Війна дивовижним чином стерла кордони й межі. Тепер усім українцям однаково болить Київ, Буча, Ірпінь, Гостомель, Харків, Маріуполь і сотні інших міст і сіл, де більшість із нас навіть ніколи не була або й не чула про них. Війна розірвала родини, розкидала сім'ї різними містами й навіть країнами. Земляки з різних регіонів поділилися своїм сьогоденням із Сусіди.Сіty.
«Мрію відбудувати Харків»
Юлія родом з селища Холми. Навчалася у Харкові, там залишилася жити й працювати. У Харкові у них з чоловіком народилося двоє дітей. Коли почалася війна, трималися разом з чоловіковою ріднею. Перебралися до його сестри у квартиру, що в центрі міста.
Коли наступного дня родичі настійливо запропонували виїжджати з Харкова, вони з чоловіком ще пручалися, мовляв, ні, ми нікуди не поїдемо, згадує Юлія. І тут за десять хвилин квартиру починають затоплювати сусіди зверху – просто дощ!
Вони, мокрі, стали все вигрібати, як почався обстріл центру міста. Ледве встигли зняти мокрий одяг. У квартирі все так і залишили. Виїжджали під обстріли й сльози.
Великим сімейством аж з 15 осіб виїхали в іншу область. Там їх прихистили куми чоловікової племінниці. Для більшості з цієї родини ті люди, які дали їм дах над головою, – сьома вода на киселі. Але не відмовили.
Юля хвилюється за рідних, які в Холмах. Зізнається: перше, що зробить після війни – збере всю рідню разом і міцно-міцно обійме кожного. Переживає, що донька почала частіше плакати. Не знає, якими словами її заспокоїти.
Всією сім'єю журяться за кішкою і шиншилою, які залишилися в їхній квартирі. Знайомі підгодовують тварин, але ті не хочуть їсти з чужих рук, сумують. Господарі почуваються зрадниками. Юлія обожнює Харків. Завжди пишалася ним, сучасним і красивим містом.
Любить його й тепер – розбомбленим і розстріляним, виснаженим і згорьованим. Вірить: це ненадовго і її місто знову стане квітучою другою столицею України. «Я просто мрію, як ми відбудуємо наш Харків!» - каже Юлія.
Так думає кожен українець, незалежно від свого місця проживання.
«Якби не мої хворі рідні, я вже була б у гущі подій»
Інша холминчанка Ірина живе з чоловіком і донькою в Чернігові. Коли почалася війна, у їхній міській квартирі вони опинилися вчотирьох: вона з донькою, її чоловік з поламаною ногою і хворий батько, якого Ірина хотіла пролікувати в Чернігові. Здали всі аналізи, пройшли обстеження, а лягти на лікування не встигли. Війна.
У їхній родині Ірина – згусток оптимізму, який одразу нівелює й хвилювання мами, яка залишилася сама в Холмах, і неприємні побоювання свого чоловіка, які часом з песимістичними нотками. Вона знає, що все буде добре – і крапка! І нікому не дозволяє розкисати.
– Я вже десь би готувала, розвозила, підносила чи робила б щось інше, чого потребує зараз наш Чернігів. Дуже задоволена такою командою, як наш губернатор В'ячеслав Чаус і міський голова Владислав Атрошенко. Вони великі молодці, що згуртовано організовують оборону й захист міста. Я їм вірю. І вірю в те, що все буде добре.
Ірина з сім'єю неодноразово спускалися в підвали. Каже, звісно, тривожно й страшно. І не тільки від вибухів, а й від тих руйнувань, яких ворог завдав стародавньому місту. Вірить, що місто відбудується та стане ще гарнішим. Іншого варіанту ця змалку оптимістична жінка не розглядає навіть у найгірших думках.
У Міжнародний жіночий день Ірина зібрала своїх сусідів перед під'їздом за нехитрим частуванням і спілкуванням, яке зараз особливо потрібне кожному. Каже, назавтра всі люди дякували їй за можливість відчути, що вони не самі, що вони живі.
Учора, 10 березня, Ірина хотіла переправити свого батька додому, в Холми. Каже, дізнавалася, що, як, звідки й де. І в останній момент намірам не судилося збутися. Увечері Ірина дякувала Богу за це. Багато людей, які виїздили з Чернігова, потрапили під обстріли, були поранені або загинули. Серед них і наші земляки.
Ірина твердо вирішила: на те була воля Божа, щоб її сім'я залишилася в гарячому Чернігові. І до завершення цього жаху навряд чи намагатиметься виїхати з міста, яке постійно бомблять та обстрілюють. Ірина увесь час читає молитви, які тільки знає. І радить кожному вірити й просити Бога про мир для України.
«Не знаю, як сказати синові, що його друга більше немає»
Війна несе не лише руйнування. Найгірше, що вона калічить долі й відбирає життя у тих, хто ще тільки почав жити, хто повинен був стати майбутнім для нашої країни. У сім'ї корюківчанки Наталії про цю трагічну новину перешіптуються тільки дорослі, щоб діти не чули.
Серце крається від такої жорстокої несправедливості не лише в Наташі, а й в усіх, хто його має. І вже зовсім неважливо, знали ми цю дитину чи ні. Нині кожному українському серцю болить кожна втрата, якої не повинно було бути!
«У нас двомісячна лялька, треба бавити»
Ліля з Холмів вісім років жила в Ірпені. Спочатку навчалася там, а потім залишилася працювати. Винаймала житло. Декілька днів війни змучили дівчину настільки, що вона не могла вже ні спати, ні їсти, ні думати.
Бракувало підтримки рідних, які не поруч. Удома місця собі не знаходили мама й бабуся. У Києві хвилювався тато, який тепер у лавах тероборон
- На свій страх і ризик нас декілька знайомих вирішили евакуюватися, - каже дівчина.
– Було дуже страшно, бо під виглядом евакуації ворог міг пускати людей живим щитом поперед себе. Небезпечними були й величезні автомобільні корки на дорогах. Ірпенем ми ішли пішки до мосту, потім ще так само після нього. А тоді тато забрав нас на автівці та передав у руки моєї подружки, яка пустила нас на свою дачу в одному з сіл.
Близько тижня вони живуть разом: шестеро дорослих і двомісячна дитина. Всі стали однією сім'єю. Нема коли розслаблятися й нудьгувати, бо треба допомагати бавити малечу. Їсти є що, пити теж. І відносно тихо.
Ліля постійно слухає новини й перевіряє, чи вцілів будинок, де вона винаймає квартиру. Бо все там залишилося. З собою взяла тільки теплі речі, білизну й документи. Але то не страшно. Головне, що кожного дня її батьки та рідні на зв'язку.
Читайте оперативні новини у нашому Телеграм-каналі: https://t.me/susidycity
