Війна росії проти України спричинила найбільшу хвилю переселенців після Другої світової. На кінець 2023 року в Україні офіційно зареєстровано 4,9 мільйони внутрішньо переміщених осіб. Однак за міжнародними оцінками, загальна кількість внутрішніх переселенців перевищує 7 мільйонів осіб. Найбільше люди тікали від війни з тих регіонів, де відбувалися бойові дії.
Людмила Пересечанська з чоловіком Сергієм Денщиковим до останнього не наважувалися поповнити цю сумну статистику. У Довгенькому, що на Ізюмщині, вони ніяк не могли залишити свій дім і господарство. Але і перебувати під постійними обстрілами далі теж не могли.
Про село Довгеньке, що на Ізюмщині, можливо, багатьом доводилося чути. Переважно з відеосюжетів, знятих після того, як ця територія була деокупована у вересні 2022 року. Тяжка доля випала мешканцям села, які опинилися на лінії фронту. Від початку повномасштабного вторгнення командування окупантів поставило завдання оточити українські підрозділи, що брали участь в операції Об’єднаних сил на Донеччині та Луганщині. Однією з ключових та найгарячіших точок на шляху російської армії в напрямку Слов’янська та Краматорська став і цей населений пункт, розташований на межі Харківської та Донецької областей. Саме там і мешкало подружжя Людмили Пересечанської та Сергія Денщикова. Зараз вони живуть у Мені, бо до Довгенького повертатися вже немає куди: їхнє обійстя зруйнувала війна.
Не думала, що повернеться до Мени
Людмила закінчила менську школу імені Тараса Шевченка у 1986 році та й поїхала з рідного містечка на подальше навчання.
– Це був рік Чорнобильської катастрофи, – пригадує Людмила Пересечанська. Якщо раніше багато хто з випускників школи прямував на навчання чи роботу до Чернігова або Гомеля, то того року їхали якнайдалі від атомного лиха. Це вже потім багато хто повернувся додому. Наприклад, давно живуть тут Олег Аль-Cафар, Тамара Шепель, Вікторія Гордієнко (Люшина), Оксана Гапон, Сергій Михайлюк та інші. Я ж як вступила до Харківського сільськогосподарського інституту, то після його завершення так і залишилася на Харківщині. До Мени приїжджала лише в гості до батьків.
Людмила каже, що нагода побувати у батьків була переважно коли треба було допомогти викопати картоплю. Це було лишень кілька днів, адже на більше ніяк не виходило: там, на Ізюмщині, на неї чекала її родина та немале господарство.
До лютого 2022 року тут буяло життя
З Сергієм Денщиковим Людмила разом вже понад 20 років. До того у кожного позаду були власні подружні історії. Тепер вони мають четверо дітей – син Людмили, дві доньки Сергія, а ще одна донька – то вже їхня спільна.
Сергій родом з Довгенького. Там вони з Людмилою і облаштовували родинне гніздечко: зводили дім, виховували дітей, сприяли тому, щоб усі вони отримали гідну освіту. Чоловік – на всі руки майстер: і в будівництві, і в техніці. Вдома все зроблене його руками. Часто мав підробітки на будівництві, ремонті квартир. Людмила поряд з ним почувалася в безпеці. Їй самій мало довелося попрацювати за фахом. А з останнього свого місця роботи (поштового відділення), де працювала начальницею, звільнилася у 2007 році після того, як у результаті реформування галузі довелося виконувати ту саму роботу за значно менші гроші. Тоді, порадившись із чоловіком, вирішили займатися домашнім господарством: тримали худобу, переробляли молоко і збували продукцію переважно на базарах у Слов’янську та Барвінковому.
– Хоч і важко було, але ми бачили результати своєї праці, – ділиться Людмила. – Спочатку тримали одну корову, потім завели другу. Все молоко треба було переробити на сир, сметану, відвезти на базар і продати там. Але саме за ці кошти ми жили, будували дім, облаштовували його, вчили дітей і допомагали їм згодом. Цьому сприяло зручне розташування нашого села: поряд траса, яка з’єднує Ізюм зі Слов’янськом та Краматорськом. Також у Довгенькому гарні краєвиди, а тому там було багато зон відпочинку і дач.
З війною були віч-на-віч давно
Звісно, як і в усій Україні, молодь не затримувалася в селі, але Довгеньке залишалося досить цивілізованим: газифіковане, з водогоном, простора школа, сімейна амбулаторія, аптека, три магазини. Жителі переважно були зайняті в двох агропідприємствах.
