Напередодні свята редакція Сусіди.City обрала дві родини у Холмах та Корюківці й знайшла для них посланців Святого Миколая. Мрії братика й сестрички з Холмів здійснив холминський селищний голова Василь Чеботарь.
У мами Олександри Сабаш їх двоє — восьмирічна донька-третьокласниця Євгенія і семирічний синок Максимко. Обоє дітей народилися у Києві, але після розлучення батьків повернулися з мамою до бабусі й дідуся у Холми. Женька тут пішла в школу, а Максим — у дитсадок.
Олександра, яка отримала вищу освіту за спеціальністю «ветеринарна медицина», наразі не працює. Тендітна Саша, яка вивчала домашніх тварин, а магістерську роботу писала по конях, і досі не знає, чи змогла б працювати ветеринаром у сільській місцевості, де доводиться лікувати здебільшого велику рогату худобу. Деякий час Олександра працювала у селищній раді, але недовго. Була змушена залишити роботу через необхідність постійно перебувати поруч із сином. У хлопчика — дитячий аутизм.
Неладне з меншою дитиною мама запідозрила у півтора року. Її тривожило, що Максимко не агукав, не розмовляв, не дивився на людей і в дзеркало. Діагноз «дитячий аутизм» йому встановили у Києві. Маму він не застав зненацька, вона й сама здогадувалася.
З першого ж дня Олександра почала вчитися розуміти свого особливого сина. Хоч це було й непросто. Спитати поради не було у кого. Їй, звісно, дали адреси багатьох приватних центрів розвитку для таких дітей у столиці. Але відвідувати їх Саша не могла фізично, бо до чотирьох років носила Максима на руках. Попри те, що хлопчик рано навчився ходити, він боявся людей і заспокоювався тільки на руках у мами.
Додавалася ще й жахлива алергія, яка мучила до трьох років, особливо загострювалася вночі й призводила до того, що дитина не спала ночами. У цей час мама вчила з ним цифри, фігури — бо чим ще займатися, коли всі сплять? А вдень хлопчик дуже нервував, якщо раптом на прогулянці мама звертала зі звичного маршруту. Тепер уже Саша знає, що діти-аутисти визнають тільки власні, вибіркові маршрути. А тоді було непросто.
Максим зростає. Не розмовляє, здебільшого показує, що хоче. Виходять тільки окремі слова. Полюбляє дивитися мультики, грати у різні ігри на планшеті. Деякі поведінкові особливості мама особливо помічає під час осінньо-весняного загострення. Тому, попри погоду і пору року, Саша щодня влаштовує тривалі екскурсії селищем, щоб трохи послабити його активність. На заваді їм може стати тільки проливний дощ. У всіх інших випадках ходять селищними вулицями, до річки, на гірку з санчатами та навіть до Камки й назад! Олександра каже, що хоч і виросла у Холмах, не знала своє селище так, як тепер.
Ці майже тригодинні прогулянки щодня вона організовує ще й для того, аби син запам’ятовував маршрути та завжди зміг повернутися, знайти дорогу додому. Бо дитина, яка живе у власному світі, може вийти з дому й піти у будь-якому напрямку. Добре, що сусіди попереджен. Так, одного разу у центрі селища його побачила продавчиня і повідомила мамі. Маленького втікача повернули додому.
Наступного року постане питання про школу. Олександра дуже хвилюється з цього приводу: що буде краще для її сина — інклюзивне навчання у школі чи індивідуальне, вдома? Ще більше її турбує ставлення суспільства до таких дітей. Як сприймуть її особливу дитину діти, батьки, вчителі та чужі люди за межами їхнього дому? Чи під силу буде шкільним наставникам навчати дитину з аутизмом? Максимова мама вже сім років намагається навчати його елементарним для більшості дітей речам. Хоча, відмічає, що у дитсадку він таки став дисциплінованішим і може бодай зосередитися чи всидіти за столом протягом п’яти хвилин. Для дитини з особливими освітніми потребами — це результат.
— У будь-якому разі у рішенні щодо шкільного навчання Максима, я покладатимусь на висновки та рекомендації лікарів — їм видніше, як буде краще, — переконана Олександра Сабаш.
Кожні два роки, аж до повноліття Максима, треба підтверджувати підгрупу, А, яка засвідчує необхідність постійного нагляду та супроводу за дитиною з особливими потребами. Сабаші спостерігаються у чернігівських лікарів.
Саша каже, що через порушення розвитку Максимко для неї — семирічне малятко, яке завжди потребує мами. І вона поруч з ним почувається дитиною, яка щоразу мусить відпрошуватися у своїх батьків, навіть щоб ненадовго вийти з дому. Інакше не можна — догляд за Максимом повинен бути цілодобовим.
Цей непростий шлях Олександра долає за підтримки своїх батьків. Тато з дітьми спілкується дуже рідко. Кажуть, років зо три його не бачили. У нього інша сім’я, діти. На Женю і Максима сплачує аліменти. З колишньою дружиною спілкуються за необхідності. Саша вдячна і за цю допомогу.
Активна, комунікабельна, гарно навчається, має хист до малювання, співає, танцює відвідує декілька гуртків — мама аж не встигає за її розвитком! Каже, дуже рада, що донька вдалася у тата і є повною протилежністю їй, спокійній і замкненій мамі.
У листі Святому Миколаю Женя запевнила, що вони з Максимом «цілий рік були майже слухняними» і попросила собі у подарунок термомозаїку, а братику — крісло-мішок. Чарівником для Жені і Максима став селищний голова Василь Чеботарь. Напередодні свята Василь Ілліч побував у Сабашів вдома і передав придбані подарунки та солодощі — від Святого Миколая. Діти зраділи сюрпризам!
Якби Миколай приходив до дорослих, про що б його попрохала їхня мама Олександра? Каже, нічого б не просила — у неї все добре. І все є.
