Валентину Сидоренко з села Перелюб на Корюківщині наші читачі знають давно. Більшість — заочно, через її душевні життєві історії, які вона час від часу приносить у редакцію. Ось і нещодавно жінка завітала зі своїм рукописом. Так зав’язалася довга розмова про життя, війну, ворожий обстріл її будинку та плани на майбутнє.
Родом із Рудні
Нині Валентині Сидоренко — 58. Мешкає в Перелюбі з чоловіком, діти повиростали й виїхали до Чернігова. А народилася вона в невеличкому мальовничому селі Рудня, неподалік Шишківки. Цей нині маленький хутірець майже на самому кордоні з ворожою країною — росією.
Валентина Сидоренко інколи забігає в редакцію місцевої газети "Маяк"
Колись, у 60-х роках, її мама Ніна Миколаївна Терещенко, приїхала в ті краї молодим спеціалістом на роботу в колгосп. Мамина сім’я зі Сновщини, з села Нові Боровичі. Там іще й досі стоїть батьківська хата Терещенків, куди Валентина в дитинстві часто їздила до бабусі.
— Бабуся моя, Марія Іллівна, такою чепурухою була, що ми всі в неї вчилися, — згадує Валентина Іванівна. — Хата її складалася лише з однієї кімнати, та як там затишно було! Щоправда, доля бабусю не балувала.
У 24 роки стала вона вдовою — чоловік Микола пропав безвісти на війні. Жили вони тоді на хуторі біля Боровичів, бабця сама з чотирма доньками лишилася, дві з яких померли. Натомість мама та її сестра Валя вижили.
Дивом не спалили нацисти під час Другої світової війни той маленький хутірець і його мешканців, переказує бабусині спогади пані Валентина. Було, всіх загнали до сараю й факели навіть запалили.
Бабуся Марія зі старшою донькою потрапили в будівлю й готувалися до смерті, а менша донечка лишилася на возі поруч. Сидить дитя, грається, а ненька у віконце дивиться й місця собі не знаходить. Що буде з дитиною, коли їх спалять? Та, мабуть, Ангели заступилися за людей. Примчав вершник і наказав не нищити сільчан. Отак і вціліли.
— Бабуся все життя чекала чоловіка, не вірила, що загинув, — зітхає моя співрозмовниця. — Та він так і не повернувся. Згодом вона збудувала дім у Нових Боровичах, куди перебралися з доньками.
Виходить, мав він за кордоном нову родину, та й про українську все життя пам’ятав. А в 2000-му приїхав у наше село студент-українець, який навчався в Німеччині й збирав свічення людей про війну для написання дисертації. Ми з ним багато часу разом провели. Я тоді бібліотекаркою працювала, чимало інформації корисної для нього знала.
А коли повертався, попросила його щось дізнатися про діда. За деякий час він знову навідався до нас — знімати кіно. Показав мені, скільки листів написав, аби знайти бодай якусь ниточку про нашу рідну людину. Та отримав лише інформацію, що в 1943 році дід оформлював страховку. Більше нічого не знаємо, яка в нього життєва дорога була — хтозна.
Мама й тато
Мама Валентини дуже хотіла вчитися. Проте молодь із села в ті часи не випускали, не видавали після школи паспорти — хотіли, щоб у колгоспі працювали. Довелося два роки трудитися й лише потім віддали документ.
Вона вступила до Чернігівського сільськогосподарського технікуму, провчилася чотири роки, здобула освіту зоотехніка й прибула, за направленням, до села Шишківка Корюківського району.
— Вже п’ятнадцять років, як немає мами, — ділиться сумними спогадами Валентина Іванівна. — Та в моїй пам’яті вона досі молода, дуже гарна, статна, надзвичайно відповідальна й працьовита. Казали, що хлопців біля неї крутилося море, а вибрала батька Івана, котрий тільки-но повернувся з армії й працював кіномеханіком.
У кожного був свій куток, ширмою відділений. Ніхто не сварився. Жили дружно, та дуже бідно. Проте коли невістка-зоотехнічка з зарплатою прийшла жити, ще й батько заробляв у колгоспі — життя почало налагоджуватися. Молоде подружжя згодом собі окремий будинок збудували.
