24-річна Катя Пономар: «Змінити не можна тільки дати народження і смерті, все інше – під силу»

Фото: Наталія Рубей Катерина Пономар

Катерина у своїх батьків — найстарша і найменша водночас. 24-річна дівчина з Корюківщини зростом усього 110 сантиметрів. Але інвалідність не вплинула на її життєву позицію, формування власних переконань і поглядів. Яким бачить світ маленька доросла людина?

Катя народилася вагою 2850 грамів і зростом 51 см. Звичайна дитина, яка привнесла своєю появою радість у сім`ю Тетяни і Віталія Пономарів з села Олександрівки на Корюківщині.

Коли дівчинці виповнився рік, мама помітила у неї викривлення хребта. І тоді вперше звернулася до лікарів з цією проблемою. Потім було і в три, і в п’ять, і в сім. Проходили лікування, курси масажів. Виконували все, що призначали лікарі. А у віці семи років дівчинці встановили інвалідність.

— Сколіоз найтяжчого ступеня, артроз і купа інших діагнозів, — розповідає мама Тетяна Василівна. — Лікарні і ще раз лікарні: Корюківка, Чернігів, Київ. Дуже нам допомагав чернігівський центр реабілітації «Відродження».

Два роки перед школою Катя відвідувала дитячий садок. Потім, разом зі своїми однолітками, пішла до сільської школи.

У школі

Батьки дуже хвилювалися, коли виправляли на навчання свою особливу дитину. Чи сприймуть діти? Чи не ображатимуть? Тривожні думки роїлися постійно. Але найменшеньку серед найменших першокласницю Катю Пономар радо зустріли і школа, і діти.

Хоча у навчальний заклад і назад її постійно супроводжував хтось із рідних. А коли став школярем на сім років менший братик Роман, почав носити сестриччин рюкзак. Книжок у ньому не було, бо Катя мала два комплекти підручників: один вдома, інший — у школі. Спасибі дирекції школи — пішли назустріч.

— За роки навчання Катю ніхто і ніколи не образив, такі були дружні, — каже мама Тетяна Василівна. — Підтримували і допомагали в усьому. Однокласники Ярослав і Максим Снитки щораз портфель підносили. А Катя старалась учитися, любила музику, літературу, багато читала. Напевне, всю бібліотеку перечитала! Покійна вже бібліотекарка Марія Тютюнник сумками возила їй на замовлення книжки з районної книгозбірні.

У їхньому класі було шестеро дівчат і троє хлопців. Три Каті, дві Ані, Віка, Вова, Максим і Ярослав. Таким маленьким класом вони закінчили школу. Традиційно був випускний вечір — з сукнями, піснями, віршами, сльозами. Був і вальс, але Катя не танцювала.

Після школи дівчина хотіла вивчитися на психолога чи бібліотекаря, однак батьки побоялися відпускати її з дому саму.

— Коли донька закінчила школу, нашому найменшому сину Кирилу було лише 9 місяців, — згадує мама. — Ми не ризикнули…

Однокласники розлетілися. З ними Катерина бачиться дуже рідко. Інколи телефоном спілкується з Катею Білик, з якою сиділи за однією партою у школі.

— Катя вивчилася, вже заміжня і має сина, — розповідає про свою шкільну подружку К.Пономар. — Вітаємо одна одну з днями народження і Катеринами.

А на люди дівчина майже не виходить. Їй тоді чомусь зле стає, і голова болить. Через це Пономарі ніколи нікуди не виїздять з дому автобусом — тільки власним авто.

У вісімнадцять років Катерина Пономар проходила перекомісовку. Мама дивується, що доньці тоді не дали першої групи інвалідності начебто через те, що вона самостійно відвідувала і закінчила школу. Хоча насправді Катя сама себе не може повністю обслуговувати — потрібна стороння допомога. Але вона все одно старається.

Щоб усюди діставати, у неї з собою постійно є маленький стільчик. З ним Катя може інколи і посуд мамі помити, і пил витерти. Зараз перебирає з усіма картоплю. А ввечері ніколи спати не ляже, доки не перевірить, чи все у будинку вимкнено — світло, бойлер та ін.

Їхня війна

Маленька Катя — велика мамина розрада. Коли у 2015 році їхній тато Віталій Пономар пішов в АТО, саме донька стала найбільшою моральною підтримкою мамі.

Катя переконливо налаштувала маму вірити у те, що все буде добре, що тато обов’язково повернеться. І — він повернувся. Після 14 місяців перебування у гарячих точках довго звикав до мирного життя, кидався і кричав уві сні.

Але всі разом вони змогли здолати цей біль. Вилікували його турботою і любов’ю. І зміцніли самі. І тільки Катя з мамою знають, чого усе це вартувало жіночому серцю.

Учасник АТО Віталій Пономар з Олександрівки зі своїми найдорожчими дівчатами - дружиною Тетяною і донечкою Катею

Рідні

Зараз 40-річна Тетяна і 44-річний Віталій Пономарі — обоє на «біржі». До цього працювали на фабриці техпаперів у Корюківці, у зеленому господарстві, потрапили під скорочення. Шукають роботу, бо у сім`ї — студент. Сімнадцятирічний Роман навчається у чернігівському профтехучилищі, майбутній менеджер з продажів.

— Високий, вродливий, має багато друзів, — захоплено розповідає про нього Катя. — У нього дуже красивий голос, гарна дикція, тож у селі він часто був ведучим, грав на сцені. А тепер це і в ПТУ помітили — тепер він і там ведучий.

Катя пишається своїм дорослим братом, хоч, зізнається, він зараз у такому віці, коли не сприймає чужих думок і порад. А тому з нею часто не знаходить спільної мови.

