Було у матері двоє синів, її надія й опора в житті. Тогоріч обидва стали на захист України від російських окупантів, які й убили старшого на Донеччині. Нині боронить свою землю менший. Болить душа в мами за молодшого сина й відтято пів серця, бо більше ніколи не пригорне до себе свого первістка. Залишилися на пам’ять його фото й відзнаки. Та ще внучка росте, синова копія. Костянтину Науменку з Сядриного було 27 років.
П’ятдесятиоднорічна Ірина Шишкова надіялася, що життя її двох синів буде кращим за її власне. Своє було таким, що згадати нема чого. То хоч діти зможуть бути щасливими — сподівалася жінка.
— Народилася я в Спичеватому, — розповідає Ірина Миколаївна. — З 1979 року з батьками перебралися в Сядрине. Після школи пішла працювати. Декілька років була на заробітках в росії, але повернулася, бо захворіла мама. Влаштувалася працювати на льонозавод.
А згодом і заміж вийшла, за Віктора Науменка з Наумівки. У його селі разом зі свекрухою пожили зовсім недовго, може, місяців чотири. Чоловік у всьому слухався лише свою маму, а від того між нами не було злагоди. Тож я вагітною повернулася в Сядрине. Костя народився 1 березня 1995 року. За декретні придбала собі оцю маленьку хатинку, де зараз живу.
Кликала до себе чоловіка, мовляв, будемо жити своєю сім’єю, та він не схотів. На жаль, Костика батько ніколи не вважав своїм сином. Бачив його лише одного разу, коли той у колясочці був. Грошей на нього не давав, боргував по аліментах. Та що там казати, коли він навіть на похорон не приїхав…
Ірина Шишкова, мама загиблого військового
З другим чоловіком Анатолієм Шишковим із Сядриного Ірина прожила у шлюбі сім років. Народився Олексій. Згодом, за словами жінки, чоловік укинувся в горілку, тож розлучилися. Утім, на відміну від її першого, Анатолій ніколи не залишав напризволяще Ірину та дітей після розлучення.
Навіть тоді, коли Ірина жила вже зі своїм третім чоловіком у цивільному шлюбі, завжди допомагав по господарству, підтримував, як міг, однаково любив і Льошу, і Костю. Недаремно ж обоє хлопців батьком його звали й за порадою йшли до нього. Анатолія Шишкова не стало 17 січня цього року.
Сини
Своїх синів Ірина Миколаївна добре пам’ятає малими. Це наче вчора було. Костя — суворіший, Льоша — співчутливіший, м’якший. Між ними різниця у два роки. Каже, самостійності учила з дитинства, бо доводилося працювати позмінно на льонозаводі. Хлопці вміли й поприбирати, і їсти наварити. А могли й нашкодити, бо ж діти. Коли стали старшими, удвох по господарству допомагали й на городі.
Так сталося, що Костина хрещена Тетяна Клюй була й його класною керівницею в школі, тож її учень і хрещеник виріс у неї на очах. Дуже активний, непосидючий, навіть ризиковий, жартівливий, небайдужий, з особливою рисою - захищати інших, особливо дівчат. Він і для мами своєї був опорою.
Тетяна Клюй, класна керівниця й хрещена Костянтина Науменка
- Костя навчався посередньо, але всіх своїх учнів я завжди вчила тому, що шкільні оцінки – не головне, - розповідає Тетяна Миколаївна. – Важливо, якими ці діти стануть. Мої учні, серед яких і Костя Науменко, виросли людьми.
Після дев’яти класів Костя вступив до Сосницького професійного аграрного ліцею, де отримав професію слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин.
— На останньому курсі знайшов собі дівчину, вона теж там училася. Кості — 18, Маші — 17 років, — розповідає мама Ірина Шишкова. - Почали жити в Авдіївці, звідки вона родом. Костя працював за спеціальністю у місцевого фермера. Невдовзі Маша завагітніла, тож сину дали відстрочку від армії. Придбали хату, народилася донечка. Це я її назвала Олександрою.
Офіційно Костя та Маша не були одруженими, та Саші син дав своє прізвище. Щось сталося між ними одразу після хрестин, посварилися й Костя приїхав у Сядрине. Після того більше ніколи не жили разом. А 13 травня 2015 року його призвали на строкову службу в армію, потім він підписав контракт на три роки, про що я й не знала.
