вчити дітей рідної української мови. Вчила моїх батьків, старших братів і сестер, мене. Згодом, коли я теж почав працювати учителем, ми стали колегами і працювали в моїй рідній школі. Але завжди для декількох поколінь моїх земляків Тетянка (таке ласкаве ім'я-прізвисько приклеїлося за нею) була носієм чистоти рідної мови. Бо тільки з учителькою ми говорили українською, а переступивши поріг школи, переходили на ту, яку чули, до якої звикли від народження – сновську говірку.
І як не «боролася» з нами Тетяна Андріївна, як не говорила, що мова має бути чистою, ми самі себе перебороти не могли. Бо він, отой сновський суржик, для нас був рідним від народження. І ніхто тоді не замислювався над якоюсь близькістю кордонів, народів та впливом їх один на одного. Так, не поборовши себе і не поступившись вчительській вимогливості, ми по завершенню школи їхали хто куди на подальше навчання, де розчинялися і пристосовувалися в трохи іншому мовному середовищі.
І не тільки через специфіку обраного вчительського фаху, а й через те, що ми, ті, хто приїхав за сто п'ятдесят-двісті кілометрів з північної Сіверщини до умовно україномовних Прилук, відразу наразилися на купу жартів (іноді досить гострих) з приводу своїх «акання» та «дзєкання». Ситуацію треба було виправляти негайно. Але… Раз на два-три тижні, коли я, студент, їхав за черговою торбою додому в село, десь на межі між Черніговом і Березною всередині мене автоматично включався якийсь перемикач і я починав мислити і говорити «по-михайлівськи».
Далі були роки служби в армії. В радянській армії, де нас було багато і настільки різних за національною та мовною ознакою. Зрозуміло, що обставини «єдіного і нєрушимого союзу», що ґрунтувалися на принципах дружби народів та інтернаціоналізму змушували нас пристосовуватися в мовному плані.
Хтось робив це дуже легко, оскільки, не дивлячись, що в «серпастому і молоткастому» паспорті було зазначено, що він татарин чи чуваш, але від народження російська була рідною для нього. Бо татарську і чуваську мову предки загубили ще в другому-третьому поколінні до його народження.
Комусь це давалося досить важко, бо рідною мовою від народження для нього була та, яка дійсно стала рідною. З двох естонців (за більш ніж 30 років стерлися з пам'яті їхні імена) лише один міг більш-менш спілкуватися російською. Інший за два роки служби так і не зміг нею заговорити. Уявімо, наскільки йому було важко і самотньо протягом двох років.
З трьох закарпатців двоє були етнічними угорцями, один – українець. Цим хлопцям було дещо легше. Між собою вони спілкувалися угорською. Один досконало розмовляв українською мовою, другий також міг спілкуватися ломаною російською, а третій… Для третього коло співрозмовників обмежувалося тільки двома першими, бо він знав тільки угорську.
Серед нас спочатку служив лише один вірменин. Гарік Карапетян був родом з самого Єревана. Для нього вибору не було ніякого, окрім як спілкуватися російською, що він і робив досить не погано. На відміну від смаглявих кавказців Гарік був рудоволосим, але своєрідний м'який акцент видавав його вірменське коріння. І ось в якийсь момент до нас прибув ще один вірменин. Мікаел Мелікянц родом не з Вірменії. Він був з Ростовської області. І, не зважаючи на те, що Гарік і не страждав від дефіциту спілкування, в момент знайомства з Мікаелом він неначе посвітлішав на обличчі.
Ми ж, українці, також були переважно «двоязикими». «Донєцкіє» ще раніше кардинально сторонилися української мови, хоча і знали її. Декому, мабуть, навпаки підсвідомо важко було заговорити російською, і вони залишалися «щирими українцями», змирившися з отриманим до самого дембеля прізвиськом хохла. Але більшість із нас між собою говорили саме українською.
Пригадую, як на початку служби зустрівся в курилці зі своїм товаришем уманьчанином Олегом Дяченком, з яким після навчальної роти перебували в різних полкових підрозділах і бачилися не так часто. Ми щось жваво обговорювали. За цим нас помітив росіянин Сергій Чугунов із Чувашії. Він був дещо шокований. Ні, без ніякої зневаги, але одразу випалив: «Віталя, а ти що – хохол?» Я відповів ствердно, бо ніколи не цурався свого українського походження. Навпаки, хотів би скрізь і всюди підтверджувати це. Хоча б мовою. Тільки от біда: росіяни нашої мови здебільше не розуміють. Чи просто не хочуть розуміти.
Наразі мова продовжує відігравати роль зброї, бо стає на захист самоідентифікації, чітко вказуючи опонентам межі нашої держави. Ще якийсь десяток років тому для мене теж здебільш було в багатьох питаннях «какая разніца». Але, обираючи на звичайному банкоматі чи терміналі мову комунікації, я принципово нині натискаю українську. Знаючи, що в нашому регіоні, виходячи з маршрутки, можна частіше почути «спасіба», нині я принципово промовляю більш тепле і рідне «дякую». Думаючи про те, що цим, можливо, когось примушу теж прокинутися. Бо ми живемо тут. Тут наша, українська земля! Тут має звучати саме українська мова! Хай хоч і з наріччями та суржиками, але вона НАША мова. Тому що вона рідна! Така, яку дали нам наші предки.
Від народження людина настільки звикає до рідної мови, що зрештою мова стає невід'ємною частиною її власної особистості. Бо саме тією рідною мовою особистість потім думає і, як результат, формулює думки оточуючим. Так ми створені, що рідною для нас стає та мова, яка є найбільш близькою для нас та нашої душі. Але мова є засобом самоідентифікації: хто мої предки? ким я є? якого я роду-племені?
