У січні цього року в редакцію завітала наша дописувачка Валентина Сидоренко з села Перелюб. Вона принесла свої нові оповідання, які ми із задоволенням друкуємо в газеті "Маяк". А потім зав’язалася довга розмова про життя в прикордонні. Валентина Іванівна тоді розповіла, як два ворожі безпілотними влучили у їхнє з чоловіком обійстя, пошкодили будинок і зруйнували господарчі будівлі. Але вони не знищили віру у світле майбутнє.
Магія слова
Валентина Сидоренко, фахівчиня з бібліотекарської справи, того морозного дня поділилася, що дуже хоче знайти роботу в місті. Свою вона втратила п’ять років тому, коли перед повномасштабним вторгненням російських окупантів в Україні її сільську бібліотеку закрили, а книжки вивезли.
Вона переконана, що під час війни книгозбірню б точно не забрали у сільчан, але сталося те, що сталося. Рік Валентина Іванівна стояла на обліку в центрі зайнятості. Їй пропонували роботу за фахом у селі Козилівка, листоношею в місті, продавчинею.
Вона не побоялася залишити дім, щоб працювати в місті. Чоловік і сини - підтримали
Та тоді чоловік ще працював у лісництві, а син навчався в місцевій школі. Тримали чимале господарство. Тож отак зірватися й поїхати з дому, вона не могла. Відтоді багато чого змінилося. Чоловік пішов на пенсію, син навчається в університеті. А після ворожого обстрілу не стало й хазяйства.
— Тепер я вільніше почуваюся, — розповідає Валентина Іванівна. — Чоловік і син мене підтримують у прагненні працювати. Я всім знайомим казала, що шукаю роботу, та знайти її допоміг щасливий випадок. А почалося все з літературного клубу «Перлина», що діє при Корюківському історичному музеї.
На останньому перед Новим роком засіданні я поділилася з його учасниками своєю мрією. Всі так щиро відгукнулися, пообіцяли допомогти. Хтось згадав, що недавно в одну зі шкіл міста шукали бібліотекарку, на жаль, я спізнилася.
Отож Валентина Сидоренко стала до нової роботи 16 квітня. Її робоче місце в методичному кабінеті, де є ще кілька колег. До обов’язків входить написання сценаріїв, промов, організація свят. Буквально з перших днів разом із колегами створили читацьке об’єднання під назвою «Магія слова», до якого увійшли дев’ять жінок і один чоловік. Але двері відкриті для всіх охочих — можна долучатися. Для цього треба прийти в БК і сказати, що бажаєте приєднатися.
— Ми створили це читацьке об’єднання для пропаганди української літератури, друкованого слова та преси, — каже пані Валентина. — Я зіткнулася з тим, що не всі зараз можуть передплатити газету чи журнал. На жаль, багатьом вони не по кишені. Тому на своїх зібраннях зможемо ділитися між собою книгами, газетами, журналами, розповідатимемо про літературні новинки.
Перше засідання приурочили до Дня матері, тема: «Спогади про матір». Всі ділилися потаємним, розповідали про найдорожчих людей. А Іван Приходько повідав про трьох жінок, до яких ставився як мами: рідну неньку, хрещену й хазяйку квартири, яку він у молоді роки винаймав.
Багато читали віршів, творів відомих письменників, зокрема Євгена Хотимчука. Ділися власними творчими досягненнями. Я прочитала своє нове оповідання «Берегиня роду», поетеса Любов Грищенко подарувала присутнім свої вірші про маму.
Ми підготували й гарну виставку вишиваних робіт, і вирішили, що виставки будемо влаштовували на всіх засіданнях, адже є що показати. Такі зустрічі відвертають людей від війни, сірості, самотності. Плануємо зустрічатися двічі в місяць, намагатимемося залучати до клубу інших учасників, особливо тих, хто сумує вдома й ніде не залучений. З радістю поспілкуємося, почаюємо.
Нові барви життя
Валентина Сидоренко багато читає, немало купує книжок, щедро ділиться ними з іншими. Одна із її улюблених — «Принцеса без імені» турецького автора, котра має дуже красиві ілюстрації й багатьом подобається. Це книга має здатність заспокоювати, перемикати свідомість на щось приємне, світле. Тому її перечитало вже багато людей.