У Маші — своя сім’я, інший чоловік, з яким двоє дітей, і Саша. Костя ж ніколи не полишав свою донечку, дуже любив її, завжди дбав і піклувався, купував усе, що потрібно. Коли приїздив у відпустку, Маша привозила Сашу до нас у Сядрине. Спілкуємося з нею телефоном. Гарна дитина росте. Улітку їй буде дев’ять років, учиться в другому класі.
Після контрактної служби Костянтин Науменко повернувся в село. Деякий час шукав роботу в Києві, та оскільки мріяв про сім’ю й свій будинок, то плани на столицю відкинув. Працювати на тракторі не хотів, але власного мати волів би, щоб мама більше ніколи не наймала. Влаштувався на пилораму до місцевого підприємця. Менший Олексій теж працював на пилорамі, але на іншій. Між братами взагалі прослідковувалося багато спільного.
— Коли війна докотилася до нас, Костя постійно туди поривався, — пригадує мама. — З 11 квітня пішов у Збройні Сили України. Спочатку на блокпосту ніс службу, а потім, мабуть, у Дніпро відправили, а звідти на Донеччину.
З 24 травня - у Бахмуті, військова частина А 0693. За тиждень, як пішов служити Костя, услід за ним вирушив й Альоша. Там, на сході, між ними було п’ятдесят кілометрів. Костя розповідав, що дуже моторошно було бачили стільки вбитих. Казав: «Мамо, це не 2014-й рік. Це — пекло!»
Щодня дзвонив мамі. Подзвонив їй і 5 вересня. Ірина Миколаївна шпалери саме клеїла. Розповідала, що Альоші 21 вересня виповниться двадцять п’ять і його мають додому відпустити на десять днів. От якби й Костя міг приїхати ненадовго! Тоді мама ще не знала, що це була їхня остання розмова зі старшим сином.
— Назавтра, 6 вересня, мені почали надходити смс-ки зі співчуттям, — пригадує жінка. — Я обурювалася: яке співчуття?! Мій син — живий, я з ним учора говорила! І сьогодні він обов’язково подзвонить! Не подзвонив. А потім зателефонувала Маша: «Це правда, що Костя загинув?»
Мама довго не вірила. Вважала, що це помилка. У неї ще й офіційного повідомлення про смерть старшого сина не було на руках, а її менший уже їхав на похорон брата.
Ірина Шишкова з портретом загиблого сина
Могилу Костянтина Науменка на кладовищі в Сядриному видно з дороги по жовто-блакитному прапору. Син Ірини Шишкової тепер не десь на Донеччині, а так близько до неї й так далеко водночас. Між ними – світи. Відвідує його мама, розповідає про своє життя-буття, ділиться своїми бідами й вірить, що син усе бачить і чує. Приїздять його побратими й теж навідуються до Кості.
У місцевому ліцеї на стенді світлини випускників закладу, серед яких і Костин випуск. Його вчителька Тетяна Клюй одразу знаходить свого білявого хрещеника.
Фото випускників у Сядринському ліцеї. Серед них і Костин клас
Жінка пригадує, як востаннє бачила його навесні тогоріч, коли він ще ніс службу на блокпосту в нашому районі. Каже, що найбільше в житті той цінував родину. І дуже страждав через те, що в його житті не було батька.
Тетяна Миколаївна стверджує, що декілька разів Костя сам намагався налагодити з ним спілкування, їздив до нього, але синові спроби розбивалися вщент. Костя через усе життя проніс цей душевний біль. Мабуть, тому його донечка Сашенька для нього завжди була найбільшою цінністю.
У будинку Ірини Шишкової мало нагадувань про Костю. Декілька фотографій, з яких більшість — дитячі. Світлину, де вже дорослий, у військовій формі й зі зброєю, жінка видрукувала та повісила під скло на стіну. Щоб син завжди вдома був. Інколи перебирає його нагороди, серед яких подяки за службу, відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак «Ветеран війни».
Тихцем погладить рудого кота, Костиного улюбленця, якого торкалися колись його руки. Крають серце такі маленькі згадки про старшого сина, який неначе вчора вийшов з дому й більше ніколи не повернеться.
