За 90 років свого життя Ганна Шишко (у дівоцтві – Оліфіренко) пережила чимало всього. Здебільшого – тяжкого і гіркого. Голодні роки дитинства, важка праця воєнних і повоєнних років, втрати, що болітимуть до останнього подиху. Коли жінка розповідає свою історію, її на диво молодий голос тремтить, сльози навертаються на очі, а я шкодую, що вимушена ятрити її душу болючими спогадами.
Ганна Яківна сама дивується, як людина може таке витримати? Але змогла, загартувалася. І живе – не жаліється. Зустрічає молитвою новий день. І ввечері думає і молиться за рідних, що живі, і тих, хто вже її полишив. Та планує, чим займатиметься наступного дня.
У веранді у відрах і каструлях квітнуть викапані на зиму крупні повні хризантеми
Бабуся зовсім не виглядає на свій вік, при добрій пам’яті, любить читати нові книги, які приносять сусідки. Якщо немає нових, перечитує зі своєї пристойної бібліотеки, де товсті томи і наших, і зарубіжних авторів. А от телевізор майже не дивиться.
Інколи може й до магазину пройтися. Намагається рухатися. Із задоволенням працює на землі, потроху влітку грядки прополює. Хоч і допомагає їй соціальна працівниця Наталія, та і сама доглядає за ділянкою. Особливо за квітами.
Шкодує, що не вчилася далі
Народилася Ганна в Жовтневому (нині – Покровське) на Менщині. Мати працювала на фермі. Батько у 1933-му поїхав у Бахмач щось продавати. У потязі в нього все відібрали, а самого чоловіка скинули на ходу (в голодні роки таке траплялося часто). Там і помер.
– Батька я зовсім не пам’ятаю. Залишилися ми з мамою та сестрою Антоніною. Тося старша за мене на шість років. Її, щоб якось допомогти нам, забрала мамина сестра, що жила у Лавах. Чоловік тітчин був якимось партійним працівником, – згадує Ганна Яківна. – Мама йшла на ферму дуже рано, вдосвіта. Я залишалася сама. Було дуже страшно, холодно і голодно.
До вподоби жінці історична література, пригодницька, детективи
Ганнуся закінчила четвертий клас, вчилася добре і старанно, вже налаштувала книжки до п’ятого класу. Але почалася війна. Надалі з навчанням не склалося, про що Ганна Яківна все життя шкодувала. Та після війни жили настільки бідно, що нічого було ні одягти, ні взути. Тому треба було працювати.
– Коли прийшли німці, мама також працювала на фермі. А я свиней пасла. Одного разу чомусь не випустила їх вчасно, прийшов староста та як ляснув мене батогом. Так боляче було! – розповідає бабуся. – А сестра була на фронті, у зв’язку служила. Дійшла до Берліна, там познайомилася зі своїм Миколою. Потім його направили у військкомат до Черкас, там вони і жили.
Здавалося, весь світ горить
У воєнні роки довелося Ганні працювати в Конотопі на паровозоремонтному заводі – прибирала територію, носила цеглу. Було їй 15 років.
– Тоді молодь відправляли на Донбас. Я ще була мала, щоб туди їхати. Тоді мені приписали один рік і забрали до Конотопа, – ділиться спогадами Ганна Яківна. – На заводі нас годували сніданками й обідами, а замість вечері давали талони на продукти. Ми працювали, а наші війська виганяли німця. Коли дуже сильно бомбили Бахмач, який недалеко від Конотопа, нам здавалося, що весь світ горить, бігли до бомбосховища. А як бомбардування були не сильні – ховалися під двоярусними нарами у бараку, де жили. У Конотопі я отримала тимчасовий паспорт, де моє прізвище Оліфіренко змінили на Аліференко (російською). А у 45-му бригадирша мені порадила їхати додому. Тільки, каже, не своїх речей не забери.
Після війни в колгоспі в Жовтневому Ганна працювала у парниках – вирощувала розсаду, на полі збирала кок-сагиз, тютюн, у сховищі гребла зерно, мішками по 50 кілограмів носила і складала. А тоді дівчина довго хворіла, голова колгоспу пожалів, призначив її листоношею. Три роки Ганна розносила пошту в селі.
– Одні сльози були з тієї пошти. То похоронки, то звістки, що в шпиталі чоловік чи син. Вдів було багато. Принесу їм пенсію, а в самої душа болить, як гляну на їхніх діток, босих і голодних, – журиться жінка.
Подружнє життя і Далекий Схід
Хоч як важко працювалося, та молодість брала своє: дівчата і хлопці ходили гуляти, закохувалися, одружувалися.
– У 20 років зустрівся мені Василь. Молодший за мене на два роки. Високий і гарний, – згадує Ганна Яківна. – Батько його не пережив голод, а маму вбив осколок бомби. У батьківській хаті залишилася жити його сестра, а Василь прийшов жити у нашу хатину. Після війни і до мами у прими пристав чоловік. Вона ж іще молода була. Отак ми дружно і жили, трудилися.
Через рік у подружжя народився первісток – син Микола. Коли дитині було чотири місяці, Ганна з чоловіком, мамою і вітчимом завербувалися на Далекий Схід. Тоді їхало багато сімей переселенців у пошуках заробітків і кращого життя.
Ганна і Василь. Щасливі разом
– Їхали ми три тижні у вагоні. Там була буржуйка. Щодня потяг зупинявся на дві години. Хто встигав їсти зварити чи попрати, чи збігати на базарі щось купити. У Новосибірську, сказали, годину стоятимемо. Дитя спало, а ми швиденько пішли на базар, але трохи приблукали. Прибігаємо – поїзд пішов. Ледь серце не розірвалося! Начальник станції швидко зв’язався з наступною і там на нас чекали. Ось таке було, – згадує хвилюючу пригоду. – Приїхали в совхоз у селі Новогеоргіївка, недалеко від Уссурійська Приморського краю. Нас добре зустріли, поселили в будиночку на два ходи. В одній частині жили мама з вітчимом, в іншій – я з Василем і Колею. Взимку чоловік столярував, а я працювала на овечій фермі. А влітку він у полі на комбайні і я в полі. Працювали добре, але ж і заробляли гарно.
