На відміну від ситуації, яка складалася понад століття тому, коли українці (особливо із західних регіонів) в пошуках кращої долі масово мігрували не лише в межах материка, а й далеко за океан, на сьогодні є досить популярною так звана трудова міграція. Свого часу я й гадки не мав, що особисто стану причетним до цього. Але все змінилося якось в одну мить.
Привабливе закордоння
Не те що я так потребував додаткових коштів (хоча вони зайвими ніколи не бувають) на той момент, у 2014 році, це було просто зацікавлення: як це воно – поїхати за кордон. За свої на той час 46 років далі Гомеля не був. Колись у шкільному віці разом з мамою зазвичай перед Великоднем їздили туди по борошно, варену ковбасу, пшоно (курчата ж скоро виведуться), бо у нас чомусь був дефіцит.
Їздили до Білорусі ще й у серпні, але вже більш організованою компанією – з маминими подругами та їхніми дітьми. Бо всіх нас треба було зібрати до школи, а все через той же клятий дефіцит.
Так от, одного осіннього вечора, «плаваючи хвилями» соціальних мереж, переглядав фотоальбом своєї доброї знайомої, колеги. На декількох світлинах пані Тетяна була зображена за, здавалось би, звичайною справою – вибиранням огірків. Але щось мені в тих знімках одразу здалося незвичайним і якимось навіть дещо чужим. Мабуть, те, що на світлині була дуже велика грядка – рівненьким огірковим рядкам за спиною вибиральниці не видно кінця-краю. А де у нас ви бачили такі довжелезні огіркові гони? Щоб прояснити ситуацію, звернувся до власниці фото, після чого мої сумніви підтвердилися: це дійсно не в Україні.
Пані Тетяна розказала мені, що минулого літа під час відпустки засмагала не на морі, а на огірковій плантації в Польщі. Звичайно, що я став цікавитися деталями і, як вже говорив, бажання побувати за кордоном (хай хоч і таким способом) цілком опанувало мною. На запитання «А як собі спробувати?» Тетяна Степанівна відповіла: «Цілком реально!» Тож почав готуватися.
Польські Ґлінки і пан Ірек
На сімейній раді вирішили, що поїду до Польщі не сам, а з донькою. Дружині їхати не можна (а хто ж корову доїтиме?), син лишається мамі в поміч.
Перші місяці 2015 року були витрачені на залагодження усіх формальностей майбутньої подорожі: оформлення закордонних паспортів, отримання запрошення від роботодавців, оформлення віз. Зрозуміло, що все це потребувало певних фінансових вкладень. І ось наблизився той момент: у мене – відпустка, у доньки-студентки – канікули. Ми обоє займаємо стартову позицію в очікуванні сигналу про те, що польські огірки вже чекають наших лагідних українських рук.
Загалом шлях протяжністю трохи більше ніж 1000 кілометрів зайняв близько 17 годин. Своїми враженнями від перетину кордону, проходження прикордонно-митного контролю, комунікації, пересування і т.д. спробую поділитися згодом.
На під’їзді до польської столиці Варшави, кілометрів за 30, наш роботодавець пан Ірек (Іренеуш) зустрів на авто, яким ми приїхали до села Ґлінки. Завжди цікавлюся, чим саме відома та чи інша місцевість, те чи інше село чи містечко. Ґлінки не стали винятком. Більшість інформації доводилося черпати з інтернету, оскільки комунікація через нашу зовсім ніяку польську мову на перших порах була також нікудишньою.
Саме село належить до ґміни Ґура-Кальварія. У тому, що назва села цілком відповідає місцевості, ми пересвідчилися невдовзі, коли після нічної зливи не могли ступити на поле, бо під ногами була розкисла глина.
Також дізнався, що в 30-х роках минулого століття ця місцевість була заселена чисельною єврейською общиною. Чи не найвідомішим її представником був Вольф Мессінг – естрадний артист оригінального жанру, психотерапевт, провидець. Хоча коли згодом почав говорити про це з паном Іреком, то він, виявляється, зовсім нічого не знає про свого іменитого земляка.
Досконало вибрати огірки
Після приїзду на місце ми відразу поселилися в літній будиночок, який розташований на земельній ділянці пана Ірека неподалік від його будинку. Житло для нас було безкоштовним. Сам цей будиночок призначався для тимчасового літнього житла, а тому практично не мав ніяких зручностей: воду треба носити за 50 метрів, туалет на вулиці, газ – від балона. Єдиним благом був холодильник. Ми тільки тимчасовістю себе і заспокоїли, хоча, якщо чесно, за місяць перебування дещо змучилися носити воду.
Забігаючи наперед, зазначу, що такі умови проживання не належали до найгірших, хоча і були далекі від ідеальних.
Незважаючи на те, що практично не спали належним чином цілу добу, після обіду розпочали свої трудові заробітчанські будні і вирушили на огіркову плантацію. Загалом у пана Ірека в обробітку було близько двох гектарів огірків, гектар капусти, яблуневий сад, ще на якійсь немалій ділянці колосилася пшениця.
Не можу сказати, що робота була дуже тяжка. Важко працювалося у спеку, коли термометр зашкалював за +30. Два поля огірків, які розташовані за кілька кілометрів від села, вибирали почергово через день. Зранку о сьомій годині пан Ірек чи хтось із його родини (дружина, син) відвозив нас на поле. Ми брали з собою звичайні сітки, такі, в яких у нас зберігають картоплю, 15-літрові відра, рукавички. Також обов’язково брали бутерброди, чай, воду на цілий день, бо одногодинна обідня перерва хоч і була передбачена, але її проводили там, на місці, в затінку яблуні.
Завдання полягало в тому, щоб досконало вибрати огірки, які були готові для реалізації та перероблення. Що таке «досконало вибрати»? Всім зрозуміло, що огірок не чекає, поки його прийдуть, знайдуть і вирвуть. Він просто росте. І той огірок, який був готовий потрапити до відра, але «зумів сховатися» серед листя, через два дні нагадуватиме розмірами маленького підсвинка, а отже, вже є непридатним для споживання.
Огірки, які навибирали до обідньої перерви, господар забирав одразу на перероблення. Післяобідні – увечері, разом із нами.
Близько 19 години стомлені, обпечені сонцем, поверталися додому. Донька розпочинала приготування їжі – овочі господар надавав безкоштовно, а решту мали купувати самі. Моє завдання полягало в тому, щоб наносити води. Вечеря, душ, сон, підйом, сніданок. І зранку все повторювалося. Хіба що з тією різницею, що їхали вже на інше поле.
Далі буде.
