Відома у Корюківці майстриня-перукарка Олена Дрозд розповідає про 24 лютого й перші тижні російської агресії проти України стишено, говорить, і наче побоюється, що той біль і розпач, страх і розгубленість можуть повернутися.
Врятувати Юльку
Напередодні війни, 23 лютого, донька корюківчанки Олени Дрозд 22-річна Юля вирушила до Києва на роботу. Наступного дня, ще затемна, жінку розбудив тривожний дзвінок мобільного телефону. На іншому боці слухавки рідний брат Сергій із Києва говорив, що на нас напала росія, почалася війна, бомблять аеропорти.
Олена Дрозд
Олена чула його й наче не чула. У голові пульсувала лише одна думка: як там Юлька? На вулиці Єсеніна, де мешкають Олена з чоловіком, від далеких несподіваних вибухів дрижали вікна й двері. Подружжя кинулося до телевізора. Увімкнувши — все зрозуміли. Війна! І відразу розпочалася операція по врятуванню доньки.
Мама розбудила Юлю, яка мирно спала в столичній квартирі, що винаймала. Рішення прийняли миттєво: треба їхати до дядька Сергія на Оболонь. Юля згадує, що вже на ранок проїзд у метро був безплатний. Попри тисняву, потяги підземки курсували досить швидко.
Прибувши до дядька, дівчина більше його не полишала. Разом вирушили й до Ірпеня, де перебувала його дружина-фармацевт. Сергій Леонідович і Юлька чекали, поки вона розпродасть медикаменти у лікарняній аптеці. Виїхали з міста 25 лютого о 15 годині, а 17-й до нього увійшли окупанти.
Усі разом подалися на Житомирщину до родичів. Потім корюківчанку Юлію Дрозд радо прийняла Польща, де вона пробула до кінця квітня. І лише 1 травня мама змогла обійняти свою донечку. А за сина у неї нестерпно й досі болить душа. Він у багатостраждальному Енергодарі на Запоріжжі, працює на атомній станції. Там і його родина та батьки дружини.
Корюківка, 24 лютого
Того жахливого для українців дня до майстрині-перукарки на дев’яту ранку була записана клієнтка із села Самотуги. Олена набрала її номер мобільного, аби попередити, щоб не їхала. У слухавці почула гучні звуки й ридання.
— Ой, у нас тут так бахкає! Що робити, що буде далі? — в істериці билася жінка.
Комусь із клієнток передзвонювала Олена, хтось телефонував сам. Усі все зрозуміли, візити до перукаря скасувала війна. Життя зупинилося, все завмерло, підступне почуття страху заволоділо нашими серцями. Олена ходила сама не своя. Телевізор і соціальні мережі — єдині друзі в той момент.
Схаменулася, коли якось побачила щоденне відеозвернення начальника Корюківської військової адміністрації Івана Ващенка, що перебував у заблокованому Чернігові. З-поміж іншого він розповів, що сьогодні нарешті помив голому. Олену наче громом вразило: «А я не помила! А коли ж востаннє брала до рук шампунь? Стоп, треба з собою щось робити».
— На роботу мене витягнули, — згадує пані Олена. — Я не хотіла нічого, але колеги наказали вдягати спортивний костюм, сідати на велосипед і їхати в салон. Перші два клієнти прийшли 12 березня. Третю, що завітала випадково, стригла за хлібину. Вона сама запропонувала розрахуватися не грошима, а дефіцитним на той час товаром.
Про колорадів на кордоні
Олена Дрозд пригадує, як одного разу до їхнього салону «Престиж» завітали підтягнуті хлопці у шортах і футболках, попросили підстригти «під нуль». Вони були схожі на аграріїв. Лєна, хоч і не мала «вікон» у щільному графіку, не відмовила, зробила свою справу. Хлопці запитали, чи можна розрахуватися через термінал, зав’язалася розмова.
Майстриня поцікавилася, чим її відвідувачі займаються. Ті відповіли, що на кордоні колорадів травлять. А саме град на Корюківщині випав, тож жінка й далі розпитує: «А що, їх град не побив?» Хлопці переглянулися, кажуть, на жаль, ні.
Лише потім перукарка зрозуміла, що клієнти — військові. Відразу вимкнула термінал і сказала, що наших захисників стриже безплатно і без черги. Дала їм свій номер телефону. Відтоді, багато хлопців побувало в Олениному перукарському кріслі. Місцеві клієнтки завжди терпляче чекали та всіляко підтримували солдатів.
«Гуманітарний хаб»
Олена Дрозд каже, що від початку війни багатьом жінкам відрізала довгі коси. Як тільки майстриня краси не відмовляла їх від цього, за кожен сантиметр боролася. Та жінки були непохитні: не хочу косу, немає шампуню, бажаю щось змінити. Декотрі потім плакали, напевно, шкодували. А були й такі, що хотіли кардинально змінити колір волосся — перетворитися з блондинки у брюнетку.

— А тоді, у березні, до роботи мене спонукали чоловіки. Жінки ще довго не могли оговтатися від нахабного вторгнення росіян. Перші клієнтки приходили підстригти чубчика, щоб очі відкрити. Далі здебільшого навідувалися переселенці, котрі змогли вибратися з Чернігова. Вони були геть морально спустошені, багато часу провели у підвалах, втратили житло, майно, втікали без нічого.
Олена Дрозд розповіла, що у їхньому салоні на столі був справжній безплатний магазин. У кого що було, те й зносили. Домашню випічку, солоні огірки, сухі дріжджі, розпушувач, сало, рибу, варення, компоти, сухофрукти, одяг. Люди ділилися одне з одним, підтримували. Часто йшли до салону, аби просто з кимось поговорити.
Знайомий підприємець зі Сновська привіз ящик яєць — розкупила свої дівчата й клієнти. Хтось борошна підкинув. Так і виживали. Черга за хлібом у кіоску, що по сусідству, тривалий час не зникала. Стояли годинами на холоді старики, мами з маленькими дітками. Бувало, майстрині заводили малечу грітися до салону, давали їм власні теплі речі.
Клієнтів побільшало, каже Олена Леонідівна, коли надворі потеплішало й люди познімали шапки. Вона зрозуміла: люди потроху повертаються до життя. Хоча звичного життєвого ритму — тихого, мирного, спокійного, нам ще потрібно почекати.
Жінка переконана, що кожен може робити щось для перемоги: плести маскувальні сітки та шити бронежилети, солити огірки й сушити яблука, ділитися коштами на важливі справи військових. Варто лише захотіти.
А головне, треба завжди пам’ятати, хто береже наш світанок, дає змогу спати у теплому ліжку на чистій постелі, пити смачну вранішню каву. Маємо допомагати й ділитися всім із військовими, поки не проженемо ворога з нашої землі і в Україні запанує мир.