– У сільському будинку культури саме напередодні війни провели капітальний ремонт, – долучається до розмови Сергій Денщиков. – Покрівлю зробили в кольорах українського прапора. Та й інші заклади були дуже затишними, доглянутими.
Війну в Довгенькому відчували ще з 2014 року, коли гуркотіло зовсім поряд. Адже до Слов’янська всього 35 кілометрів, до Краматорська – 55.
– Військові в селі також були для нас як свої, – розповідає Людмила. – Ми завжди з ними нормально співіснували. Жителі села ще з тих часів допомагали армії. Про те, що буде російське вторгнення, ми відчували за декілька тижнів: це було помітно з активізації пересування військовослужбовців, про це говорили в приватних розмовах. Хоча, як, мабуть, і всі, до останнього не вірили в це. Ніхто тоді нас, простих селян, не попереджав, що може бути така загроза і наше село опиниться в епіцентрі протистояння. Зараз, коли пригадую ті часи, бере образа на нашу місцеву владу. Бо потім виявилося, що вона просто втекла в перший день вторгнення, залишивши нас напризволяще.
Важкий вибір: виїжджати чи ні
Ранок 24 лютого розпочався для Людмили та Сергія з того, що вони прокинулися від вибухів. Що саме відбувалося – пояснень не потребувало. Ті, у кого були малі діти, з першого дня виїжджали у безпечніші місця. Особливо активізувався виїзд, коли зникло світло, коли почули про прильоти ворожих ракет по житлових будинках в Ізюмі (розташоване за 27 км від Довгенького).
– Ізюмці в перші дні війни навіть приїжджали шукати прихистку у нашому селі, – згадує Людмила. – Ми приймали їх, ділилися чим могли.
Жінка пригадує, як тоді всі намагалися бути корисними одне одному, і дякує тим, хто, незважаючи ні на що, не кинув людей.
– Ми дуже вдячні нашим підприємцям, власникам магазинів, – говорить жінка. – Вони ризикували своїм життям, але забезпечували людей усім необхідним: борошно, сірники, свічки... Хай часом ціна на ці товари була надмірно висока, але ми все розуміли.
У Довгенькому зникли електроенергія, водопостачання, пізніше – газопостачання. Але і тоді всі, хто залишався в селі, намагалися якось виходити з ситуації: опалювали дровами, воду брали в нечисленних колодязях. Людмила каже, що найбільші незручності були через відсутність мобільного зв’язку і обмеженість у доступі до інформації. Але і тут знаходили вихід: ловили зв’язок з другого поверху будинку, а Сергій організував зарядку телефонів від акумулятора. Завдяки цьому вдавалося зв’язатися з рідними.
Хтось виїжджав, але багато хто наважитися на виїзд не міг, бо не могли так просто залишити господарство. Часто ті, у кого терпець увірвався, перед виїздом різали худобу і м’ясом ділилися з іншими.
Внаслідок чергового обстрілу загинула жінка і отримав поранення її син. Поховати тоді належним чином загиблу не могли, тому могилу викопали на городі поряд з будинком, а вже після звільнення перепоховали.
А ще пані Людмила розказує про випадок, коли чоловік приймав пологи у вагітної дружини, бо лікарська допомога була недосяжна. Тоді новонароджену дівчинку назвали Вікторією.
– Ми терпіли, – зітхає Людмила. – Під обстрілами доглядали двох корів, бичка, двох телят. Найстрашніше, здається, для нас було бачити російські літаки, які летіли цілеспрямовано обстрілювати Довгеньке. Вони з’являлися раптово, випускали віялом ракети і зникали. Часом по декілька разів на день. Мої поїздки на базар, звісно, припинилися. Але я продовжувала переробляти молочну продукцію і просто роздавала людям.
Намагалися менше пересуватися на вулиці. Робили по господарству все швидко і ховалися в погребі, бо з того, як чули звуки вибухів вже десь біля сусідньої Кам’янки, розуміли, що ворог наближається. Невдовзі стало вибухати і в нас. Усі городи, навколишні поля були засіяні нерозірваними снарядами. Багато споруд було пошкоджено чи знищено. А однієї ночі прилетіло поряд з нашим двором. Вже вранці, коли вийшли зі сховища, побачили у вольєрі свою поранену вівчарку.
Людмила зі сльозами розповідає про те, як намагалася врятувати собаку. На жаль, вона померла. Це був серйозний привід для того, щоб замислитися про виїзд.
