Багато хто з менян знає Михайла Зінченка як колишнього інструктора з водіння в автошколі. Макошинці ж пам’ятають його як односельця, сусіда та колегу, бо більшу частину свого життя він прожив там, працюючи майстром на Макошинському заводі залізобетонних виробів. Лише коли вийшов на заслужений відпочинок, то залишив у селищі сину квартиру, а сам з дружиною Людмилою перебрався в батьківську хату до рідної Слобідки. От саме тут і з’явився черговий привід для того, щоб про Михайла Зінченка земляки дізналися в іншому ракурсі – має великий талант до малярства. І так гарно розмалював автобусну зупинку в центрі села. Сусіди.City вирішили навідатися до обійстя Зінченків, аби ближче познайомитися з ними.
Таку красу зробив
Під час відвідин Слобідки не можна не звернути увагу на яскраво розфарбовану автобусну зупинку біля магазину в центрі села. Ми теж її одразу помітили. Під’їхали ближче і стали фотографувати. Дві жінки, що стояли і бесідували, відволікшись від розмови, стали хвалитися обновою. Вони розказали, що двічі на тиждень, щосереди і щоп’ятниці, приїздить сюди автобус. Але особливо нахвалювали того, хто причетний до оновлення зупинки.
Отака зупинка в Слобідці
– Це Михайло Зінченко нам таку красу зробив, – каже одна зі слобідчанок. – Проїдьте до нього додому. Там побачите ще більше. І обов’язково про нього гарно напишіть.
Не гаємо часу, їдемо на зустріч із майстром. Але, на жаль, зустрітися з ним не вдалося: дружина сказала, що він декілька хвилин тому поїхав у справах до Макошиного. Але пані Людмила з радістю запросила до оселі і погодилася з нами поговорити.
«Він у мене дуже талановитий»
Перше враження від побаченого – будинок Зінченків схожий на картинну галерею. Його стіни прикрашають картини, автором яких є господар. Переважно це портрети рідних. Власні, дітей, онуків, друзів, покійних батьків. Також любить пан Михайло писати пейзажі. Особливо зимові.
– Це ще не всі картини, – каже Людмила Зінченко. – Частина залишилася в Макошиному, якісь він подарував родичам та друзям. Звичайно, що основна частина тут, у Слобідці, але наразі ми ремонт робимо (після смерті рік тому мого свекра переселилися сюди), то Михайло частину робіт акуратно склав і виніс у свою комірчину.
Дружина переповідає те, що розказував сам Михайло про своє життя: малювати любив із раннього дитинства. Навіть мав мрію – після школи обов’язково вивчитися на професійного художника. Але, як і було в ті часи звично, батькам за колгоспною працею ніколи було приділити таланту сина належної уваги. Михайло поїхав до Києва сам, однак запізнився з подачею документів, тож повернувся додому. Потім вступив до Остерського технікуму, де отримав фах техніка-будівельника. Але малювати не перестав.
Майстер і творчість
– У народній пісні йдеться, що «з музики та маляра нема вдома господара». А чи не за малярство полюбили свого чоловіка, – запитуємо пані Людмилу.
Вона, трохи зніяковівши (ну вже нікуди не подіти цього ніяковіння у наших простих жінок, коли мова заходить про такі інтимні речі, як кохання), відповіла:
– Мій чоловік, окрім малювання, має багато інших чеснот, за які його люблю і поважаю. Декілька днів тому у нас гостювали діти з онуками, бо мали нагоду: 42 роки минуло, як ми з Михайлом разом. За весь цей час я жодного разу не пошкодувала, бо відчувала від чоловіка справжню підтримку, повагу і любов.
Пан Михайло ні хвилини не сидить без роботи: десь щось змайструвати, підремонтувати, доглянути худобу (у їхньому дворі і кури, і качки, і поросятка). А ще він затятий шанувальник техніки. Хоч і мають власне авто, але, незважаючи на вік, перевагу віддає мотоциклу.
– Це ще з молодості, – каже пані Людмила. – Скільки й пам’ятаю, то на мотоциклах він у мене «звихнутий». Йому постійно їх треба ремонтувати, щось удосконалювати. Бо для нього це не просто засіб пересування, а ще й спортивне захоплення. Має кросовий мотоцикл, на якому на кручі біля Десни любить пострибати. Раніше їздив навіть на змагання з мотокросу. Тепер трохи вже охолов, але не пропускає жодних змагань, які транслюються по телебаченню: коментує, знає чи не всіх спортсменів з цього виду спорту.