Та той клімат багатьом не підходив. Маленький Коля у два рочки захворів на запалення легень. У три – знову. Нелегке було лікування, навіть переливання крові робили. У Ганниних земляків уже помер від цього синок, вони виїхали. То і Ганна з Василем побоялися залишатися, не стали ризикувати дитиною. Проживши майже п’ять років у Примор’ї, повернулися на Менщину. А мати з вітчимом ще залишилися.
Самі збудували свій дім
Подружжя оселилося в Мені. Народився у них ще один синок, Валерій. Спочатку вони винаймали таке-сяке житло, а потім, за порадою маминого брата Тихона, придбали хатинку і почали потроху будуватися. Дядько Тихон допомагав чим міг, і він, і Василь працювали у міжколгоспбуді, то можна було виписати будматеріали.
«Он є в мене і наволочки, і рушники, а чи потрібні вони комусь будуть?»
– Ми удвох цей будинок і звели. Тільки дах робити позвав Василь чоловіків. Коли Коля пішов у школу, я повернулася до роботи. Спочатку на харчокомбінат, намагалася брати нічні зміни, щоб вдень бути вдома з Валерою. Займалася домашніми справами, ще й вишивати примудрялася. Я й розписувалася з Василем у вишиванці, що сама вигаптувала. Збиралися тоді молоді дівчата на вечорниці і вишивали там, і співали. А тоді хвалилися, в кого рушник кращий, в кого сорочка, – згадує Ганна Яківна. – Коли все встигала? Ще працювала і в суді – о четвертій ранку взимку йшла топити грубку, прибирала, потім розносила документи. Заробляла 30 рублів. Діти підростали. Влаштувалася я працювати на пошту.
Із сумкою за плечима
Дев’ятнадцять років Ганна Яківна відпрацювала листоношею. І в сніг, і в дощ, і в будні, і в свята брала важку сумку на плечі і пішки розносила газети, журнали, листи й вітальні листівки, телеграми і пенсію.
Згадуючи молодість
– А ще дві торби чекають у ящиках. Цю рознесу, іду за новою. Завжди боялася за чужі гроші. Одного разу стало погано, присіла на лавці й думаю про те, що гроші у сумці, мо’ тисяча була. Фельдшер зі швидкої, що приїхала, потім сміявся. Каже: «Ну і рефлекс у вас, ледве руку розчепили, так сумку тримали!» А я кажу, що у тій сумці хата моя, бо корови немає, щоб продати, – важко зітхає жінка. – Моя дільниця була чимала, я ходила тільки пішки. Велосипеда не було та і не вміла я на ньому їздити. Тож так находилася за 19 років, що коли вийшла на пенсію у 56 більше не працювала там ні дня.
Жінка нарешті могла спокійно зайнятися домогосподарством, із задоволенням обробляти грядки, квіти вирощувати. Онуків няньчити, коли привозили.
Гіркі втрати
Несподівано у 56 років помирає син Валерій, який з родиною жив у Києві. Сподівалися, чекали, що коли йому буде 60 років, одразу приїде, як він казав, і тут буде жити. Не судилося.
– Важко це було витримати. Досі болить і до останнього дня болітиме. Та треба було жити далі, – журиться Ганна Яківна. – Старший синок Микола ще після Чорнобильської аварії виїхав до Росії, тепер живе у Ростові. Був у нього синок, Ванечка, такий хлопчик чудовий, ось він на фотографії. Було йому шість рочків, побув у нас влітку два місяці, мабуть, радіація винувата, я так думаю, бо потім захворів на страшну хворобу. Не допомогло довге і важке лікування, його не стало. Отака біда. Залишилося у мене дві онучечки, вже дорослі: Коліна донька Галина, у неї вже синочки Ярослав та Владислав, правнуки мої, та Валерина донька Людмила, у неї ще діток нема. Телефонують, найчастіше син Коля, два рази на тиждень. Подовгу говоримо.
А торік, у 87 років, помер Василь Васильович – коханий чоловік, з яким Ганна Яківна прожила у шлюбі 68 років. На 60-річний ювілей подружнього життя приїздили діти й онуки.
– Рік тому я овдовіла. Помер Василь тихо, спокійно, уві сні. Тепер і я молю Бога про таку смерть, – каже жінка. – Щось йому нездоровилося, бо рік до того зробили йому операцію невдало. Я йому пропонувала поїсти, каже, що не хочеться. Тільки води попив. Прийшла соціальна працівниця Наташа, ми збиралися йти копати картоплю. Це було 31 серпня. Я викликала Василю лікаря. Сусідка Люда прийшла, принесла козячого сиру: «Поїжте, дядя Вася». Ну, добре, каже. Трохи поїв. Все, каже, мені тепер буде добре, навариш потім ще кулешику. Полежав, заснув. Наташа була біля нього, а я виходила наготувати все для копання. Прибігає Наташа, каже, що лікар прийшов. А потім починає лікар мене заспокоювати, притримує і каже, що Васильович помер. Я йому не вірю: як же це? Василь так добре спав. Ви мене обдурюєте! Сиділа як дурна. Сусіди все організовували, все зробили, що треба. Пощастило мені із сусідами. В основному тут живуть ровесники моїх дітей. Саму мене не залишають, провідують, допомагають. Дуже їм вдячна, навіть не знаю, що б я без них робила.
