З вересня 2025 року Андрій і Ніна Янихбаші, котрі мешкали все життя біля Донецька, перебралися на Корюківщину. До того винаймали житло в інших областях України. У селі Савинки жила старенька мама Ніні, тож і вирішили їхати ближче до неї.
Привід для зустрічі
Напередодні 40-х роковин Чорнобильської трагедії я зателефонувала очільнику спілки чорнобильців Миколі Скотарю та запропонувала записати інтерв’ю. Микола Миколайович увічливо відмовився, мовляв, уже стільки разів про мене писали. І розповів про свого колегу, котрий виїхав на початку великої війни з Донеччини й нині живе в Корюківці. До того ж по сусідству з ним, у п’ятиповерхівці навпроти.
Він і домовився про наше знайомство. Тож у визначений день і час Андрій Янихбаш завітав у редакцію. Виявилося, що ми вже зустрічалися, багато років тому на зібранні випускників Савинківської школи.
— Земля кругла, — мовив Андрій Миколайович. — Я вас запам’ятав.
Український грек
Батько мого співрозмовника був греком, а мама українкою. Звідти й таке незвичне прізвище — Янихбаш, що в перекладі з грецької означає «гаряча голова». Звісно, дізнатися, чи насправді в цього чоловіка гаряча голова, під час нетривалої бесіди я не змогла, та зрозуміти, що переді мною неординарна й дуже цікава людина — встигла.
Андрій Миколайович, якому нині 65 років, дійсно схожий на грека: дуже колоритний, чорнявий, емоційний. Щоправда, ходити йому нині важко, спирається на паличку та непомітно кривиться від болю в суглобах. Участь у ліквідації техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній станції далася взнаки ще багато років тому, він давно на пенсії, має другу групу інвалідності як ліквідатор аварії на ЧАЕС першої категорії.
Розмова в редакції - щира й незабутня
— Дід і баба мого батька давно оселилися на Донеччині, у Старобешівському районі. В тих краях і досі мешкає далека рідня. А вже мої мама з татом свого часу оселилися в місті Красногорівка, що за сім кілометрів від Донецька, — ділиться спогадами пан Андрій.
— У родині троє синів, я середульший. З’явився на світ 9 серпня 1960 року в місцевому пологовому будинку, котрий пізніше став школою, яку я й закінчив. Потім у Мирнограді здобував професійну освіту в кулінарному технікумі. Вибрав цю професію невипадково — батьки дуже смачно готували й мене заохочували до цього. До речі, старший брат теж чудово куховарить, а ось молодший — і яєчню не посмажить.
Скільки служив, стільки й шоферував. Чесно зізнається, що така робота приносила більше доходу. Хоча, каже, й викладачі у технікумі вчили студентів працювати з «наваром»: десь трохи не докласти, щось замінити, а воно грам до грама — й маєш зиск.
Однак доля розпорядилася по-своєму: з 1981 по 1994 роки чоловік був за кермом різних автомобілів. Об’їздив увесь колишній союз, працюючи у сфері торгівлі. Бачив різних людей: щирих і доброзичливих, жадібних і пихатих. Милувався ошатними будинками, дивувався, яке чудо можуть творити вмілі руки. А бувало, що й розчаровувався в людях.
Усе життя пам’ятає мудру батькову науку: вміти поступатися в родині, поважати інших, жити чесно. Згадує, як прийшов з армії, а тато посадив і каже: «Старшому сину я купив квартиру в Донецьку, молодшому залишу свій дім, а тобі подарунок готую».
І згодом на день народження підніс Андрію ключі від нового будинку, де, щоправда, стояла лише коробка. Та разом вони збудували хороший і комфортний дім. У ньому щасливо прожив він із дружиною та дітьми багато років. Усе там було до ладу, навіть центральну каналізацію зробив. А які грядки мали, сад чудовий…
Чорнобиль
На ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС Андрія Янихбаша Красногорівський військкомат призвав у червні 1986 року. На той час він уже був одружений і мав трирічного сина. А за рік дружина Ніна народила й доньку.
В чорнобильській зоні займався перевезеннями вантажів — контейнерів із зараженою радіацією землею, харчів, побутових речей тощо. За 42 доби отримав 25 рентгенів опромінення й повернувся додому.
