Вчителька української мови й літератури корюківчанка Валентина Примаченко
знала, що буде педагогом ще з шостого класу. Майже пів віку відпрацювала у школах Корюківщини і пішла на заслужений відпочинок. Радіє, що нині українська мова розквітає, і дедалі більше людей прагнуть використовувати її в побуті. Сусіди.Сіty про життя вчительки.
Мрія про вчительство
Цього року 1 вересня для вчительки української мови та літератури 66-річної Валентини Примаченко з Корюківки було особливим. Вона вперше залишилася вдома. Відпрацювавши 48 років, Валентина Григорівна пішла на заслужений відпочинок. Тепер у неї тільки дві учениці — її онучки. Хоча й досі себе пам’ятає за шкільною партою…
Любов до української мови учениці Козилівської школи Валентині Солохненко прищепили її вчителі. Спочатку перша вчителька Валентина Миколаївна Монько, а згодом і вчителька української мови й літератури Тетяна Михайлівна Левченко, завдяки якій у тодішньої шестикласниці-відмінниці Валі Солохненко з’явилася мрія стати вчителькою. Старалася, вчилася лише на «п’ятірки»! Батько завжди наряджався мов на свято, коли ходив на збори в школу, адже знав: його дітей хвалитимуть.
Після закінчення школи Валентина Солохненко пішла вожатою у свою школу, адже у столичний педагогічний виш не пройшла за конкурсом. Увесь рік готувалася та наступного року вступила до Ніжинського педінституту. Пишалася знаннями, які дала їй сільська школа — теж училася на «відмінно». Сміється, згадуючи, що в дипломі була тільки одна четвірка з наукового комунізму, яка жодним чином не вплинула на її подальше життя.
Хотіївка
Першим її місцем роботи після навчання стала Хотіївська восьмирічка, де вона викладала українську мову та літературу. У цьому селі й чоловіка свого знайшла, з яким живуть у парі 42 роки. Свекруха Валентини Григорівни теж багато років викладала українську мову та літературу в цій школі.
— Чотири роки я пропрацювала в Хотіївці, — згадує Валентина Примаченко. — Директором був Іван Васильович Хоменко — філолог, який писав вірші й давав мудрі настанови молодим колегам. Учнів було багато в класах, але мене це не лякало, бо завжди любила дітей. Що мене, молодого педагога, вразило тоді найбільше? Величезна повага до вчителів з боку дітей і батьків! А також те, що майже всі хлопці-випускники грали на гармошці. Серед них — Олексій Мотчаний. Коли він брав до рук гармошку, всі замовкали й зачаровано слухали.
У Корюківці
Згодом молода сім`я переїхала в Корюківку і Валентина Примаченко пішла вчителювати у першу школу.
— Сорок два учні у класі, майже вдвічі більше, ніж було в Хотіївці! — пригадує Валентина Примаченко. — Перед кожним уроком основне моє завдання полягало в тому, аби вистачило стільців дітям. Дуже підтримував директор Станіслав Михайлович Бородавко — справжній наставник, який правдиво оцінював роботу своїх підлеглих.
Потім Валентина Примаченко рік попрацювала у другій школі, та знову повернулася до першої. Невдовзі перейшла вчителювати у четверту — ближче до дому.
— Коли почала будуватися нова четверта школа, мене призначили директором старої четвертої, — згадує Валентина Григорівна. — Непростий час. Людей доводилося звільняти, усе шкільне майно переносити у гуртожиток, адже в приміщення старої школи заселяли працівників, які трудилися на будівництві нового закладу. І хоч нас запевняли, що в новій школі все буде нове, я не дала викинути жодного приладу, жодної колбочки, жодного старого стільчика. Винайняли окреме приміщення та перевезли туди все на зберігання. Дидактичні матеріали зберігала в себе у веранді — цілий склад. Ніщо нікуди не зникло, а пізніше все згодилося. Було непросто, бо робочий день тривав з 8.00 до 20.00, адже навчалися у дві зміни: перша — в приміщенні навчально-виробничого комбінату, друга — у першій школі.
— Хоча я ніколи в житті не підняла руку на жодну дитину, не образила й навіть не підвищила голосу, нікого не виставила за двері за погану поведінку, — зізнається вчителька. — Головне завдання педагога - стати НАвчителем, навчити дітей. А в іншому завжди ставила себе на місце учня. Дивилася на нього крізь призму своїх шкільних років і тодішніх відчуттів, уявляла, як би вчинили мої вчителі. Тому й любила їх так, щоб вони цього не помічали. Напевне, тому мене завжди слухали мої учні, знаходили розуміння і з батьками.
Так сталося, що Валентина Примаченко навчала двох своїх доньок і двох онучок. Для неї це був подвійний фільтр, а тому й вимоги — жорсткіші. Обидві доньки добре знали її предмет. Менша, Тетяна Мелащенко, пішла маминою стежкою й стала вчителькою, викладає математику у ліцеї № 1. Старша, Світлана Лещенко, обрала медицину — очолює Корюківський центр сімейної медицини. Стараються й онучки — восьмикласниця Аня та шестикласниця Олександра.
