Володимира Андрійченка більше знають у Чернігові: тут він народився і виріс, закінчив Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Тараса Шевченка. Потім, починаючи з 2004 року, коли розгорілася Помаранчева революція, став одним із активістів молодіжного руху Чернігова. Таким він залишався до останніх своїх днів - в березні, в розпал оборонних боїв, загинув у передмісті Чернігова - Новоселівці. Але Володимира знає і Менщина. У дитячі та юнацькі роки він щоліта приїжджав до бабусі та дідуся у Стольне. Там і нині живуть його родичі та друзі. Сусіди.Сity поспілкувалися з батьком Героя.
Був патріотом з дитинства
Володимир зростав звичайним хлопцем. Його вихованням займалася переважно мама, бо батько - Леонід Тихонович ставив собі за мету, щоб родина ні в чому не мала потреби, а тому перебував більшість часу на роботі.
– Я навіть не знаю, звідки у Володі з’явилося таке почуття патріотизму, – зізнається Леонід Андрійченко. – Для мене він був просто сином. Ми його виховували так, як склалося традиційно в нашій родині з покоління в покоління: привчали до відповідальності, справедливості, здатності допомогти ближньому. Зрозуміло, що більша заслуга в цьому саме дружини, бо все життя вона всім допомагала. А загалом він був таким, як і всі діти: не оминав юнацьких ватаг, ганяв м’яча, рано спробував першу цигарку. Займався спортом. Зростом – під метр дев’яносто – Володя вдався в мене. Це стало визначальним у його захопленні баскетболом. Команда дитячо-юнацької спортивної школи перебувала під опікою відомого українського баскетболіста, нашого земляка Олександра Волкова. Закінчивши спортивну школу, Володя отримав перший розряд з баскетболу.
Фото на своїй ФБ-сторінці Володимир підписав: «Як в дитинстві. В Черкасах зберіглися тролейбуси-гармошки. Чудова атракція»
Коли хлопець став старшокласником, довелося змінити навчальний заклад, бо тоді він захопився вивченням історії. Тож перейшов до школи, де викладання історії було кращим. Історію обрав і для вступу до університету. По завершенню навчання на історичному факультеті Володимир Андрійченко два роки працював у школах Чернігівського району – в селах Шибиринівка та Жукотки. За словами рідних, його любили колеги та діти.
– Любов до історії – це також, мабуть, у нас сімейне, – каже батько. – Ми з дружиною теж до неї не байдужі. В 80-х роках, в розпал гласності, вчитувалися в історичні книги, які раніше були під забороною. Тоді ми передплачували «Роман-газету», де ці твори друкувалися вперше. Вдома зібрали цілу бібліотеку, якою, коли Володя підріс, теж користувався. Може тому і сформувався як патріот України. Це було помітно навіть зовнішньо: чи не перший в Чернігові він носив футболку з написом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль», відростив козацького чуба. Таким він був і вдома: у родині спілкувалися лише українською.
Активіст, історик, військовий
Ще в студентські роки Володимир здружився з хлопцями, які згодом також стали в Чернігові відомими активістами: Олександром Ломаком, Андрієм Кужелем, Павлом Пущенком. Разом з ними він був учасником двох революцій – Помаранчевої та Гідності.
– У студентські роки хлопці тісно контактували між собою, а згодом стали обирати кожен свій шлях, – пригадує Леонід Андрійченко. – Іноді мали розходження в політичних поглядах, перебували в різних політичних партіях. Володя не входив до жодної з них, а очолював чернігівський Комітет виборців України. Але загалом стосунки між друзями збереглися конструктивними і теплими. Не полишили синові товариші і нас у найтяжчі хвилини, коли він загинув.
Ще 2014 року, коли розгорілася війна на Донбасі, Володимир Андрійченко поривався добровольцем захищати Україну. Але через брак військового досвіду (в армії він не служив за станом здоров’я) тоді його не взяли.
– На початку лютого 2015 року у нас вдома Володя разом з товаришами смажили шашлики, – пригадує Леонід Тихонович. – Раптом він встав і сказав: «Я завтра йду». Наші жінки про це дізналися вже згодом. Переживали, звичайно. Додому він повернувся у квітні 2016-го. Хоч у всіх нас і було житло (обидва сини мали квартири), але Володя загорівся бажанням звести приватний будинок. Почали будувати, але так і недобудували…
Тоді ж, 2016-го, Володимир вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища, яке закінчив через два роки. Останні років десять він працював торговельним представником київських фармацевтичних фірм. Змінив їх декілька за ці роки, бо кожна хотіла мати такого співробітника: не медик за фахом, але розумівся в справі дуже добре.
– Моя дружина все життя пропрацювала медичною сестрою, помічала, що Володя розуміється в медицині на рівні молодого лікаря, – відгукується про сина батько. – Вона в разі потреби навіть зверталася до нього по консультацію з приводу хвороб і лікарських засобів.
Загинув, рятуючи інших
Вдруге війна для Володимира Андрійченка почалася напередодні повномасштабного вторгнення росії. Його як лейтенанта запасу 23 лютого викликали до чернігівського військкомату. Він потрапив до медичного взводу 1-ї окремої танкової Сіверської бригади і займався вивезенням поранених і вбитих. Робив це на службовому автомобілі Renault Dokker, яким можна вивезти одночасно вісім осіб.
