Сусіди.City постійно розповідають про внесок менян у боротьбу з російським агресором. Це були розповіді як про тих, хто зі зброєю в руках боронить Україну, так і про тих, хто займається волонтерством та благодійництвом.
Благодійні концерти – заради перемоги
Сестри Юлія та Аліна Деденови – відомі на Менщині. Талановиті бандуристки зараз мешкають у Польщі. І своєю творчістю роблять усе, щоб наблизити перемогу.
– Близько восьми місяців тому ми переїхали до Варшави, – розповідає Юлія Деденова. – У Києві, де ми розпочинали свою творчу діяльність, через пандемію припинився наш музичний проєкт. Все стало не актуальним, концертів не було. Шестирічний досвід гастрольної діяльності перед тим став нам у пригоді – і ось ми тут. В Польщі у нас були знайомі, які допомогли налагодити роботу.
Ранок 24 лютого розпочався для них з того, що Аліна розбудила Юлю повідомленням про вторгнення росії. Аліна Деденова згадує, що прокинулася близько п’ятої ранку за варшавським часом від звуку сповіщення на телефоні: надійшло повідомлення від старшої сестри, яка жила тоді в місті Макарів на Київщині.
Сестри Деденови
– Я ледь не щипала себе, щоб пересвідчитися, що то не страшний сон, – каже Аліна. – Прибігла до кімнати Юлі, розбудила її. Якусь мить був стан заціпеніння. Ми не знали, що нам робити. Розуміли, що там, в Україні, перебувають наші рідні. Хвилин через десять надійшло повідомлення і від мами.
– Ті перші дні ми з рідними були на постійному зв’язку, – додає Юля. – Часом не спали взагалі. А коли і вдавалося поспати, то заводили будильники і, прокинувшись, писали СМС, щоб дізнатися про стан справ у Мені.
Аліна каже, що найбільший шок вони пережили в ті дні, коли жодним способом не могли отримати звістку: ні зателефонувати, ні через СМС, ні через месенджери. Це було якраз тоді, коли через пошкодження телефонної мережі в Мені декілька днів не було мобільного зв’язку та інтернету.
– Жили просто надією, що і з батьками, і з сестрою має бути все добре, – говорить Аліна. – Лише тоді, коли наша сусідка по Мені якось вийшла з нами на зв’язок і сказала, що мама просила передати нам, що все добре, ми трохи заспокоїлися. В ті дні ми навіть не могли думати про роботу: всі думки були про Україну. І хоча зараз на Чернігівщині немає росіян, але тривога у нас не зникає.
Як не непокояться дівчата про своїх рідних, скільки не благали, щоб ті поїхали до них в Польщу, але ті не згодилися. Кажуть, що не можуть залишити домівку, господарство, роботу.
– І не тільки поляки переживали за нас, – розповідає Юля. – Ми маємо одного доброго знайомого тут, який сам з Мексики. Якраз напередодні він полетів на відпочинок на батьківщину. Але коли отримав звістку про війну в Україні, повернувся до Варшави, щоб підтримати нас. Багато знайомих пропонували фінансову підтримку, аби ми змогли переслати гроші рідним в Україну. Якось на вулиці підійшов чоловік, запитав, чи я з України, а потім сказав: «Я сам зі США, але так переживаю за українців, як за своїх співвітчизників. Я художник і серед моїх робіт з’явилися картини на українську тематику, які можуть побачити на виставках».
За словами дівчат, те, як поляки підтримують українців, відчутно скрізь. На будівлях, у кожному ресторані наявна українська символіка. Коли на другий-третій день у Варшаві почалися мітинги на підтримку України, то сестри вирішили обов’язково бути там. Крім того, відбувається багато благодійних концертів на нашу підтримку.
Сестри Деденови кажуть, що важко точно полічити, в скількох благодійних концертах від початку російської агресії вони взяли участь. Концерти дають самі дівчата, їх долучають до виступів відомі польські гурти. Такі заходи відбуваються не тільки в столиці Польщі, а й у інших містах – Познані, Ольштині… Наприклад, під час одного з концертів в Ольштині глядацька зала була заповнена поляками.
