Політрудня — маленьке село, в якому налічується близько трьох десятків жилих дворів. Особливістю населеного пункту є те, що він розташований на трасі Чернігів-Городня, за п’ять кілометрів від центру громади. У мирний час це було додатковим бонусом у сенсі транспортного сполучення хоч з Городнею, хоч з Черніговом, бо маршрутки курсували кожні пів години протягом дня. Але в період російського нашестя таке розташування обернулось проти мирних жителів, яким весь час окупації довелось мешкати поруч із ворогом, що окопався на двох блокпостах на виїздах із села і облаштувався в порожніх хатах на околиці. Політруднянці кажуть, що жаху натерпілись і за себе, й за дітей. Дівчат взагалі ховали, на вулицю не випускали, щоб, не дай Бог, не потрапили на очі ворожим солдатам.
Крали дрова де бачили
Хата Олександра та Людмили Більських – четверта по лівій стороні, як їхати з Городні на Чернігів. Олександр працює механізатором у СВК «Зоря», що в сусідній Пекурівці, а Людмила веде домашнє господарство, яке в працьовитої сільської родини чималеньке. У них троє дітей – 22-річна Настя, 18-річна Таня і 16-річний Павло. На час ворожої навали двоє менших були в селі з батьками, а Настя, студентка Чернігівського педуніверситету, – у Чернігові на навчанні.
– У перші дні війни ми бачили російських військових, але за селом, – згадує Людмила. – Міст на дорозі від Городні до Політрудні підірвали наші військові, то ворожа техніка одразу не могла пройти через наше село на Чернігів. Ми віддалік спостерігали, як колони підходили до річки, а потім розверталися й шукали інші шляхи. Підходили з боку Хотунич та Старої Рудні Сновської громади й стояли довкола Політрудні. А через кілька днів вони налагодили понтонний міст і тоді колони рухалися селом на Чернігів, рашисти встановили блокпости біля мосту і на виїзді з села.
Олександр і Тетянка додають, що зайди оселилися у двох крайніх порожніх хатах села, що поруч з їхнім будинком. Уже коли російські війська відійшли, господарі тих дач за голову бралися – у добрих господарів у сараях чистіше, ніж у житлі стало після завойовників.
Людмила Більська
Крали дрова де бачили – взимку ж непереливки у нетоплених хатинах, пограбували місцеву пилораму приватного підприємця Юрія Воїнова, відібрали тракторець у таборі на Пекурівці, возили ним крадене. Одночасно рили окопи та облаштовували біля річки якісь навіси. Більські кажуть, підходили й до їхнього двору – цибулю, бачте, просили. Людмила відповіла, що немає у них нічого, і в двір окупантів не пустила.
У березні студентка Настя змогла якось вийти з Чернігова й дісталася до Березни. Олександр своєю машиною поїхав через Стару Рудню забирати доньку. Приїхали додому, дівчина як глянула на засилля ворожих солдатів – і у сльози: «Оце так приїхала. У рускій мір». Ледь повернулися – рашисти у двір: мовляв, куди їздив і по що? У кожному вони бачили навідника, який передавав українським військовим координати російських військ.
Стоїть мати і дивиться, як її дитину їдуть вбивати
– Страшно було, – зізнається Людмила. – З Городні в Пекурівку ходив автобус, який возив щодня працівників на птахофабрику. То я ото чекаю-чекаю біля хвіртки, як тільки автобус підійде й на блокпосту займуться його перевіркою – я швиденько по ближніх хатах односельців мотнуся. Молока, сметани, сиру по хатах порозношу, особливо там, де дітки. У нас же вистачало, збувати було нікуди, то хоч людям пороздавати. А ще до батьків своїх стареньких забіжу, назад вже колами, городами вертаюсь. І знову – шмиг, як миша, у свій двір.
