Шостого грудня 2025 року, у День Збройних сил України, під час виконання бойового завдання на Донеччині загинув військовослужбовець Арсен Саргсян. Йому було 29. Рідні, друзі та побратими згадують його як людину з великим серцем, невичерпним оптимізмом і глибоким почуттям обов’язку
Родина, де «всі – як міцний кулак»
Арсен Саргсян народився 24 квітня 1996 року в селищі Березна на Чернігівщині у багатодітній родині. Він був наймолодшим із шести дітей. Його сестра Оксана Савченок згадує:
– Я найстарша з дітей у нашій родині. Народилася в росії, в Астраханській області, в першому маминому шлюбі. Якийсь період ми там мешкали. Коли мама познайомилася з вітчимом Вачаганом – вірменином, уродженцем Єревану – там ще народився Артур. Згодом ми переїхали до Березни. Вже тут у мене з’явилися дві сестри (Аделіна та Каріне) та два брати (Артем і Арсен). Між мною та Арсеном різниця складає 18 років. Хтось колись запитав у нього: «А це твоя зведена сестра?» Арсен на це якось невдоволено відповів: «Як ми можемо бути зведеними? Нас народила одна мати». Ніколи не відчувала чогось такого, що ми не повнорідні. Великою мірою це заслуга вітчима, який постійно нам усім нагадував, що ми повинні бути як міцний кулак, у якому зібрані окремі пальці руки.
Дитинство родини минуло між Україною та росією, але зрештою всі осіли в Березні. Батько помер, коли Арсену було лише сім років, і відтоді хлопець рано подорослішав.
– Навіть у дитячому віці він уже проявляв чоловічу відповідальність, – говорить сестра.
Дитинство на фермі і перші прояви характеру
Родина жила скромно. Мати, Надія Григорівна, працювала дояркою, а діти змалку допомагали їй на фермі.
«Ми знали, як доїти корів, як запрягати коней, пасти колгоспну череду», – пригадує Оксана.
Арсен змалку вирізнявся наполегливістю.
– Він був дуже впертий! Якщо щось вирішив – обов’язково зробить. Якось, десь у семирічному віці, він зробити турнік, – пригадує Оксана. – Треба було бачити, як він тягнув ті важелезні колоди, щоб встановити стовпи, аби покласти на них перекладину!
На вулиці біля їхнього будинку була величезна калюжа. Арсен із Артемом і тут виявили впертість: засипали калабаню камінням, цеглою та шлаком. Хлопці разом займалися спортом: за будь-якої погоди перед школою обов’язково виходили на пробіжку.
Шкільні роки: між витівками і щирістю
У школі Арсена пам’ятають як енергійного і непосидючого учня. Його вчительці Поліні Космач в пам’ять врізався ось цей випадок: «Арсену в школі подобалася одна дівчинка. Якось під час уроку він побачив у вікні, як вона проходила шкільним подвір’ям, – і одразу ожив. Почав проситися, щоб я відпустила його з класу. Звісно, я не дозволила. Але це ж був би не Арсен, якби він послухався: миттю зіскочив із-за парти й вистрибнув у вікно».
Про жваву вдачу хлопця розповідає і його однокласниця Марія Пилипенко:
– В нашому класі було 13 учнів. З них – 10 хлопців. З-поміж усіх Арсен виділявся тим, що був чи не найбільшим витівником і шкодуном… Але водночас – гарним товаришем. Попри неідеальне ставлення до навчання, Арсен завжди залишався відкритим і дружнім. Навіть після школи ми з ним не припиняли спілкування.
Робітнича справа і велике серце
Після закінчення дев’ятого класу Арсен розпочав пошуки себе. Спершу спробував вчитися на електрика.