Декілька днів Людмилу та Сергія мучили сумніви: їхати чи ні? Якщо їхати, то що робити з худобою? Водночас в селі не знайшлося тих, хто б сказав: «Люди добрі! Виїжджайте!»
Керівництво села утекло в перші дні вторгнення. Тому не знайшлося тих, хто б сказав: «Люди добрі! Виїжджайте!»
– Підсвідомо готувалися, – каже жінка. – У нас два легковики. Хоча Сергій і тримав їх обидва на ходу, але розраховували на той, який був кращий. Починали пакувати найнеобхідніші речі. Сподівалися, що поїдемо ненадовго. Вдома залишалося все домашнє начиння, будівельні інструменти Сергія, запаси в погребі. Водночас обливалися сльозами, коли дивилися на своїх годувальниць, яких доводилося залишати. З собою взяли лише кицьку.
У призначений день 27 березня вони просто повідчиняли двері в сараї, понакладали кормів і відпустили худобу. Часом виїзду обрали ті 30–40 хвилин, які були перепочинком між двома обстрілами. Дорога на Барвінкове виявилася нелегкою, скрізь чатувала небезпека. Нерозірваних снарядів було дуже багато: вони, як голки їжака, стирчали на полях обабіч. А вже коли доїхали до Барвінкового, то плакали знову – від того, що ступили на землю, яка дихала миром і відносним спокоєм. Хоч і помітна була присутність військових, але люди спокійно ходили вулицями, пили каву, щось продавали, щось купували. Для Людмили таким смачним був банан, який їй схотілося одразу купити! Бо хоч і не голодували, але за місяць встигли так скучити за цим всім.
– Ми їхали в нікуди, – розповідає Людмила. – Їхати на Чернігівщину – далеко: бо ж думали, що невдовзі повернемося. Наші односельці, які виїхали з Довгенького раніше, запропонували приїхати в село Андріївка, що на Полтавщині. Там зовсім чужі люди дали нам тимчасовий прихисток у порожній хатині. Ми навіть умудрилися того літа оброблювати там город, вирощувати бройлерів. Загалом, дуже гарні люди в Андріївці. Але душа рвалася додому, хоча розуміли, що повертатися нікуди: сусіди, які залишилися там, наприкінці квітня повідомили, що будинок зруйнований, а наші корови загинули. Від сумних думок мене рятувала риболовля: як тільки починало розвиднюватися, брала вудки і йшла на річку Лип’янку, де в тиші серед природи відволікалася.
А потім на той будинок, де жили Сергій з Людмилою, знайшлися покупці. В листопаді подружжю нічого не залишалося, як їхати на Менщину.
Мрія мами здійснилася
– Нарешті збулася мрія моєї мами, – посміхається Людмила Пересечанська. – Вона все життя мріяла, щоб я повернулася додому. А тепер біда змусила приїхати до Мени.
Після того, як у вересні територія Харківщини була звільнена від окупантів, до Довгенького ще місяць не дозволяли приїжджати. Хоча знайомі і пересилали їм світлини того, як виглядає село, спостерігали в інтернеті за повідомленнями, але Людмила та Сергій наважилися в листопаді побувати біля свого будинку. Знову були сльози, відчай, біль… Побачили, наскільки змінилося все навкруги: суцільні руїни, хащі з кущів та бур’янів, скрізь – уламки, згарища, обірвані дроти.
Дивлячись на руїни власного будинку, розуміли, що про вороття туди вже не може бути і мови. Але тішилися думкою, що в якийсь момент ці стіни були прихистком для когось із наших захисників. Бо, як розповідали сусіди, після від’їзду Людмили та Сергія в їхньому будинку розмістилися українські військові. А ще під час поїздки Людмилі вдалося знайти одного зі своїх котиків. Він не здичавів, не відвик, прибіг на голос своєї хазяйки.
– Шкода того, що наживали все життя своєю працею, і ось так втратили, – зітхає Людмила. – Вистояв лише гараж. Інші будівлі пошкоджені або зруйновані вщент. Речі пошкоджені, знищені або розграбовані, бо Довгеньке неодноразово переходило з рук в руки. Ми вже не в тому віці, щоб розпочинати все спочатку. Та і мало надії на швидке відновлення там нормального життя, бо територія замінована, вся інфраструктура пошкоджена. Будемо налагоджувати своє життя тепер тут, в Мені. Доглядатимемо батьків: батьку невдовзі вже буде 79 років, мамі – 75 роки. На Харківщину повертатися нам нема куди.