– Одного разу підійшли до мене з автоматами: «Што ви, женщіна, задамі ходітє? Задамі нє хадітє, хадітє дарогай. Не нада нас баяцца. Ми вас ат нєчісті прішлі спасать», – розповідає жінка. – А я їм і кажу: «Як же мені вас не боятися? Я беззахисна жінка, а ви всі он зі зброєю тут ходите. І яку ви нечисть шукаєте? Доки вас не було, ми чудово жили, працювали, вчилися, дітей народжували. А тепер що? Автоматами в нас тичете». Вони й очі відвели, бо сказати нічого. А я осміліла та знов кажу: «Ви на пилораму дрова красти? Ліс довкола, у лісі дрова. Людського не чіпайте!» Вони ж у відповідь: «Е-е-е-е, там замініравана». Ще спитала: «То звідки ж ви такі сюди приїхали?» Бо бачу, що не російської національності – буряти, скоріше за все. Один, потупившись: «Із Саратава», а другий вслід за ним: «Я тоже». І голову нахилив.
Підірваний міст у Політрудні
Людмила згадує, що молилася щодня й щохвилини, щоб ті орки у хату не зайшли – у них же бо дві молоді дівчини, а від ворожих солдат можна очікувати чого завгодно. Бувало, понапиваються й влаштують стрілянину з автоматів. А доки Настя в Чернігові була – матері взагалі ні дня, ні ночі. Щоб додзвонитися до доньки, бігала на іншу вулицю, до односельчанки Ірини. Зв’язок можна було впіймати лише в одній точці, вилізши на літній душ, який стояв у куточку двору. Як не додзвониться вчергове, вдома візьме іконку, яку її донечка вишивала, притисне до грудей і так молить Бога, щоб врятував усіх. Не спиться, до вікна підійде. А вона суне й суне, та смертоносна техніка на Чернігів, нема ні кінця, ні краю. Стоїть згорьована мати заціпеніло й дивиться як її дитину їдуть вбивати...
«Пішов уже путін?»
Метка Тетянка проводжає нас до двору Ірини Яриловець, яка живе в Політрудні з двома доньками – Вікою та Валерією, 11 та 9 років. На вулиці родина в час окупації жила практично сама.
– Міша живе далеко від нас, – махає рукою Ірина в інший куток. – А ще баба Настя в нас на вулиці жила, та вона померла 4 березня, якраз коли тут орки були. 80 років старенькій було. У війну народилася, у війну і померла. Ще перед смертю спитала у сина: «Пішов уже путін?» Той, щоб її заспокоїти, сказав: «Пішов». Хоронили самі, через блокпости ритуальну службу не було як викликати. То Олег Мижгородський, який керує сільгосппідприємством у Пекурівці, дозволив узяти шалівку, яка була на складі. Самі сколотили ящик, самі поклали в труну що там треба. Хлопці її винесли, заколотили, викопали на кладовищі ямку... Так і провели бабцю в останню путь...
Ірина Яриловець з доньками
Ірина розповідає, що нажахалася, коли рашисти заявилися до неї додому. Напроти стоїть доглянута дача. Туди й унадилися російські військові вивозити нажите людьми добро, навіть продукти й каструлі. Повибивали вікна, загнали у двір трактор і вантажили все, що могло їм пригодитися.
Заскочили до жінки у двір, просили води попити. Накинули оком і на її дрова. Але Ірина рішуче заперечила: «А де я, самотня жінка, серед зими дров потім візьму, щоб топити?!» Відступилися. Повикрадали зайди в людей газові балони – щось там собі готували, в Ірини теж забрали. З крайньої хати якось підвели собі електрику до споруд на блокпосту, хазяйнували там, періодично розважаючись стрільбищами. А ще пограбували клуб, витягли звідти музичний центр, булер’ян (опалювальний прилад), навіть книжки. Булер’ян, щоправда, селяни потім знайшли в їхніх окопах і повернули назад.
