Якщо запитати корюківців, чи знають вони, хто такий Зиновій Віленський - лише одиниці дадуть правильну відповідь. А цей видатний скульптор є уродженцем Корюківки. На жаль, ім’я митця, який залишив нащадкам величезний творчий доробок, незаслужено забуте у Корюківці. Катерина Онищук, молодший науковий співробітник Корюківського історичного музею, зібрала цікаву інформацію про нашого земляка.
Дитинство
Зиновій (Залман) Мойсеевич Віленський народився 15 жовтня 1899 року у Корюківці в багатодітній єврейській родині. Він був найменшим з десяти дітей.
Жили Віленські поблизу залізничної станції. Батько працював бондарем у майстернях на цукровому заводі. Мати, як і усі єврейські жінки, була домогосподаркою.
Портрет матері Рози Львівни Віленської
Залман рано зацікавився мистецтвом, був дуже допитливим хлопцем. Недалеко від їхнього дому жив учитель, і малий часто бігав до нього. Вчитель підзаробляв, виготовляючи ескізи надгробків і прикрашав їх своєрідними візерунками, вирізаними із паперу. Вони подобалися хлопчику, він і сам намагався вирізати щось подібне. Але найбільше його захоплювало малювання, копіювання ілюстрацій з книг та журналів. У школі малював з натури, писав портрети своїх ровесників.
Віленський мав чудовий каліграфічний почерк, і батько мріяв влаштувати його в заводську контору після закінчення чотирьох класів. Це була заповітна мрія чоловіка, який все життя тяжко працював і хотів для сина чистішої та вигіднішої професії.
Але доля Зиновія склалася по-іншому. Малюнки хлопця побачив студент Київського політехнічного інституту, який приїхав до Корюківки на літо підзаробити гувернером. Він порадив батькам віддати здібного сина до художньої школи. І хоча батько не погодився, восени 1914 року студент забирає юнака до Києва.
На той час у Залмана була проблема з ногою. В ранньому віці він упав з коня і розбив коліно. Проте на шкутильгання хлопця ніхто не звертав уваги кілька років. У Києві на гроші єврейської громади йому зробили декілька операцій, та нога вже не згиналася до кінця життя.
Хлопець увесь час малював, ліпив із глини, хліба. Його прийняли до Київського художнього училища, який очолював український художник Федір Кричевський. Директор і сам захоплювався портретним жанром, тож навколо себе зібрав цілу плеяду талановитих українських художників.
Віленський навчався на відділі живопису і навіть не думав про скульптуру. Жив у вельми скрутному становищі, орендуючи куток на кошти благодійної допомоги від єврейської громади. Але в нього була мета — стати художником-живописцем. Так промайнуло чотири роки.
Повернення до Корюківки
У 1919 році, не витерпівши злиднів і не закінчивши училища, парубок повертається до Корюківки. І відразу знаходить застосування своїм здібностям — влаштовується до заводської школи вчителем малювання та креслення. Одночасно працює художником-декоратором у заводському театрі «Свобода», який облаштували у незайнятій коморі.
Театральне життя в місті тоді вирувало. Адже навесні того ж року до Корюківки на гастролі приїхала група артистів на чолі з Білокуровим. Перша їхня вистава пройшла з великим успіхом. І в той голодний час артисти вирішили затягнути гастролі, бо в Корюківці їм легше було пережити лиху годину. Лишилися осені. Ставили переважно українську классику.
Після від’їзду трупи Білокурова у місті відразу створився аматорський драматичний гурток. Його душею та режисером став давній активіст колишньої «Просвіти» Косачовський. Однак, коли одна актриса переїхала до Семенівки, а друга почала втрачати слух, гурток став занепадати. А згодом і взагалі припинив своє існування.
Навчання в Москві
Талановитий юнак дуже хотів вчитися, мріяв про Академію мистецтв. Восени 1921 року Корюківський відділ народної освіти відправляє Віленського у відрядження до Петрогаду. Там він вступає до колишньої Академії мистецтв, яка в ті роки носила назву Державні вільні навчально-художні майстерні (ВХУТЕМАС). Навчався на факультеті живопису.
Навесні 1922 року далися взнаки проблеми з ногою. Після тримісячного лікування чоловік вимушений був повернутися до Корюківки. Та доля підготувала йому зустріч зі студентами Московського Вищого технічного училища ім. Баумана. І нові друзі вмовили його продовжити навчання у Москві.
Восени 1922-го амбітний юнак з товстою папкою свої робіт вирушає на прийом до ВХУТЕМАСу. Але спізнився, місць на факультеті живопису вже не було. Все ж приймальна комісія, розгледівши талант корюківчанина та оцінивши його підготовку, запропонувала тимчасове місце на скульптурному відділі. Йому пообіцяли, що переведуть на живописний відділ, як тільки з’явиться можливість.
Так, мріючи стати живописцем, він почав навчатися скульптурі, якою раніше мало цікавився. Спочатку Віленському було дуже складно. Викладач декілька разів знищував зроблені ним етюди. Ліплення давалося важко. Однак перші невдачі змушували його працювати ще наполегливіше. І вже через пів року викладач ставив його іншим у приклад: «Вот человек ничего не мог делать в скульптуре, а теперь у него получилось».
Віленський вирішує залишитсь на скульптурному відділі.
Безпритульна кішка, 1933 р.
Творчий шлях
Становлення Віленського як скульптора відбувалося у складний період. У 1920–1930-х роках від скульпторів вимагали патетики, оспівування сили і монументальності, звеличення вождів.
У Радянському Союзі дійсність видавалася надто неприглядною, щоб її зображувати у творчості. Тому перед митцями поставили мету показувати навколишнє життя як ідеал, в якому все пронизане новим і не може вже бути місця старому.
Проте, Зиновій Віленський був переконаним реалістом. Під час Другої світової війни, перебуваючи в евакуації на Уралі, він створив серію скульптурних портретів заводських робітників із обпаленої глини. 1946 року вони експонувалися на Всесоюзній художній виставці. Його роботи привертали до себе увагу, бо прообразами були прості люди з втомленими обличчями.
За 50 років напруженої творчої праці роботи Віленського поповнили колекції найбільших музейних зібрань, зокрема, Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Ґалаґана.
У 1954 році його обирають членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР, у 1959 році — присвоюють звання заслуженого діяча мистецтв РСФСР, а у 1969 році — народного художника РСФСР.
Він брав участь у близько 60 виставках. Із них три — персональні. Перелік скульптурних творів складає 10 друкованих сторінок. Не всі роботи Віленського рівноцінні. Є більш вдалі, є менш. Деякі суперечливі, наразі неактуальні. Але дослідники відзначають, що в його роботах ніколи не було байдужості.