Й дотепер стоять поряд у Рудні ті дві хати. В новішій зараз живе брат Валентини Віктор, інша — порожня. Батько Валентини Іванівни рано пішов у засвіти, в 43 роки. Страждав на хворобу, яку й досі не знають, як лікувати. Матір пережила його на 27 років.
Перелюб
Валентина Сидоренко вийшла заміж за перелюбця й перебралася до нього з Рудні. З чоловіком Олександром разом 39 років. Двох синів виростили — Ігоря й Арсена, двох онучок десяти й семи років мають, які з батьками в Чернігові живуть. Господарюють, землю обробляють, хазяйство тримають.
Пані Валентина — творча людина. Спочатку в школі піонервожатою працювала, а потім у 1989 році бібліотеку очолила. Це була саме її робота! Скільки книжок прочитала за 32 роки! Які тільки творчі задуми народжувалися в її голові! Втілювала з радістю, щедро ділилася досвідом із колегами.
Там завжди було тепло, затишно, гарно. Працювала на пів ставки, не скаржилася. Та потім сільську сторічну бібліотеку закрили й жінка лишилася без роботи. Майже всі книжки з села вивезли, зовсім трішки їх лишилося в Будинку культури.
А згодом прийшла на українську землю велика війна. Страшна, незрозуміла, жорстока… За 15 кілометрів — кордон із ворожою країною. Принишкло їхнє село. Хтось виїхав, але більшість перелюбців лишилися. Якось наче пристосувалися до нічних вибухів, почали звикати до війни, і тут вперше «прилетіло». Сталося це поблизу обійстя Валентини й Олександра Сидоренків.
— У день народження чоловіка, з 4 на 5 листопада 2024 року, два «шахеди» впали за сім метрів від нашої хати, — болем озивається кожне слово жінки. — Постраждали хата й господарські будівлі. Хлів повністю згорів, дровітня. На щастя, худобу перед цим порізали. Лише півника вбило. У хаті вікна й двері повикручувало, батареї позривало…
Не дай, Боже, комусь таке переживати. На нашій вулиці тоді було вісім прильотів, постраждало шість домогосподарств, а три будинки повністю згоріли. Перші дні ми в одній кімнаті тулилися, де встояла піч. Навколо — море розбитого скла, цегли. Тільки 18 причепів сміття вивезли!
Дякую всім, хто відгукнуся й кинувся нам на допомогу. Серед них були працівники Корюківського лісгоспу. Його керівник Андрій Лашко зразу приїхав, працівники міськради — також, колеги чоловіка з Тихоновицького лісництва примчали.
Багато людей — сусідів, односельців, прийшли на поміч, усім безмежно вдячна, зокрема сім’ям Івана Ковези та Миколи Летути. Люди працювали попри холод надворі. Спочатку розгубилася: як же погодувати робітників? У перший день їх було сімнадцять. Та сусідка Люба Швець, котра пізніше теж постраждала від обстрілів, наварила каструлю борщу, картоплі. Добре, що погріб уцілів, тож консервація дуже виручила.
Чоловік понад 20 років пропрацював лісничим, Заслужений лісівник України, Грамотою Кабміну нагороджений. Пів року, як пішов на відпочинок у свої 65-ть. А я дуже хочу працювати, засиділася. Відчуваю, ще багато можу зробити корисного. На жаль, у селі все завмерло. Аби в Корюківці знайшлася для мене робота, то згодна й квартиру винаймати. Так хочеться ще бути серед людей…
Післяслово
У ніч, коли понад рік тому стався обстріл, Валентину Сидоренко забрали швидкою допомогою в лікарню. Нерви не витримали. Зранку повернулася додому й від того, що побачила, ужахнулася. Та раптом погляд зупинився на рятувальнику з наскрізь промоклим взуттям, який усю ніч гасив пожежу.
Машинально пішла у хату, десь знайшла сухі шкарпетки, віддала стомленому чоловіку. І все наче стало на свої місця. Жінка повністю усвідомила, що сталося. Голосила несамовито… Потім змусила себе заспокоїтися. Стала посеред понівеченого ворогом будинку, озирнулася навколо й почала життя з нового аркуша…
На той момент Корюківська громада ще не входила до зони активних бойових дій, тому держава виділила родині Сидоренків кошти на відбудову й ремонт обійстя.