Усі кошти, виручені під час таких концертів, спрямовуються на гуманітарні цілі
Крім того, останнім часом сестри Деденови просто виходять з інструментами в парки Варшави і грають українські мелодії, співають українські пісні. Цим самим вони виконують дві місії: перша – пропагують українську культуру і цим привертають увагу до нашої держави, народу, друга – згуртовують українців, яких зараз дуже багато в Польщі, підтримують їх та роблять так, щоб трохи розвіяти сум і нагадати про Батьківщину. Та й самим Юлі і Аліні, які давно не були в Україні, такі зустрічі з земляками є своєрідною віддушиною.
– Серед наших знайомих є такі, які займаються збором благодійних коштів і на них закуповують речі, які потім переправляють в Україну, – продовжує Юля. – Один із них займається закупівлею автомобілів для ЗСУ. Дуже багато поляків готові допомагати. Ми особисто знаємо людей, які прихистили у себе по декілька українських родин. Наразі склалася така ситуація, що на вулицях Варшави можна частіше почути українську мову, ніж польську. Один знайомий поляк жартома сказав, що він іноді сумнівається в тому, чи в Польщі він перебуває, бо українська мова звучить скрізь. Україна сьогодні є настільки популярною, що поляки вже поговорюють про необхідність вивчення української мови.
Тероборонівець, кіберпартизан, волонтер
– Так склалося, що десь протягом п’яти останніх років я активно слідкував не тільки за політичною ситуацією в світі, а й цікавився досягненнями у військовій справі, – розповідає менянин Владислав Прищепа. – Аналізуючи це все, очікував, що війна дійсно буде. Не знав лише, який її масштаб можливий.
Уранці 24 лютого він зі свою дівчиною перебував у найманій київській квартирі. Десь о п’ятій годині ранку прокинувся від вибухів. Одразу розбудив дівчину, зателефонував батькам. Вдягнувшись, взяли з собою тривожну валізку, яка вже була напоготові, і пішли до метро.
– Спочатку в мене не було взагалі розуміння, як ітимуть бойові дії, – ділиться хлопець. – В голові уявляв картинку Лондона 40-х років минулого століття, коли німецька авіація килимовими бомбардуваннями рівняла Англію з землею, очікував чогось подібного. Я розумів, що не зможу бути пасивним спостерігачем. Взнаки далася волонтерська діяльність мого тата і моя особиста причетність до цього. Зізнаюся, що спочатку визначитися було складно. Врешті-решт спочатку кіберпартизанив: декілька перших днів, коли мешкали в метро, завдяки силі інтернету і сміливості жителів Менщини зміг організувати мережу, яка збирала і передавала ЗСУ інформацію про рух ворожої техніки.
Владислав волонтерить
Через якийсь час Влад став розуміти, що цього не достатньо. Тому вирішив приєднатись до батальйону територіальної оборони. Там він зустрів декількох своїх знайомих. Когось з них знав по роботі, когось – по стрілецькому хобі, тому вирішив всі сили зосередити на допомозі їм. Паралельно запустив збір коштів серед колег. Частина з них пішла на допомогу батальйону, а частину переказав менським хлопцям, що от-от мали їхати до зони бойових дій.
– До кінця битви за Київ я продовжував займатися волонтерською діяльністю в цьому батальйоні територіальної оборони, – розповідає Влад. – Ми робили все можливе для забезпечення необхідним військовослужбовців. Працювали позмінно, спали в приміщенні супермаркету. На початку квітня, після перемоги на північному фронті, стало помітно, що моя волонтерська місія в батальйоні вже виконана, тому я повернувся до своєї основної роботи – розробки комп’ютерних ігор. Але згодом зрозумів, що не можу сидіти вдома і просто працювати та заробляти гроші. Оскільки мав досвід роботи з військовими і завдяки хобі володію початковими знаннями у військовій справі, запропонував свою допомогу одному з найвідоміших фондів України. З мотивів безпеки назвати його не можу, але впевнений, що читачі про цей фонд точно чули. Там мою ініціативність оцінили і запросили до себе. Відтоді допомагаю обслуговувати вартісні замовлення військових частин – від рівня батальйону і вище. Хоча часу залишається зовсім мало, але намагаюся працювати і за основним фахом.
