Гонить війна українців з рідного дому. Боляче, страшно, образливо. Та ще жахливіше жити під постійними ворожими обстрілами. Прикордонна Семенівка сповна зазнала лиха від найближчого сусіда — російської федерації. Спочатку були лише артилерійські обстріли, а потім почало летіти все й багато.
Редакційний гість
Мешканець Семенівки 61-річний Анатолій Савченко вперше прийшов до нашої редакції років два тому. Тоді саме посилилися дронові атаки, бракувало електроенергії. Він, проїжджаючи нашим містом увечері, побачив, що горять вуличні ліхтарі. Прибіг тоді до журналістів і каже: «Це ж дуже небезпечно й неекономно!»
Вийшла замітка про цей випадок у районній газеті, а невдовзі ситуація склалася так, що довелося вимкнути вуличне освітлення на тривалий час. Відтоді багато різних подій відбулося в житті пана Анатолія. І одна зі знакових — переїзд його родини до Корюківки.
— Ми з дружиною Світланою наприкінці того року придбали квартиру в Корюківці. На окраїні, як їхати в село Бреч. Вважаю, що це найкраща локація в місті: з усіх боків ліс, тиша, чисте повітря. Краще, мабуть, тільки в Жуклі. Це село мене вабить давно, не один раз туди навідувався, навіть до хат прицінювався. Але дружина не хоче в село, ледь умовив перебратися в Корюківку.
Обстріли не стихають, дуже небезпечно, а з її здоров’ям — тим паче. Ми в Корюківці можемо лягти й спати спокійно, а в Семенівці щодня гатять. Нерви зовсім здали. Неодноразово доводилося втікати від дрона — гнався за мною.
Анатолій і Світлана пережили велику втрату — у 2024 році на війні загинув його син Михайло від першого шлюбу. Разом ростили хлопчика з дворічного віку. Поховали Героя в Семенівці. Має подружжя й спільну дитину — сина Сашка, якому нині 24 роки.
Мешкали всі в Семенівці, в просторому будинку. Олександр і досі в прикордонному місті, живе з місцевою дівчиною в дідусевому будинку. Запитую, чому ще так багато людей лишаються на небезпечній території.
— Більшість заспокоюють себе, мовляв, по них не «прилетить». Кажу, добре, як одразу…, а коли ноги повідриває? Людина повинна реально оцінювати ситуацію, а не сподіватися на «якось воно буде». Коли небезпека чатує на кожному кроці, то справа часу, коли може статися біда.
Не хочу приховувати, що є «ждуни», на жаль. Це несвідомі люди, котрі й на п’ятий рік великої війни ще не розібралися хто друг, а хто ворог. Людей також дуже лякає невідомість, безгрошів’я. Декого тримають на місці старенькі батьки, хворі родичі тощо.
Найчистіша вода
Анатолій Савченко — людина, котра завжди докопується до істини. Коли вперше спробував корюківську воду, то дуже здивувався: вона не змивалася з тіла. Люди казали, що дуже м’яка — не повірив. Спочатку навіть бідонами возив питну з колодязя, бо переконаний, що вода для здоров’я людини — чи не найголовніше.
Тому й вирішив повезти її проби в Чернігів на аналіз. Не пошкодував заплатити за це п’ять тисяч гривень. І яким було його здивування, коли результат перевершив усі очікування. Виявляється, вода в Корюківці дуже хорошої якості, такої ще пошукати треба на теренах Чернігівської області. Тепер п’ють з-під крана.
На новому місті
Не просто приживатися на новому місці людині. Як і дереву, котре пересадили в зрілому віці. Начебто й улаштувалися, й побут впорядкували, а думками в Семенівці. Кожне деревце манить додому, квіти, що осиротіли, сумно всміхаються уві сні. За сина переживають. Але життя триває, день спливає, ніч приходить.
Дружина Світлана в пана Анатолія — справжня майстриня. Скільки живе, стільки й дивується, як вона смачно готує страви — чи хто й зуміє так. В’яже, вишиває, малює, з бісеру гарні речі виплітає. Так багато Бог дав їй талантів замість слуху… І хоча майже не чує, навчилася читати по губах.
А нещодавно Анатолій Петрович відкрив для себе Центр надання соціальних послуг, де люди творчістю займаються. Хоче й дружину туди відвести, нехай знайомиться, спілкується. У Корюківці вже мають знайомих, навідуються в гості, й вони до них приходять.
У церкву до отця Максима Покидька часто ходить мій співрозмовник. Батюшка свій, семенівський, добре з ним знайомі. А ще давно й постійно волонтерить, бо знає, що це його святий обов’язок. А нещодавно знайшов для себе цікаве заняття — зацифровувати фото.
Приніс у редакцію оголошення, щоб зверталися охочі. Гроші цим не заробляє, виконує роботу за донат волонтерам. Хто бажає перевести у цифрову форму давні фотографії – телефонуйте пану Анатолію (068)107-90-87.
Ось такий він, Анатолій Петрович Савченко з Семенівки, що нині оселився в Корюківці. Бадьорий, підтягнутий, їздить велосипедом у Жуклю, коли душа попрохає. Допомагає багатьом, а ще знає багато цікавих історій, яких можна слухати — не переслухати…
Анатолій Савченко на фото ще в зимовому одязі. Коли ми з ним зустрічалися, мороз тріщав і сніг лежав. Нині літо настало, та в Семенівці й досі жити небезпечно. Потрохи населення виїжджає, але ще багато місцевих лишається. З сіл перебираються люди до міста, де працюють лікарня, магазини, різні установи, є робота. А ще в їхніх серцях не згасає віра у світле майбутнє України, попри всі негаразди і люту війну…
