Весна, війна й жінки. Поєдналося непоєднуване: неймовірне пробудження природи й страшне сьогодення тривоги та втрат. Така нині весна в Україні. Українські жінки змінилися під час війни, але тримаються. Бо вірити, що з першим проліском, сміливим променем сонця чи особливим весняним теплом все обов’язково зміниться на краще, закладено природою. З цим погоджується корюківчанка Дарина Давидова, молода мама й дружина військового.
Молодій матусі п'ятимісячного Марка Дарині Давидовій — 23 роки. Їхньому татові й чоловікові Максиму — 22. Радощі батьківства тільки у мріях молодого батька, який сьогодні служить у Збройних Силах України.
Ще рік тому вони по-іншому уявляли своє життя. Жили й працювали тоді в Києві. У день закоханих, 14 лютого, дізналися, що чекають дитину. Пораділи цій новині тільки 10 днів, як почалася війна. Три дні під вибухами ночували в метро.
Перші дні провели в метроФото: З домашнього архіву Дарини Давидової
Згодом перебралися до сестри в дачний район неподалік столиці, де в їхньому магазині було обладнане укриття. Удесятьох жили там до початку березня, а потім Макс вирішив відправити вагітну кохану в Польщу, щоб йому було спокійніше. Другого березня Дарина та її двоюрідна сестра з 4-річною донькою не змогли виїхати з жодного вокзалу — людей море! Ночували в автівці, щоб встигнути на вранішній потяг наступного дня. Не встигли, адже потяг чомусь відправили з іншої колії. Знову ночівля в авто. Двом жінкам, з яких одна вагітна, а в іншої — мала дитина, було дуже страшно й холодно.
— Ледь упросилися в якийсь потяг на Львів, що з Харкова до столиці їхав, — згадує Дарина. — Місць не те, що не було, а не було взагалі вільного куточка у вагоні! Я 17 годин сиділа на валізі біля купе провідників, на протягах і в холоднечі. Дуже боялася за свою вагітність і хвилювалася за Максима, який залишився в Києві. А він відправив мене у Польщу і 10 березня пішов служити.
Дарина місяць жила в Польщі у свого однокласника та його дівчини. Не вірилося, що це інша країна, бо повсюди були українці й чулася наша мова. Міжнародний жіночий день вона зустріла в Польщі, а серцебиття своєї дитини вперше почула у Франції, куди її запросила тьотя, яка живе з сім’єю в мальовничих Альпах. Там, далеко від дому, дізналася що чекає сина, пройшла перший скринінг.
— Наступного дня, коли я повернулася в Київ, приїхав Максим, відпросився на два дні, щоб одружитися, — згадує Дарина Давидова. — Пропозицію руки та серця я отримала давно, але ми планували це по-іншому, не так. Сім’єю стали під час війни. Макс повернувся на службу, а я була вимушена відмовитися від квартири, бо значно зросла квартплата, й повернулася до батьків у Корюківку. Тут і народжувала.
Дванадцятого жовтня, на день народження Дарини, Максим через друзів передав їй 51 троянду. Хотів 101-ну, але на той час стільки не знайшлося в Корюківці. А надвечір молода дружина вже була у пологовому.
Марк з’явився на світ 13 жовтня. Молоді батьки планували народжувати разом, однак Максим уже був на Донеччині. Дарина, розуміючи наскільки це було важливим для чоловіка, надіслала йому фото їхнього первістка одразу з родзалу! За три дні молодого тата відпустили у кількаденну відпустку й він зміг забрати з пологового своїх найрідніших. Потім ще раз був удома, вже після контузії.
— Макс дуже скучає за Марчиком! — каже Дарина. — Тож кожну його посмішку і кожне щоденне досягнення я знімаю на телефон і відправляю відео та фото. Страшно усвідомлювати, що мій син народився у такий буремний час, що він, по суті, є дитиною війни. Ми дуже чекаємо свого тата! Мені його не вистачає. Я взагалі не знаю, як справляються з дітьми мами-одиначки, бо це надзвичайно складно. Усіх жінок, які працюють задля своєї держави й досягають різних вершин у житті країни й своєму особистому, я вважаю героїнями уже за те, що разом з цим вони виконують святу місію — народжують дітей! Тому без перебільшення кажу, що жінка — всьому голова.
Війна увірвалася в життя закоханих Дарини та Максима й нахабно розбила їхні плани. Вони не змогли влаштувати таке весілля, про яке мріяли. Не змогли насолодитися спільним трепетним очікуванням появи на світ свого первістка. Вони були розлучені кілометрами й кордонами тоді, коли найбільше потребували підтримки одне одного. Вони не змогли бути разом, коли народився їхній синок. Вони ще багато чого не встигли й не здійснили, але обов`язково це зроблять! Адже задля цього тато маленького Марчика нині боронить Україну від ворога.
