Про цю жінку можна книгу писати. Багатий життєвий і вчительський досвід, цікаві епізоди з життя-буття… Святкового для Софії Прохорівни дня у її хаті в Синявці лунали пісні у виконанні місцевих працівників культури, а також учительки школи Надії Коваленко. Схвильована увагою ювілярка старалася непомітно витирати зволожені очі. Плакала стара вчителька від радості, а ще від того, що життя прекрасне навіть у 100 років.
Дитинство без батька
– Народилася я далекого 1921 року, – розповідає бабуся. – Сім’я у нас була велика – восьмеро дітей. Двоє моїх братиків померли ще малими, а шестеро вижили, незважаючи на голод і холод.
А далі батько Прохор Кіндратович полишив сім’ю та й подався, як він пояснював тоді свій від’їзд, на заробітки. Вже він ніколи не розкаже, чому так вчинив, можливо, втомився від незкінечнних проблем із великою родиною. Та сталося те, що сталося – там, далеко від рідного дому, зустрілася йому жінка, яка полонила його серце. Створили вони свою сім’ю та й стали жити-поживати.
– Ніколи не забуду, як їздила до батька, – каже Софія Прохорівна, – я дуже хотіла вчитися, наука давалася мені легко. Закінчивши сім класів, вирішила за маминою порадою поїхати до батька, бо там, де він жив, була середня школа, а у нас, у Синявці, семирічка. Зустрілася з батьком, він мене впізнав, незважаючи на те, що залишив сім’ю, коли мені було тільки сім років. Не передати і сьогодні словами той біль, який відчувала, знаходячись у батьковій хаті. Образа, сльози, незрозуміла тривога – усе змішалося в тугий клубок. Здавалося, що і сили мене покинули, не могла вимовити слово «тато». Але переборола себе, сказала те заповітне, що давно не звучало з моїх вуст до людини, яка дала мені життя.
Щаблі до учительства
Перед війною Софія встигла закінчити річні курси вчителів у Чернігові. Після вигнання з Синявки нацистських загарбників три роки працювала секретарем сільської ради. Потім було навчання в Чернігівському педінституті. Отримала диплом учительки української мови і літератури, а разом з ним – і направлення на роботу у Новгород-Сіверський район. Згодом перевели на Бахмаччину.
Заміж вийшла за хлопця зі свого села, учасника бойових дій Федора Федотовича, який теж був учителем, викладав фізику. Далекого 1955 року молоде подружжя повернулося до Синявки, влаштувалися на роботу до місцевої школи.
– Працювала я до 1975-го, а тоді пішла на заслужений відпочинок за вислугою років. Та як такого відпочинку не було – фронтові рани дедалі більше турбували мого Федора Федотовича, тож турбота про нього мала бути цілодобовою, – із сумом згадує колишня вчителька. – Підростали наші синочки – Микола і Шура, обидва згодом здобули фах інженера.
Зінаїда Рубан, її колишня учениця, обрала фах учителя, хотілося бути в усьому схожою на Софію Прохорівну.
– Вона була моїм першим класним керівником. Справедлива, вимоглива, принципова людина, високого рівня фахівець – саме ці риси характеру вирізняли її з-поміж інших учителів, – згадує Зінаїда Рубан. – Працювала вона з повною віддачею, не шкодуючи ні свого здоров’я, ні часу.
І трагедія, і обнови
За багато років учителювання чого тільки не траплялося в шкільному житті.
– У моєї сестри була швейна машинка, на якій мені так хотілося навчитися шити собі обнови. Часи тоді були непрості – ціла проблема купити бодай якийсь метр ситцю чи сатину, – ділиться Софія Прохорівна. – І надумала я здійснити свою мрію. Організувала у школі гурток крою і шиття з дівчаток-старшокласниць. Разом училися – і я, і вони. Сестра давала нам свою швейну машинку, діло у нас пішло. Згодом школа придбала свою машинку і шили мої дівчатка собі обнови – сукні, спідниці, фартушки.
Учні, як каже вчителька, всі були хороші. Училися, працювали на пришкільних ділянках, ходили в походи. Ні в бійках, ні в крадіжках не були помічені.
– Я не рахувала, скільки дітей навчила любити рідну мову. Та пишаюсь я ними всіма, – із задоволенням каже Софія Прохорівна. – Синявка – благодатне село на видатних людей. Є серед них і вчителі, і журналісти, і науковці, а також інженери, письменники, фахівці точних наук, хіміки.
Звісно, Софія Гриценко згадує й погане, що траплялося у її шкільній практиці. Один з таких випадків виявився трагічним.
– Після війни багато було нерозірваних гранат, мін, снаря- дів – розповідає вчителька. – Я постійно попереджала учнів, щоб не брали до рук отих страшних знахідок. Ніби і слухалися. Та якось на урок принесли гранату і стали непомітно для мене вивчати її. І вона вибухнула, загинуло двоє учнів. Що тоді зчинилося – словами не передати! Мене мали засудити і відправити до в’язниці. На захист стали батьки учнів і все село. Не судили мене, я продовжувала працювати. Але камінь туги і жалю за загиблими дітьми і понині ятрить мою душу і крає серце.
Відзнаки, любов і квіти
Охайна оселя Софії Прохорівни 5 березня ледь вмістила гостей, які прийшли і приїхали привітати її зі 100-річчям. Представники старостинського округу, міської ради, працівники культури села…
Приїхали на ювілей до бабусі голова Корюківської райдержадміністрації Володимир Полубень, голова організації ветеранів України Менської ОТГ, почесний ветеран України Раїса Москальська. Вони передали ювілярці почесну грамоту обласної ради та ради Чернігівської обласної організації ветеранів України. А ще – букет яскравих квітів, подарунки.
– Від такої поваги і любові до мене хочеться зустріти ще не одну весну, – сказала бабуся.
До речі, живе вона сама. Струнка не по літах, добре чує, має почуття гумору. Щотижня до неньки приїздить з Чернігова син Микола, а Шура з Одеси не так часто, однак постійно в курсі і про здоров’я неньки, і про те, як минають її будні та свята.
– Маю ще добру помічницю, порадницю – соціальну працівницю Світлану, – каже бабуся. – Золота людина. Ще мене часто провідують дівчата з бібліотеки і будинку культури. Все розпитують про минулі часи, записують. До мого 100-річчя виготовили стенд, піду в бібліотеку, подивлюся.