– Зробив це не стільки через бажання стати електриком, скільки, швидше за все, «за компанію» з братом Артемом, – розповідає Оксана. – Це стало зрозуміло вже за місяць навчання – документи з училища довелося забрати й повернутися до школи. Десятий та одинадцятий класи Арсен навчався вже в іншій школі Березни – в середній. Після її закінчення він вступив на зварювальника. Ця справа йому справді припала до душі, у ній він знайшов своє покликання. Любив спостерігати за зварювальними роботами, а згодом і сам опанував цю професію та використовував здобуті навички в житті. Часто казав мені: «Оксано, купи метал – і я тобі зроблю огорожу!»
Арсен не зупинявся на вже здобутому. Мріяв навчитися виготовляти різноманітні металеві фігурки для оздоблення огорож. Його захоплення стало справжньою справою життя.
– Бачили б ви, як світилися очі Арсена, коли на день народження ми подарували йому зварювальний апарат, – продовжує розповідь Оксана. – Він одразу кинувся показувати подарунок усім і навіть поривався тієї ж миті залишити гостей, щоб випробувати його. Це заняття йому справді дуже подобалося. Удома він позаварював усе, що було потрібно. Родичі та знайомі часто зверталися до нього по допомогу. До речі, хоч Арсен і не вивчився на електрика, деякі роботи, пов’язані з електрикою, виконував навіть краще, ніж Артем, який має відповідний диплом.
Арсен встиг попрацювати у різних регіонах України та за кордоном – у Польщі, Чехії, Швеції. Також, поки це було можливо, – в Білорусі та росії.
У Польщі він здружився з поляком Адамом, який із початком повномасштабного вторгнення навіть запрошував Арсена та його рідних до себе. Дуже сумував, коли дізнався про загибель товариша.
Олена Семенченко, знайома родини, говорить:
– Десь у 2020 році мій чоловік запросив на будівництво до Чугуєва чотирьох хлопців із Березни. Серед них був і Арсен. Одразу скажу: він був золотою дитиною. Це відчувалося в усьому. Ми поселили спочатку їх неподалік нашого будинку в Богодухові і часто кликали до себе на вечерю. Із усіх чотирьох лише Арсен завжди пропонував мені допомогу: піднести тарілки, нарізати салат. Таким же щирим він був і з місцевими: вітався з кожним, у вихідні допомагав людям. У Чугуєві його теж швидко полюбили – бабусі чекали саме на нього, щоб попросити сходити до магазину, а він, повернувшись з покупками, звітував за кожну копійку. Попри скромні умови, з нього виріс дуже порядний хлопець: не лаявся, не підвищував голосу, був щирим і безвідмовним. Дуже любив сестричку Каріне й мріяв заробити на будинок для неї. Звістка про його загибель стала для мене особистою трагедією. Хоч він мав можливість сховатися чи виїхати, вчинив так, як мав учинити справжній чоловік.
Людина, яка жила для інших
Арсен не встиг створити власну сім’ю, хоча, звісно, мріяв про неї. У нього було багато друзів – і серед хлопців, і серед дівчат. Справи сердечні він тримав у таємниці. Лише якось, уже під час служби, дав зрозуміти рідним, що у нього є дівчина.
Арсен був дуже щедрим хлопцем. Часто друзі просили в нього позичити гроші, і він давав, а потім навіть не нагадував про борг.
– Він міг у буквальному сенсі зняти з себе сорочку й віддати іншому, – говорить Оксана. – Бувало, купували йому футболку, а вже за кілька днів упізнавали її на комусь із друзів. Коли робили зауваження, у відповідь лише чувся його спокійний голос: «Дрібниці. Купимо ще». Він міг віддати все.
Товариш Арсена, Олександр Гамза, так відгукується про нього: «Ввічливий, життєрадісний. Завжди відповідав за свої слова. Якщо хтось із друзів потребував допомоги, Арсен був серед тих, хто першим її пропонував. У моїх спогадах про нього залишилися лише позитивні моменти».
