Руслан Шишацький і його рідні не покидали Слов’янськ, коли росіяни вторглися на Донбас у квітні 2014 року. Однак не змогли більше там залишатися, як розпочалася повномасштабна війна у лютому цьогоріч. Втечею зі Слов`янська в Корюківку рятувалася від ворога родина з восьми осіб.
Руслану Шишацькому 30 років, його дружині Ользі — 25. Сім’я виховує двох синів: шестирічного Марка і трирічного Матвія. Чоловік і дружина народилися в Слов’янську Донецької області та все життя там проживали. З Корюківщиною Руслана пов’язують родинні зв’язки. Бабуся його родом з Олександрівки, у Корюківці народилася мама, тут мешкають його тітки й бабусин брат.
— Коли моя мама була ще маленькою, бабуся виїхала з нею на Донеччину, — розповідає Руслан. — Там, у Слов’янську, вже народилися ми, троє дітей. Я маю ще сестру й брата.
Цієї весни, тікаючи від війни, родина роз’їхалася різними куточками України. Мама з сім’єю сестри Руслана виїхали в Миколаївську область, до зятевої рідні. Брат зі своєю сім’єю — на Рівненщину. А Руслан з дружиною й синами, тещею, її двома дітьми та двоюрідним братом Ольги втекли на Корюківщину. Востаннє Руслан Шишацький був тут років двадцять тому, ще дитиною.
Почалася війна
Руслан пригадує, що 11 квітня 2014 року були хрестини доньки його друга. Наступного дня продовжили святкування з друзями, аж раптом хтось вичитав у місцевих групах в соцмережах, що почалося вторгнення росіян. У Слов’янську ті спочатку захопили відділ міліції, розгорнули там свою барикаду. Потім — телерадіопередавальний центр на горі Карачун, вимкнули всі українські канали.
— Дехто виїхав одразу, — згадує Руслан. — Інші ж не розуміли, куди тікати, бо ворог постійно стверджував, що далі піде на Дніпро й Київ. А багато місцевих тоді відкрито підтримували росіян. Було дуже прикро, що мої знайомі, з якими все життя грав у футбол, теж опинилися серед них.
- Дуже складно було прийняти те, що Вова Жога, мій друг дитинства, з яким ми росли з п’ятого класу та грали в одній футбольній команді, раптом став проросійським бойовиком, правою рукою терориста Мотороли. А після смерті того ще й очолив його розвідбатальйон в деенерії, - розповідає чоловік. - Вова телефонував усім своїм багаторічним друзям, які були за Україну, і розповідав, що кожного поріже на шматки. Цьогоріч у березні його не стало. Як і багатьох моїх знайомих, які вірили в проєкт «новоросія».
Руслан розповідає, як у 2014 році росіяни знущалися з українців у Слов’янську: катували в підвалах, били, заганяли голки під нігті, обливали окропом. Каже, що до катів охоче долучалися їхні поплічники з-поміж місцевих. У місті представники «нової влади» почувалася господарями та могли робити все, що заманеться. Якось на одному зі своїх постів росіяни затримали й Руслана Шишацького.
— Я до Олі йшов. Зупинили, мовляв, не сподобалися моя зачіска й татуювання, — пригадує. — Я тоді носив такий чуб-оселедець. Але коли вони побачили моє тату, у них ледь очі на лоба не полізли! У мене там латиницею вибито «Contra spem spero!». Це відомий вислів Лесі Українки, що означає «Без надії сподіваюсь!». Дивом відпустили, але більше попадатися не хотілося.
Руслан пригадує, що Слов’янськ тоді був окупований близько трьох місяців. Коли місто звільнили від ворогів, колаборантів здавали самі ж місцеві. Проросійськи налаштовані слов’янці одразу ж виїхали в росію або за кордон. Але, здається, не всі. Бо й сьогодні, коли триває повномасштабна війна, є ті, хто малює мітки та здає позиції українських військових.
А тоді, у 2014 році, життя в Слов’янську тривало. Руслан та Ольга за рік побралися. Відновив роботу цех з виготовлення кераміки, де Шишацький працював 8 років. Чоловік розповідає, що гончарне ремесло — основний вид заробітку для місцевих. Люди здебільшого працюють у невеличких цехах і майстернях, виготовляють глиняний посуд: горщики, каструлі, вази, кружки, тарілки, турки, жаровні тощо.
Руслан за фахом — електромонтер контактної мережі залізниці. За спеціальністю працював два роки в Іловайську, а у своєму місті йому не вдалося знайти роботу. Тож спочатку кинувся у будівництво, та потім на посуд перейшов. Вісім років відпрацював. Останнім часом хотів змінити роботу, бо зарплата стала меншою через значні затрати виробництва на воду й електроенергію, а сім’ю треба годувати. Не встиг — відносно спокійне життя в Слов’янську знову перестало бути таким.