Згадуючи той час, каже, що головне для ліквідаторів було не порушувати встановлених правил. Сказали йти чи їхати кудись — рушай, а сказали, що туди не можна — не лізь. Звісно, траплялися різні люди. Декотрі нехтували небезпекою в зоні, цікавість перемагала. Такі потім швидко зникали, казали, що вони згоріли від радіації.
Непросте життя у людей, у яких війна вкрала минуле. Проте майбутнє, вірять вони, буде ще кращим
Сам же Андрій Миколайович до 1994 року ніяких проблем зі здоров’ям не відчував. Перший тривожний сигнал подав організм, коли прокинувшись уранці — знепритомнів. Ну, а потім пішло-поїхало… У 45 років чоловік отримав третю групу інвалідності й вийшов на пенсію.
Знайшов своє покликання в громадській роботі — очолив районну організацію «Союз Чорнобиль», до якої входило сімдесят осіб. Працював багато й натхненно, допомагав побратимам оформлювати пенсії, проходити медичні обстеження.
Організовували цікаві заходи, підтримували родини ліквідаторів, які пішли у засвіти. Й досі тримає зв’язок з багатьма членами організації. Вони також не забувають свого керівника: телефонують, надсилають вітання, цікавляться його життям.
Війна
Уперше родина Янихбашів відчула війну у 2014 році. Тоді в місті почалися обстріли, з’явилися розбомблені будинки, зникло газопостачання, світло, вода. Згодом електро- й водопостачання відновили, а газу більше так і не було. Заготовляли дрова, сухостій, опалювали самі своє житло, як хто міг.
— Серед місцевих жителів було чимало тих, хто мріяв про росію і навіть не приховував цього. Та казали, що не хочуть їхати в сусідню державу, а воліли, щоб вона тут, у Красногорівці, була. Запитувати, чому українці стріляють? А я кажу — українці відстрілюються, захищаються.
Людей так зомбували російською пропагандою, що деякі мої знайомі вірили в те, у що нормальна людина ніколи не повірить. У 2022 році ми виїхали з Красногорівки, це сталося на четвертий день великої війни, коли почалися дуже сильні обстріли.
Наше місто було чудовим і комфортним місцем для проживання, п’ять шкіл мало. А квартири коштували дорожче, ніж у Донецьку. Нині там лишилося 15 «ждунів», які сидять у підвалі. Мародери розтягнули все, до чого дістали їхні брудні руки. Близько 60 відсотків будівель повність розбиті, руїни, а решта — самі коробки…
У пошуках нового місця проживання
У нашій багатостраждальній Україні немало людей опинилися в ситуації, коли старе життя знищене ворогом, а нове не побудували. Так і Андрій Миколайович із Ніною Григорівною. Спробували пустити коріння в Дніпропетровській області, потім у Кіровоградській, а тепер прибули на Чернігівщину, щоб доглянути стареньку тещу.
Поховали стареньку, кілька днів тому. Прожила їхня Марія Федосівна Демченко 90 літ, була савинківською довгожителькою. Хатинка старенька в селі лишилася, добрий шмат землі, та сили його обробити вже немає.
Наче й прикипіло подружжя душею до Корюківки, з’явилося чимало знайомих. Але нерухомість у місті дуже дорога, щоб наважитися щось придбати. Поки винаймають квартиру, придивляються, знайомляться з місцевими. Андрій Миколайович уже завітав до районної ветеранської організації, познайомився з Валентиною Погребною. Про повернення в Красногорівку й не мріють — немає її більше…
Для Андрія Миколайовича родина — це все. Береже свою Ніночку, допомагає в усьому, а ще на багато куховарить.
— Все, що з м’ясом — то має: від плову до гуляшу. А ось до тіста не торкаюся. То справа дружини, яка в мене інженер-технолог з хлібопекарської справи. Маю й хобі — риболовлю, де можу пропадати днями. У Савинках і Чорнотичах мої улюблені місця. Аби тільки здоров’я дозволяло.
Мрію про мирну Україну та зичу всім людям добра, поваги до себе й від себе. І хай якнайшвидше мине це лихоліття…