Особливе місце в його житті займала родина. Чи не найбільше – племінники: у Оксани – двоє синів, в Аделіни – дві доньки, а маленька донька Артема стала похресницею Арсена. Водночас він не був типовим дядьком, бо із деякими племінниками різниця у віці була зовсім невеликою. Наприклад, зі старшим Оксаниним сином – лише три роки. Для них він був радше товаришем і наставником. Навіть компанії мали спільні. Для дівчат він був захисником і порадником. Іноді намагався бути суворішим (таки ж дядько!), але це давалося йому непросто. Якщо потрібно, ставав на їхній захист, навіть коли вони були не праві, а вже вдома проводив виховні розмови.
– Ще до повномасштабної війни ми якось сиділи в компанії й заговорили про родинні стосунки, – розповідає Оксана Савченок. Я сказала: «Якби зі мною щось сталося, мені достатньо подзвонити братам – і вони будь-якої миті приїдуть». У відповідь почула, що так буває не в усіх. Тоді я вирішила це довести й зробила хибний виклик. І що ви думаєте? Уже за пів години приїхали не лише Арсен з Артемом – вони були ще й із «групою підтримки».
– Його просто неможливо було уявити без посмішки й жартів. Я, як старша сестра, іноді робила зауваження, щоб він був серйознішим, але у відповідь чула: «Досить хмуритись! Посміхайся». Коли він уже був у війську, я щоразу нагадувала йому бути обережним, а він лише сміявся у відповідь: «Все буде добре!».
Війна: свідомий вибір і побратимство
Того дня Арсен із друзями працював на об’єкті в Мені – його запросили виконувати зварювальні роботи. Коли вони поверталися додому, авто зупинив патруль. Хлопці, які були з ним, розбіглися, а Арсен залишився. Після цього події розвивалися як у багатьох подібних випадках: ТЦК, військово-лікарська комісія, базова загальна військова підготовка в одному з навчальних центрів. Далі – відправка на Донбас. Там, як і в навчальному центрі, траплялися випадки, коли військові самовільно залишали частини. На запитання, чому він не робить так само, Арсен відповів просто: «А нащо тікати? Кожен чоловік має захищати свою землю».
Свою службу він розпочав піхотинцем у 82-й бригаді. У піхоті пробув близько місяця, після чого його відібрали на навчання операторів дронів. Ще в навчальному центрі він здружився з побратимами Сергієм та Євгеном. Разом вони потрапили на Донбас і могли б розлучитися під час розподілу, але Арсен цього не допустив: коли його виводили зі строю, він потягнув за собою Сергія, а згодом домігся переведення й для Євгена. Так усі троє залишилися разом у підрозділі дронарів.
Рідні постійно були з ним на зв’язку – телефонували, писали. Бували дні, коли через зайнятість він не міг відповісти одразу, але за першої ж можливості виходив на контакт.
Арсен не просто служив поруч із побратимами – він тримав їх разом, формуючи справжню команду, де довіра й взаємопідтримка були не словами, а щоденною практикою його вибору. Він пишався своїми друзями і командиром, і це почуття було взаємним. До нього також ставилися з великою повагою завдяки його надзвичайній харизмі – він був комунікабельним, щирим, людяним і завжди позитивно налаштованим. Командир із позивним «Санта» зазвичай звертався до всіх військових за позивними, однак до Арсена, попри його позивний «Саркі», звертався по імені.
Останній бій
Шостого грудня 2025 року поблизу населеного пункту Світле на Донеччині Арсен загинув під час виконання бойового завдання. Обставини тих подій стали відомі згодом від побратимів.
Хлопці працювали в складі команди з трьох осіб. Неподалік їхньої позиції ворог намагався взяти в кільце українських піхотинців, тож екіпаж операторів дронів виїхав на підсилення. Водночас російські війська протягом кількох днів намагалися виявити позиції дронарів, завдаючи ударів КАБами по українських позиціях. На четвертий день їм вдалося досягти своєї мети – під час чергового обстрілу Арсен Саргсян і ще один його побратим – «Тихий» (Назар Василенко) – отримали смертельні поранення. Третій член екіпажу вижив завдяки тому, що в момент удару перебував у бліндажі, хоча також зазнав поранень.