— 23 лютого цьогоріч я повернувся з роботи й ліг спати, а вранці 24-го мене розбудила Оля, — пригадує Руслан. — Почали обстрілювати Краматорський аеродром. Я ще пішов на роботу, та майстер сказала завершувати почате — і все. Ніхто не вірив, що все знову повертається.
Знову непевність. Гроші закінчилися швидко. Платити за компослуги було нічим, бо все йшло на харчування родини. Руслан, як міг, підробляв вантажником. Однак того не вистачало. Каже, було й таке, що їли тільки нізчимну ячневу або пшеничну каші.
Виїжджати!
Родина вчасно виїхала у Райгородок, до Олиної тітки: Руслан із сім’єю, тесть з тещею та двоє їхніх менших дітей. Бо вночі обстріляли локомотивне депо в Слов’янську, за декількасот метрів від якого проживали молоді Шишацькі. Але й у Райгородку вони не почувалися спокійно, адже недалеко вже точилися бої за Лиман, обстріли почастішали. Вирішили терміново евакуюватися на безпечніші території всі, крім тестя. У чоловіка проблеми з паспортом — діти порвали. Тож залишився стерегти будинки й техніку. Першими виїздили Руслан, Оля та їхні діти.
За гроші, які Руслану переслав дідусь, слов’янці дісталися Дніпра. А звідти квитки до столиці придбали добрі люди, бо в родини на руках залишалося 750 гривень — навіть на таксі до зупинки їхньої маршрутки в Києві не вистачало б. Бо таксист спочатку назвав суму 800 гривень. Щоправда, потім грошей не взяв. Сказав: купіть цукерок дітям. Маршруткою дісталися Мени. Там на них, чотирьох (теща з дітьми прибула пізніше), чекала Русланова тітка з чоловіком із Тютюнниці.
— Ми декілька днів у них пожили й вирішили їхати в Корюківку, — каже Руслан. — Хоч вони й запрошували залишатися в селі, але нашу малечу за декілька місяців доведеться влаштовувати у школу та садочок, а їх у селі нема. У Корюківці нам дали номер Світлани Васильченко (заступниці директора - начальниці відділу Центру надання соціальних послуг міської ради - Авт.), і всі свої подальші потреби ми вирішували спільно.
- Зробили літній душ, посадили трохи картоплі, капусти, огірків тощо. Періодично отримуємо гуманітарну допомогу, «переселенські». Але я хочу розраховувати на власні сили — потрібна робота, - розмірковує голова родини. - Разом із хлопцями, Олиними братами, ходили у військкомат, хотіли в тероборону. Нам сказали, що туди беруть тільки з досвідом, а я в армії не служив. Ігоря, двоюрідного брата Олі, який приїхав з нами, взяли в роту охорони.
Ще на початку року, удома, Шишацькі думали прилаштувати меншого у дитсадок, щоб з осені Оля могла вийти на роботу. Тепер планувати все це доводиться далеко від дому. Зізнаються: живуть одним днем, бо жити завтрашнім у чужому місті неможливо.
Оля — перукарка, проте без досвіду роботи й потрібних інструментів. У Руслана з собою немає диплома про освіту, документ залишився в училищі. Сьогодні вони живуть надіями на швидше повернення до Слов’янська. Не хочуть допускати думки про те, що їхнє місто займуть рашисти, бо це означатиме, що своє життя їм доведеться влаштовувати деінде. А хочеться додому.
Дітям — про війну
З початком повномасштабної війни у Слов’янську Шишацькі одразу ж облаштували підвал у будинку, занесли туди теплі речі, тушкованку, воду. Переховувалися, коли починалися обстріли, заспокоювали дітей, щоб не боялися. Діти швидко навчилися реагувати на тривогу. Тож коли в Корюківці, було, вдарив грім, трирічний Матвій занепокоївся, чому ніхто не біжить у підвал.
Руслан із старшим сином
У Слов’янську з їхніх рідних зараз тільки тесть Руслана. Йому складно додзвонитися. Чоловік ночує в підвалі. Світло, газ і воду дають у місті тільки інколи. Через вражий приліт у сусідів згоріли будинок і гараж. Їхня оселя, слава Богу, ще ціла. Троє його хороших друзів, які служать у лавах Нацгвардії, зараз у полоні, і Руслан не знає, що з ними. Його вагітна вдруге сестра разом із дворічним сином, чоловіком і їхньою мамою перебувають на Миколаївщині. Брат зі своєю сім'єю — на Рівненщині…
Руслан Шишацький не знає, коли закінчиться війна росії проти України. Однак за поневіряння своїх рідних, за тяжкі втрати серед знайомих, за вкрадене дитинство дітей, за тисячі невиправданих смертей мирних українців, за те, що чужий чобіт топче нашу землю, він ненавидить не лише окупантів, але й зрадників, які вірять ворогу. Чоловік переконаний, що очиститися від них буде важче, ніж від рашистів.