– Точно невідомо, скільки «двохсотих» та «трьохсотих» евакуював Володя, – каже Леонід Андрійченко. – Часом авто потребувало ремонту. Тоді він разом з Андрієм, молодшим сином, його лагодили. Звичайно, ми з дружиною дуже переживали за життя дитини, але відрадити його не могли: таким він був – завжди йшов попереду.
Батьки Володимира Андрійченка. Тетяна Федорівна та Леонід Тихонович
Володимиру 10 березня виповнилося 37 років. Саме тоді батько востаннє спілкувався з сином. Хоч і тривожно було за нього, але Володя був налаштований оптимістично. Того дня він написав на своїй сторінці у Фейсбуці такий пост: «Втретє ДН доводиться зустрічати не в родинному колі, а в оточенні побратимів. Попередні два були на Донбасі, сьогодні ж – в рідному місті-герої Чернігові. І нині я хотів би подякувати всім, хто так чи інакше долучився до боротьби. Разом і до кінця. P.S. За день народження пиво виставлятиму на Красній площі Москви в День Перемоги»…
Тоді, 16 березня, як і всі попередні два тижні рашисти безперестанку гатили по Чернігову з боку Киселівки. Були втрати, були поранені серед наших військових, які стояли на рубежі між Черніговом і Новоселівкою.
Зруйнована Новоселівка
– Того дня комусь треба було поїхати туди, – тяжко даються спогади батькові. – А він, як завжди, викликався першим і поїхав. Їх в авто було двоє. По приїзді на пункт призначення якраз почався великий обстріл. Через це вони зупинили автомобіль і хотіли сховатися в кюветі. Але тут вдарив реактивний протитанковий снаряд. Ті, хто цілив, бачили, що машина медична – на ній були позначки у вигляді хрестів. Автомобіль згорів. Володимира, мабуть, вбило ударною хвилею, бо його побратим потім розповідав, що крові у нього не бачив. Але пульсу вже не було. Закрив йому очі. Можливості забрати тіла тоді не було, бо почалися ще сильніші обстріли.
Два тижні пошуків
Наступні два тижні для подружжя Андрійченків були справжнім пеклом: вони розуміли, що в декількох кілометрах від дому просто неба лежить тіло їхньої кровинки, а забрати і гідно поховати його вони не можуть.
– Я вже був готовий іти та вмовляти окупантів, щоб вони дозволили віднайти і забрати тіло, – крізь сльози мовить батько. – Відмовив молодший син: казав, якщо піду просити, то мене просто пристрелять. В уяві бачив найстрашніше: ворони, собаки біля тіла... Не по-людськи, не по-християнськи якось: мені треба забрати тіло сина.
Автівка Володимира досі стоїть на узбіччі траси
Побратими, друзі Володимира сказали, що при нагоді тіло вивезуть. Це не заспокоювало ніяк, батьки стукали в усі двері: до мера Чернігова Владислава Атрошенка, до керівника області В’ячеслава Чауса, розповсюджували оголошення-прохання про допомогу в соціальних мережах. Але все марно – існував занадто великий ризик.
Леонід Тихонович пригадав, як в одній з розмов Володимир суворо заборонив всім рідним – ні ногою до церкви московського патріархату. Але в тій ситуації, в надії, що це якось допоможе, він ослухався сина.
– Пішов до Свято-Троїцького храму на Болдиних горах, який є кафедральним собором Чернігівської єпархії московського патріархату, – зізнається пан Леонід. – Знайшов там отця Ігоря, пояснив йому свою проблему. Священник вислухав, але роздратовано вимовив мені у відповідь: «Вони (росіяни) не ідуть ні на які переговори». Ще три наступні дні сподівався на допомогу московської церкви, але безрезультатно.
А потім настало 1 квітня. Окупанти хоча ще й намагалися блокувати Чернігів, але вже відійшли від нього. Леонід Андрійченко наважився на самостійні пошуки тіла загиблого сина.
В'їзд у Чернігів з Новоселівки
– Я виїхав з міста, але біля повороту на кладовище «Яцево» мене не пустили наші військові, – пригадує він той день. – Полишив автомобіль і пішов через луку, зайшов до Новоселівки. Там мені пощастило зустріти військового, який знав Володю. Завдяки цьому мене пропустили далі. Йшов по трасі, оминав «розтяжки», протитанкові міни, що лежали в два ряди. Ще здалеку впізнав розбите авто (воно, до речі, на тому місці стоїть і досі). Але тіла не було. А потім помітив десь в півтора десятка метрів пагорб з вербовим хрестом. Військові попередили, щоб я нічого не торкався (можуть бути мінування), то я так і робив. Повернувся сюди лише наступного дня. Обіцяних саперів не було, я не витримав і почав сам відкопувати пагорб. Одразу впізнав сина. Потім приїхали його друзі і ми відвезли тіло до моргу…
Пам'ятний хрест на місці загибелі Володі
У труну рідні поклали військову форму та українську вишиванку. А ще козацьку шаблю, яка належала Володимиру. Попрощалися з бійцем 7 квітня в козацькій Катерининській церкві в Чернігові. Оскільки кладовище «Яцево» через мінування не було доступним, поховали Героя на кладовищі в Олександрівці.
Дуже важко рідним змиритися з втратою. Сумують батьки, брат, дружина та 12-річна донька.
– У мене було два сини, – мовить Леонід Тихонович. – Розумієте, це як у птаха два крила. І коли одне крило відрубати, згодом рана наче і заживе, але злетіти птах не може, бо він безсилий. Біль не затихає. Ми не переставатимемо дякувати тій людині, яка виявила чуйність і не залишила бездиханне синове тіло на поталу.