Сергій, товариш і побратим Арсена, став тим, хто першим повідомив Оксані про загибель брата.
– Ще вранці ми з сестрою привітали брата з Днем Збройних сил України, а вже по обіді зателефонував Сергій і повідомив, що з Арсеном сталася біда, – Оксана пригадує той день. – Тоді він ще не знав усіх подробиць. На запитання, чи живий Арсен, відповів, що не знає і що вони зараз їдуть туди. Через дві години Сергій зателефонував і повідомив, що Арсена немає серед живих.
Пам’ять, яка має жити
Арсен Саргсян не встиг створити власну сім’ю, але залишив після себе любов і повагу сотень людей. Нещодавно його рідні та друзі ініціювали петицію до Президента України щодо присвоєння йому звання Героя України (посмертно). На жаль, за три місяці так і не вдалося зібрати необхідні 25 тисяч підписів.
Оксана Савченок зазначає, що не виокремлює свого брата серед тисяч загиблих воїнів – усі вони для неї Герої. Водночас вона хоче, щоб пам’ять про нього була збережена гідно і звертає увагу на важливість системної роботи з вшанування полеглих та дякує тим, хто цим займається. Так зокрема, у Березні Наталія Трепач збирає інформацію про кожного загиблого земляка. Вона щораз нагадує про них у соціальних мережах та ініціює проведення пам’ятних заходів.
Водночас Оксана вважає, що в громаді є ще чимало невирішених питань щодо належного вшанування Героїв – зокрема тих, хто помер внаслідок війни, навіть якщо не безпосередньо на полі бою. Також варто взяти за приклад досвід сусідніх громад, коли б, наприклад, на Алеї Героїв Березни можна було б вшановувати не лише загиблих, які вважаються жителями містечка, а й вихідців з нього – тих, кому Березна «дала крила».
Стосовно ж петиції, то попри те, що вона не набрала необхідної кількості голосів, цей досвід став для родини своєрідним етапом і підготовкою до нових спроб домогтися вшанування пам’яті Арсена.
Сама ж Оксана продовжує волонтерську діяльність: разом з іншими жінками з Березни плете маскувальні сітки, організовує збори та відправки на фронт. У багатьох із них рідні служать у війську – зокрема, в родині Оксани наразі четверо військовослужбовців.
Арсен Саргсян в пам’яті багатьох березинців назавжди залишиться як людина, яка вміла жити, любити і захищати. У своєму житті Оксана намагається триматися братових настанов і цінностей, продовжуючи справу, яка для нього була важливою. Його слова стали для неї символом віри навіть у найскладніші часи: «Будем жити – не помрем!».
Петиція. Спроба №2
Сьогодні, 24 квітня, Арсену мало б виповнитися 30 років. Рідні, друзі й земляки хотіли б привітати його, але вже не можуть. Єдине, що лишається, – гідно вшанувати його пам’ять.
Рідні вдруге розпочали збір підписів під петицією до Президента України з проханням присвоїти Арсену Саргсяну звання Героя України (посмертно).
«Підтримайте Героя – перейдіть за посиланням і підпишіть петицію ПЕТИЦІЯ ПРО ПРИСВОЄННЯ ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ (ПОСМЕРТНО) АРСЕНУ САРГСЯНУ », – звертається до всіх небайдужих Оксана Савченок, сестра загиблого.
Це займе лише кілька хвилин.
Також сьогодні стало відомо, що президент України ще 24 лютого 2026 року підписав Указ «Про відзначення державними нагородами України», де серед нагороджених орденом “За мужність” ІІІ ступеня і САРГСЯН Арсен Вачаганович.