— Не любить, коли ми з мамою «вчимо» його жити, — сміється. — Не розуміє, що старші люди — досвідченіші, знають, що кажуть. Тож і виходить, що за деякий час він таки зробить, як ми йому радили, але ж спочатку обов’язково протестуватиме.

Найменшому з Пономарів — Кирилу — 7 років. Та він задає темп життя усій родині! Непосидючий і говіркий, швидкий і веселий, він ще у садочку повідомив, що буде фермером, коли виросте. Сьогодні «майбутній фермер» разом з татом картоплю копає.

Через дорогу від їхнього будинку мешкають Тетянині батьки. І вони — надійний тил цієї родини, які завжди підставлять своє плече, нічого не вимагаючи взамін. Катя відвідує своїх дідуся з бабусею щовечора.

— Разом з дідом ми постійно дивимось різні телепередачі, а потім обговорюємо їх, — каже Катя. — Бабусі немає коли, вона більше по господарству порається. А у нас з дідом — серіали, музичні проекти, талант-шоу…

Каті дуже подобаються люди, які гарно співають. Вони для неї — особливі. Вона й сама інколи співає для себе, пробує писати вірші, коли є вільний від її основного заняття час. А це вже - окрема історія.

З дідусем

Бісер

Після закінчення школи Катя шукала себе, адже людина не може жити без мети. Майже рік вишивала — згадала шкільні уроки з трудового навчання. А потім відкрила для себе бісер. І вишивку, і вироби з нього.

В Інтернеті знайшла безліч схем, замовила бісер і поринула з головою у це рукоділля.

— Вишивка ниткою і бісером — це різні речі, — переконана майстриня. — Нитка не може передати весь спектр і сяйво. Та й легше вишивати бісером.

Її ж перша прикраса з бісеру — кольє. Потім були ґердани, сережки, браслети, пізніше — джгути. Вона вже й не знає, скільки усього виготовила за ці роки! Дещо продає в Інтернеті, дещо — односельці купують. Інколи замовляють.

— Наша Марія Кузьмівна дуже допомагала Каті продавати її роботи, — згадує мама колишню сільську бібліотекарку. — Вона і сама їх із задоволенням носила, й іншим рекламувала, і в Корюківку возила. Коли її не стало, донька в Інтернеті виставляє. А оце на День незалежності взяла участь у виставці «Бізнес&Хобі» у Корюківці, продала дещо.

Катя дуже серйозно ставиться до свого захоплення. Воно для неї — як робота для інших людей. Займається постійно, ставить собі завдання на день і обов’язково виконує його.

— Я ж не встану, доки не зроблю запланованого! — зізнається наполеглива дівчина.

Катя дуже любить яскраві кольори — тускле не приваблює її зір. Віддає перевагу традиційним кольорам: чорному, червоному, білому. Разом з тим, каже, що може довше робити замовлення, які особисто їй не до вподоби.

— Розумієте, я повинна горіти своєю роботою! — розповідає. — Коли я бачу ескіз і він мені подобається — сил додається, і я поспішаю його скоріше завершити!

У неї є спеціальний верстат для виготовлення прикрас з бісеру. Необхідні матеріали замовляють в Інтернеті один раз на 2–3 місяці.

На випускний Романа Катя спеціально під мамину сукню зробила їй браслет на руку і ґердан з соняхами. Такого точно не було у жодної з мам! Бабусі з дідусем вишила іконки на дні народження.

Попри те, що це заняття дуже виснажує, після нього страшенно болять очі, дівчина не хоче зупинятися. І далі шукає оригінальні схеми прикрас, хоче обов’язково вишити картини з ірисами і конями.

Маленька велика людина

Маленька і тендітна Катя має напрочуд глибокі сіро-зелені очі. Подивившись у них, одразу розумієш, що перед тобою — доросла людина, якій багато чого довелося побачити і відчути у своєму житті. Може тому вона рідко посміхається.

Катя дуже точно бачить у людях те, що, можливо, не одразу помічають інші. Понад усе цінує доброту, чесність і відкритість. Тонко відчуває фальш. Не любить, коли в очі — одне, а позаочі — інше.

Знає і свої сильні та слабкі сторони. І відкрито про них говорить.

— Мені не подобається, що я безвідмовна, не вмію сказати «ні», — каже про себе. — Таке буває. Але разом з тим мене не так просто «з’їсти», бо маю характер! Буду дискутувати і доводити власну точку зору, якщо щось не по-моєму. Вважаю, що у житті ніколи не можна опускати рук, адже насправді ми не можемо змінити тільки дату народження і дату смерті — усе інше у наших силах.

Катя каже, що зовсім ні про що не мріє. Ну, немає глобальних мрій — і все. Щастя — воно ж у простих і звичних речах. Воно — у дрібницях! І це добре розуміє її мама, Тетяна Василівна. А тому понад усе хоче з`їздити на відпочинок на море усією сім’єю.

Катя відмовляється. Бо це далеко, це — поза тим світом, до якого вона звикла, і-де її всі знають і сприймають такою, як є. Вона боїться, що там до неї ставитимуться якось по-іншому. Хоча, напевне дуже хотіла б побачити світ за межами своєї рідної Олександрівки…

Читайте також: Алею туй у Сядриному на Корюківщині назвали іменем мужньої дівчини, яка 25 років прикута до ліжка

Читайте також: Катя Менська з Корюківки: «Рак позбавив мене випадкових людей у житті»

Читайте також: Дмитро Огієнко з Корюківки: історія про те, як маленька людина увірвалася у великий спорт