А ще Валентина Іванівна із задоволенням бере участь у заходах, які проводяться в Безпечному просторі, що діє при Центрі надання соціальних послуг. Каже, що нові колеги зустріли її доброзичливо, а багатьох вона знає давно. Тому освоїлася в новому середовищі швидко. Відразу пішла співати в хор при Будинку культури. Сподівається, що її залучать і драматичного гуртка.
— Зберігаю всі публікації «Маяка» з моїми оповіданнями. Часом зустрічаю героїв цих публікацій, спілкуємось — це завжди приємно. Винаймаю в Корюківці у знайомих квартиру, де живу сама. Тепер у мене новий життєвий графік: п’ять на два. П’ять днів у Корюківці, на роботі, два — вдома в Перелюбі.
Багато земляків щиро радіють за мене, бо дійсно наважитися в зрілому віці на такі радикальні зміни непросто. Та Господь любить рішучих. Я довго вагалася й нарешті змінила життя. Рідні підтримують мене й пишаються мною. Інколи розмірковую, що якби була змолоду більш рішучою, то багато чого могло по-іншому бути.
Я люблю правду і кажу правду. Не терплю лицемірства, брехні, а ще — п’яниць. Велике значення в моєму житті має мій духовний наставник місцевий священник отець Сергій, з яким часто спілкуюся, отримую від нього слушні поради.
Валентина Сидоренко не сумує в Корюківці, бо на постійному зв’язку з чоловіком і синами. По кілька разів у день телефонують одне одному. З роботи приходить трохи втомленою, тому більше відпочиває, читає, пише свої оповідання, складає плани. Бо гарні ідеї часто навідуються, а скласти їх до купи, все обдумати — теж час потрібен.
Вихідні вдома пролітають надзвичайно швидко. Бо треба холодильник наповнити, на городі чимало роботи зробити. А ще ж хочеться поспілкуватися, розповісти всі новини, бо скучають усі.
Болить село
Вийде Валентина Іванівна на вулицю, а там вісім розбитих ворогом хат. Частину відновили, а решта — стоять і наче плачуть за господарями. Городи не посаджені. На цій вулиці було двадцять жилих будинків, а тепер лише Сидоренків дім…
На городі працювати лячно, бо дрони літають безперестанку. Пішла садити квасолю, а тут FPV. Чоловік кричить, аби кидала все й до хати бігла. Та чи врятують рідні стіни від злого й небезпечного ворога? Летять дрони і вдень, і вночі.
Одна літня жінка з Шишківки тимчасово прибилася на їхню вулицю. Як тільки шкода людей, який війна погнала з рідних домівок — кого куди… Але й у Перелюбі гуде та вибухає. Люди допомагають пожежникам гасити вогнища. Усі налякані, прислухаються до кожного звуку.
— Мене дуже тягне у Рудню, де народилася. Так хочеться пройтися стежинкою, якою бігали в сільську бібліотеку. Болить душа за рідну землю. За сина меншого дуже переживаю, він часто навідується в село, землю любить, батьку допомагає в усьому. Старшого не пускаю, бо той машиною їздить, а це зараз дуже небезпечно.
Прошу Валентину Іванівну щось порадити тим, хто хоче змінити своє життя, та ніяк не наважиться. Каже, що не треба боятися змін, адже все залежить лише від них. Господь дає шанс, а рішення приймає сама людина.
Вона переконана, що слід прислухатися до власної інтуїції, до того, що серце підказує. Ось, було, вже й надумала в селі відкрити власну справу, та за два дні стався приліт на її подвір’я. Вирішила — не треба.
А ще моя співрозмовниця впевнена, що не варто поспішати покидати Батьківщину. Бо, спілкуючись зі знайомими, котрі за кордоном, знає, як ті сумують і страждають без підтримки рідної землі, дорогих серцю людей. Не всім переїзд приносить щасливе й спокійне життя.
Радить берегти сімейні реліквії, фотографії, побутові речі, одяг — вони дають силу долати труднощі на життєвому шляху.
— Не можна сидіти на самоті, потрібно шукати спілкування, — додає пані Валентина. — Люди мають тулитися одне до одного, допомагати, співчувати, підносити подарунки, робити компліменти. Під час війни українці стають іншими, та вони не повинні бути жорстокими, заздрісними.
Не можна тримати в собі зло, спогади про погане. Сталося щось — важко, але треба йти далі. Робота допомагає в багатьох життєвих моментах. Це і зарплата, і спілкування, і здійснення мрій. Потрібно молитися Богу за себе, своїх рідних, країну, захисників, інших людей. Війну треба пережити, перетерпіти…