З висоти свого досвіду
Валентина Григорівна ніколи не ставила на перше місце форми й методи викладання. Їй важливішим було, щоб діти зрозуміли матеріал. Тому на уроках у школі давала та пояснювала найважче, а додому задавала просте й легке.
— Ніколи не погоджувалася з тим, що нинішні діти гірші за своїх попередників, — каже вчителька. — Діти завжди однакові, а часи — різні. Сучасні школярі дуже мало читають, мають нерозвинений словниковий запас, тому не можуть повною мірою висловити свою думку, не вміють писати твори. Через це в мене як учительки болить душа. Якби можна було, я б змінила види контролю, додавши більше творів і диктантів, бо самими тестами мову не вивчиш.
Валентина Григорівна переконана, що у кожної людини є певні здібності від природи щодо точних і гуманітарних наук, але грамотності можна навчити будь-кого, незалежно від його природного нахилу. Має вчителька й свою непорушну думку щодо репетиторства. Вважає, що до репетитора повинна йти дитина, яка хоче знати більше, ніж дає шкільна програма, або та, що засвоїла програму, але відчуває деякі труднощі з певної теми.
— Ніколи не займалася репетиторством, не працювала за гроші й не буду, — каже жінка. — Бо вважаю, що школа дає хороші знання, а головне завдання школярів — брати ці знання! Старалася навчати своїх учнів так, щоб вони все зрозуміли під час уроку. Тому ніколи не займалася з ними додатково. Максимум: на прохання колег, родичів чи знайомих погоджувалася перевірити знання дітей, відшукати їхні слабкі сторони, щоб дитина могла підтягнутися.
Разом з тим Валентина Григорівна з сумом відмічає, як змінилися стосунки вчителів і батьків. Каже, вже років з десять багато батьків почали більше довіряти дитині, а не вчителю, зважати не на знання, а на оцінки. Це хвилює її і як фахівця, і як людину, адже вона завжди вважала, що батьки та учителі повинні бути заодно у вихованні та навчанні дитини.
Як вчителька, мама та бабуся вважає, що в умовах війни не може бути очного навчання, бо головне — це збереження життя дітей. І хоча очного навчання не замінить ніщо, та зараз єдиний вихід — онлайн. Такий формат непростий, додає багато роботи як учителям, так і дітям. Через це, за словами вчительки, деякі батьки вважають, що вчителі повинні «жити» в онлайні, бо їхнім дітям важко засвоїти матеріал. Натомість не бачать, що учні ігнорують самостійне опрацювання уроків і часто навіть не відкривають підручники. Проте знання не приходять в односторонньому порядку.
Останній урок
Валентина Примаченко добре пам’ятає свій останній урок у школі. Просто перед війною вона дала відкритий урок з української мови у тодішньому сьомому класі, де навчалася її онучка Аня. Тема: «Відокремлені члени речення».
Валентина Примаченко каже, що пішла зі школи на заслужений відпочинок із власної волі, бо вважає, що свою вчительську місію виконала.
Пишається колегами, які люблять дітей і свою професію. Радіє, що досвідчених учителів змінює молоде талановите покоління.
- От, наприклад, дуже здібна молода вчителька у нас працює, Жанна Олександрівна Сімович з Прибині, — каже Валентина Григорівна. — Зробила такий висновок, бо слідкую за тим, як вона веде уроки у моїх онучок. Спокійна за свою школу, нині ліцей №3, бо вона в надійних руках директора Олега Гайового, який зумів створити комфортні умови для освітнього процесу і життя великого шкільного колективу.
Валентина Григорівна залишила своїм колежанкам упорядкований кабінет української мови та літератури, у який вкладала свою душу. Батьки відремонтували клас, а її колишній учень Олександр Мисник, директор фабрики дверей «Корфад», допоміг з оформленням. Тепер тут новенька яскрава наочність.
Валентина Григорівна залишила тут усі свої книжки, забрала тільки особисті речі й свій легендарний «антикваріат» — дерев’яний пенал у формі циліндра, який придбала 37 років тому у Києві. Попервах діти жартували, чи це, бува, не новий засіб виховання. Проте вчительці він слугував за зручну указку.
Хобі
Валентина Григорівна на мить задумується: чи буває у вчителів хобі? Напевне, що в більшості — ні, адже школа забирає весь час. Навіть удома, коли займаєшся домашніми справами, вариш їсти чи сапаєш город, думаєш про уроки.
Сьогодні, коли Валентина Примаченко полишила вчителювання, їй все одно сниться школа. І так буде завжди — переконана жінка. Адже школа була і є всім її життям.
— На заслуженому відпочинку тепер завідую «заводом продтоварів», «громадським харчуванням» і «сільським господарством», — сміється Валентина Григорівна. — Вирощую квіти й отримую від цього величезне задоволення! Може це і є моє хобі?..
