У неділю, 20 листопада, професійне свято відзначають аграрії. Газета поспілкувалася з керівником найпотужнішої на Корюківщині аграрної компанії «Урожай» 41-річним Олександром Левицьким про те, як підприємство працювало протягом цих непростих понад восьми місяців російсько-української війни, що вдалося, а що — ні.
Ризикове повернення додому
— Олександре Сергійовичу, де вас застало 24 лютого?
— Я був дуже далеко, у відрядженні за кордоном. Прибув туди 21 лютого. А рано-вранці 24 числа на мій мобільний телефон прийшло повідомлення, що спрацювала сигналізація в автомобілі, який я лишив у Борисполі. За деякий час я вже знав, що на Україну напала росія. Саме внаслідок вибухів, що лунали в аеропорту, й почала «волати» моя автівка.
Олександр Левицький
— Чи не виникло у вас бажання лишитися за кордоном, де немає війни й люди живуть спокійно та мирно?
— Я навіть не розглядав такий варіант. Навпаки, почав шукати можливість якнайшвидше повернутися в Корюківку. Зробити це, як виявилося, було дуже непросто. Авіасполучення з Україною припинилося відразу, тому довелося летіти до Варшави, а потім довго їхати на Батьківщину придбаною в Польщі «бевушною» іномаркою.
Польсько-український кордон ми перетнули 2 березня. У Корюківці я був 4 числа. Тоді російські війська вже окупували чимало населених пунктів Чернігівської області. Їхали московською трасою, на Кролевець, об’їжджали ворожі скупчення. Напевно, нам тоді просто поталанило, що не зустрілися з ворожою колоною.
— Відчули розгубленість, коли повернулися?
— Не більше, ніж інші. Коли за тобою понад триста працівників і велике підприємство — треба швидко приймати рішення. Ще дорогою розпорядився видати наперед людям аванс, бо хтозна, що могло бути далі. Відразу відновили давню пекарню в Куковичах на Менщині, запустили млин, почали пекти хліб. Роздавали його безкоштовно в Мені та Куковичах, а борошно доставляли в Корюківку.
Майже з перших днів війни почали розливати до трьох тонн на добу молока в центрі Корюківки, брали всі охочі. За кілька тижнів почали продавати, але по низькій ціні. У Сновську налагодили виробництво сиру, який продавали в магазинах і роздавали своїм співробітникам. А на Менщині відновили крупорушку, виготовляли крупу.
Як розпочинали посівну
— Олександре Сергійовичу, чи вдалося в умовах війни вчасно розпочати посівну кампанію?
— Тільки-но я повернувся в Корюківку, як ми почали шукати можливості приступити до весняно-польових робіт. Ситуація була дуже складною, та в березні необхідно було підгодовувати озимі зернові, рапс. А де взяти солярку, добрива, зрештою — кошти?
Продати ми нічого не могли, бо повністю було порушено логістику. На складах лежало майже 20 тисяч тонн кукурудзи, пшениці, жита, проте вивезти зерно не мали змоги. У Мені на залізниці з 20 лютого по 20 червня стояли вагони з кукурудзою, аж допоки не відновили пошкоджений залізничний міст через Десну.
— Вам хтось прийшов на допомогу?
— Добрива взяли на виплату в Мені. Вдалося також залучити кредитні кошти, за якими їздив аж до Львова. Попри воєнні дії на території Чернігівщини, небезпеку, ми виходили на поля й робили свою справу.
Щоправда, засіяти усі 18 тисяч гектарів орної землі так і не змогли, осилили лише десять. На жаль, проблем аграріям завдала й сама природа. Понад дві тисячі гектарів угідь, частково з посівами, затопила Десна на Менщині.
— Напевно, працівникам компанії довелося міцно затягнути паски?
— Звісно, ми змушені були зменшити зарплату та кількість робочих днів. На жаль, нам також довелося скоротити тваринницький підрозділ у Холмах. Людям виплатили компенсацію та запропонували іншу роботу. На території Корюківської й Менської громад у нас і досі працює понад триста робітників.
— А коли молокозаводи почали знову брати ваш білий продукт?
— Лише в травні в них з’явилася можливість доїжджати до наших тваринницьких ферм. Молоко забирали, та гроші за нього не платили. Станом на липень заборгованість сягала 10 млн грн. Потім вона почала потроху скорочуватися. Нині ще 5-6 мільйонів не віддали нам три молокозаводи, з якими співпрацюємо.
Сумна арифметика
— Олександре Сергійовичу, напевно, зараз, коли триває війна, не дуже доречно говорити про плани, прибутки. Та не запитати не можу.
— Під час війни про економіку, доходи дійсно говорити не доводиться. Зараз головне — вижити всім, зберегти підприємство та колектив. А найголовніше — перемогти ворога! Звісно, ми рахуємо наші витрати й доходи, але виходить досить сумна арифметика.
Майже в чотири рази подорожчала логістика. Якщо до війни до портів ми доставляли тонну зерна за 900 гривень, то зараз — 3400 грн. Натомість вартість вирощеної нами продукції зменшилась. Наприклад, кукурудза коштувала до війни 10 грн за кг, а нині — 7 грн.
Однак ми не втрачаємо оптимізму — працюємо й допомагаємо ЗСУ. А все інше буде після перемоги. Попри те, що нам удалося засіяти не всі 18 тис. га, а лише десять, орендну плату віддамо кожному власнику паю. Частина вже отримала, з рештою розрахуємося в грудні.
Головне — перемога
— Олександре Сергійовичу, а чи порадував наших аграріїв цьогорічний урожай?
— Із засіяних 10 тисяч гектарів на початок листопада зібрали з 8,5 тисяч. Пшениця, рапс, ячмінь уродили на рівні минулого року, сонях — трохи гірше, бо видалося дощове літо. Кукурудзу нещодавно почали збирати, ще півтори тисячі гектарів під нею. Та вже бачимо, що зерно вологе, треба сушити.
Як і всі, потерпаємо від відключень електрики, що заважає належним чином завершити сезон. Боляче б’є по нас і здороження утричі для бізнесу природного газу. У жовтні, наприклад, купували його по 48 гривень за кубометр.
Та попри всі труднощі вже працюємо на майбутній урожай. Посіяли 2,6 тис. га озимої пшениці, 730 га рапсу, готуємо площі під посіви 2023 року. Прагнутимемо, як і до війни, засіяти усі 18 тисяч гектарів.
Поки не до святкувань
— Пане Олександре, наближається День працівників сільського господарства. Чи плануєте якось відзначити професійне свято?
— На жаль, зараз не до урочистостей. Та й зазвичай ми вважаємо святом день, коли зібрали останній урожай. Цього року нам ще треба добре потрудитися. Радує те, що з серпня маємо змогу виплачувати людям не мінімальну зарплатню, а 80% їхнього довоєнного заробітку.
Війна, неочікувані труднощі навчили нас багато чого. Колектив згуртували ці випробування. Пишаюся кожним працівником. Усі, стиснувши зуби, працювали й працюють на спільний результат, не поділяючи роботу на мою й чужу, не лякаючись ворожих снарядів, які доводилося знаходити на полях, трудимося як одна команда.
Користуючись нагодою, хочу подякувати кожному працівнику та пенсіонеру і привітати з нашим професійним святом. Міцного здоров’я, миру в домі та в Україні, достатку, більше радісних і щасливих моментів у житті та незламної віри в перемогу українського народу.