Люди допомагали одне одному
– Ми не те що на вулицю – у двір боялися вийти, – зітхає жінка. – Ото хіба Люда прибіжить, молока дітям принесе. Або я накажу малим сидіти тихенько та до неї мотнуся секундою по щось. Раз тільки до Людиного з Сашком двору підійшла, а воно як почало бахкати! Такого жаху натерпілася за дітей, поки до них добігла! Не до молока вже було. Стріляли одного разу й з танків, ми не могли здогадатись, куди й чому – наших же військових близько не було. Самі по собі, чи що? Я у своєму дворі все бачила, як воно летіло… Загорілася суха трава, приїхала пожежна машина. Наші пожежники гасять вогонь, щоб до людських хат не дійшов, а ці зайди сидять і регочуть, аж тут чутно було.
Як відходили ворожі війська, довкола Політрудні довго горіло й стріляло. Рашисти підірвали міст. А ще знищували свою техніку, яка була несправною і не могла рухатися. Як підривали танк, боєприпаси детонували дев’ять разів – у сусідній з Іриною хаті повилітали вікна, порозбивало уламками дах.
Залишки рашистського блокпоста
Господиня каже, що пережити окупацію люди допомагали одне одному. Вдячні керівництву ТОВ «Ратібор» і Володимиру Романчуку особисто за те, що давав безплатно курей, яйця. За весь його колектив, люди з якого, їдучи з Городні в Пекурівку на роботу, передавали селянам ліки та інші предмети першої необхідності. Зупинялися в селі й фельдшери з Дібрівного, які теж діставалися в Городню на свої робочі місця, надавали в разі необхідності допомогу й ліки.
– Вижили, слава Богу! – підсумовує Ірина, обіймаючи доньок. – Дякуючи нашим людям. Аби більше тут не було ніякої чуми...
Били й стріляли під ноги
На іншому кутку села ми познайомилися з подружжям Володимира та Вікторії Рожків, у яких теж підростає трійко дітей віком 10, 11 та 16 років. У час окупації знайомі попросили Володимира вивезти їх на їхньому автомобілі до Городні, а авто повернути назад. Однак далі блокпосту на мосту чоловіка не пустили.
– Нас зупинили, взяли мій паспорт, – розповідає він. – Подивились на прізвище, супутників відпустили, а мене залишили. Той, що перевіряв паспорт, сходив кудись, мабуть, переговорив зі старшим. Повернувся, і почали мене бити. Всі разом. Били дуже. Стріляли з автомата під ноги, довкола мене. Говорили, що я, мовляв, навідник. Добу тримали в отих канавах і періодично лупцювали. Казали: ти як поїздиш своїм дерев’яним мотоциклом (у мотоцикла замість коляски дерев’яний саморобний настил на колесах для перевезення дров, городини тощо – авт.) по селу, то по нас «прилітає». Через добу відпустили, сказали, що ненадовго, через два дні прийдуть по мене. Але не прийшли.
Фотографуватися Володимир відмовляється. Але потім згоджується, однак у півоберта – права частина обличчя й досі не загоїлася
Ледь дійшов додому – весь побитий, з забоями голови, сліди яких і досі видно, з грудиною, травмованою так, що кожен видих видавався тортурами. У лікарню в Городню дістатися не було змоги: через блокпост «підозрілого» селянина все одно не пустили б.
– Чоловік три дні лежав удома, – ділиться Вікторія. – Йому було геть зле. Тоді я вирішила сама їхати в Городню по ліки. До блокпосту доїхала, взяли паспорт, глянули на прізвище: «А, то це дружина того Рожка? Де він? Куди їдете?» Я кажу: «Вдома. А я в аптеку, бо йому геть зле». Пустили таки. Так і викарабкався Володя. Потім уже, після звільнення, приїжджали з СБУ з Чернігова, фіксували й події, і побої. Це ж справжній злочин! Я й досі бачу очі моїх дітей, коли вони побачили, як батько майже приповз додому, весь скривавлений.
Люда каже, що ще жодного разу сюди не приходила й після звільнення, хоча він за сотню метрів від її будинку. Не наважувалася, бо душа досі болить від пережитого. А Таня з цікавістю заглядає в окоп:
– Ой, дивіться, скільки гніздечок! То вже ластівки намостилися. А смердить гидотою ще й досі. Але ластівки – добрий знак. Значить, наволоч не повернеться!
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО «Львівський медіафорум», Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