Малює чи не щодня
Михайлу Зінченку навіть важко самому визначитися: що саме він любить більше – малювання чи мотоспорт? Бо, коли на душі гарний настрій – він бере до рук пензля. Коли ж навпаки – сідає за кермо мотоцикла і прагне їхати кудись далеко і якомога швидше, немов рятуючись від смутку й негараздів.
Йому дуже подобається все, що пов’язане з історією. Багато читає історичної літератури, дуже любить переглядати документальні фільми по телевізору. Особливо ті, що пов’язані з періодом історії ХХ століття та персоналіями, що її творили.
Екстрім
– Буває, що ми не можемо поділити телевізор, – сміється Людмила Зінченко. – Я полюбляю дивитися турецькі серіали, телепередачі про життя. А чоловіку в цей час треба своє дивитися: то спортивні змагання, то документальний фільм про Сталіна чи Гітлера.
На запитання, коли ж він пише свої картини, відповідає – коли є вільна хвилина.
– Іноді, натомившись удень від домашньої роботи, звечора як засяде за мольбертом, то я вже посеред ночі можу побурчати, що зовсім не відпочине, – зізнається пані Людмила. – Фарби та пензлики купляє переважно сам, робить замовлення доньці, а вона вже з Києва привозить. А то колись Наталя їздила до Індії, то звідти батьку в подарунок їх привезла. Та, буває, і так знайомі та друзі дарують.
Залишити яскравий слід
– Мені самій подобається те, що створив Михайло в центрі села, – не без гордості каже пані Людмила. – Я ото вийду з магазину, стану і розглядаю. Наче б сів біля тієї хатинки і сидів би. І все думаю: ну як таку красу можна створити?
Як тільки в мережі Фейсбук з’явилося повідомлення про розмальовану зупинку в Слобідці, в коментарях під ним мешканка Макошиного Людмила Леонтієва так висловилася про новину: «Жив поруч. Я і не знала, який Михайло Васильович майстер!»
Хоча Людмила Зінченко пригадує, що колись макошинський товариш чоловіка попросив, щоб Михайло намалював щось на фасаді його будинку. І він тоді там зобразив козаків. Отже, свій слід Михайло Зінченко залишив і в Макошиному.
На запитання про те, чи не передав пан Михайло свої здібності дітям та онукам, жінка говорить, що в онуків ще все попереду.
– Син Олександр дітей ще не має, – каже пані Людмила. – У старшої доньки Наталії, яка мешкає в Броварах, двоє дітей: 13-річна Марина та шестирічний Андрій. Як тільки канікули, то вони обов’язково гостюють у нас. А ми з нетерпінням їх чекаємо і тоді тішимося малечею. Переважно просять батька та дідуся допомогти з малюнками: донька працювала раніше вихователем у дитячому садку, то іноді потребувала якісь декорації на свята чи ілюстрації на заняття. А от Маринка чи не найбільше, мабуть, перейняла від діда хист до малювання: окрім навчання в музичній школі (там вчиться по класу «Фортепіано»), вона ще відвідує графічну студію. Дуже непогано це в неї виходить, але фарбами поки що не малює. Маленький Андрійко дуже любить спостерігати, як дід малює. І щасливий, коли дідусь дарує йому намальоване. З любові ж до техніки, то, може, хіба передалося те, що син у нас – професійний водій-далекобійник.
Молодість...
Уже згодом, через декілька днів, вдалося зустрітися і поговорити з самим героєм. Відчув, наскільки він скромний.
– Ви знаєте, стільки уваги вже до моєї персони через ту зупинку, – сказав пан Михайло. – Хоча нічого там особливого немає. Я малював так, як роблю це завжди.
Але на думку спадає інше. Здається, дійсно, що тут такого – розмалювати зупинку? Скільки таких зупинок по всій Україні. Однак, виявляється, важливо ще й те, щоб ми могли вчасно помітити серед загалу окремих людей їхні неординарні здібності. А надто таких людей, які готові прикрасити світ навколо, викликавши у кожного позитивні емоції в серці, в душі. Щоб ці емоції передалися іншим добротою, радістю, посмішкою. Бо ж недаремно кажуть: «Україна починається з тебе». Бо варто кожному з нас віднайти в собі те, чим ми можемо поділитися з рідним селом, з Україною, зі світом. Так, як це зробив в маленькій Слобідці простий чоловік Михайло Зінченко.
