Чи можна у війну так любити квіти, як ці матір із дочкою? Виявляється, можна. Ніяка біда таку любов убити не здатна. Корюківчанка Ніна Кльова та її донька Марина Горілик - квітникарки. Красива історія захоплення квітами від заслуженої журналістки України Зої Шматок.
Повний кошик лаванди
Фабричні ветерани вже не збираються, як колись, великим гуртом. І все ж сходяться потроху. На початку липня, наприклад, прийшли до Будинку культури вболівати за своїх. Скромне свято Івана Купала, вінки з польових квітів, народне вбрання й пісні — це все, хоч і не надовго, та відігнали думки про війну й тривоги. А потім пенсіонери провідали ще й свою ветеранську домівку.
З-поміж жінок симпатична й усміхнена Ніна Миколаївна Кльова. Десь там, у глибині її світлих очей, все ж проглядався смуток. Вона ніякого стосунку до фабричних ветеранів не має. На підприємстві не працювала жодного дня. То чому ж вона тут? Принесла величенький декоративний кошик із квітами лаванди — яскравого й пахучого дива. Кожному по пучечку:
Лаванда нікого не залишає байдужим
— Занесіть у дім і все стане інакше. Дихати буде легше, а відтак думки з’являться спокійніші.
— Ніна Миколаївна бажає всім добра та щиро зізнається: «Мене до вас Маринка моя відправила. Цю лаванду вона виростила. Нинішнього літа багатий «урожай».
Відчувається: мати в захопленні від доньчиних квітів. Нехай і людям так буде! Фабричні ветерани їй ніби рідні, адже дочка Марина Горілик трудиться в цьому колективі, вона — бухгалтерка профспілкової організації АТ «Слов’янські шпалери — КФТП».
— Коли дивлюся на лаванду, — продовжує Ніна Миколаївна, — здається, час зупиняється на одній прекрасній миті. Якщо хто хоче з вас відчути це, поспішіть. Лаванда скоро відцвіте.
Квіти та волонтери
Чом і собі не побачити це диво?! Не хочеться відмовлятися від запрошення. Звичайно ж, Марина зайнята. У неї важлива справа, про яку розповість. А спочатку нехай очі вбирають неймовірно ніжний голубувато-бузковий колір лаванди. До того ж господиня пропонує чай із липою та лавандою з неймовірним ароматом. Марині сьогодні необхідно зробити кілька лавандових букетів. А для цього слід постригти кущі квітів спеціальними акумуляторними ножицями. Усе має зробити спокійно, зі світлими та добрими думками.
Марина Горілик у своєму лавандовому царстві
— Лаванду я вирішила продавати, — пояснює. — Інтернет — чудова річ. Відгукуються знайомі й незнайомі.
— Скільки коштує букетик?
— П’ятдесят гривень.
Марина — благодійниця. Гроші не збирається ховати в кишеню. Вирішила, що всі кошти віддасть волонтерам. Кому? Є аж три адреси. Марину захоплює завзятість заради перемоги Тетяни Приходько, Юлії Кубрак з Корюківки та подружжя Вікторії та Бориса Чайківських з Вишневого. Марина не чекає, що хтось до неї у двері постукає — букети й сама доставить. Навіть у Чернігів.
— Лаванда квітне двічі. З кінця червня і десь до 20 липня, — розповідає моя співбесідниця. — А потім — ще й у вересні. Але вже не так інтенсивно. Лаванду належить обов’язково стригти, щоб квітла і краще буяла. На жаль, минулого року в липні я не змогла цього зробити. З дітьми була за кордоном, далеко від дому, рятувала їх від війни. Але ми повернулися.
Вона завжди прокидається рано, о 5-й. Треба встигнути приготувати й сніданок, і обід. Із вечора цього не робить — до столу все має бути свіже.
23 лютого минулого року вони з чоловіком Дмитром повернулися із західної України, де відпочивали за фабричними путівками. Все було спокійно. Зате наступного ранку Марина почула, ніби лісовози гупають шляхом. Аж ні! Страшніше. Хоче викреслити цей день з пам’яті й не може. Розповідає, що її студентська подруга Неля в Чернігові пережила значно більше — була з сім’єю під обстрілами. Так що плакатися Марині немає чому — Корюківку Бог милував.
Від матері
— Квіти мене навчила вирощувати моя найкраща у світі мама, — з любов’ю промовляє Марина. — Вона не виховувала мене білоручкою — довіряла будь-яку роботу. А ще я від неї навчилася секретів збирання грибів. То вона мене водила колись у ліс, а тепер я її. Я росла без батька. Нам удвох з мамою треба було бути вмілими та сильними. Мама народилася в Прибині, там і виросла. Після школи подалася у світ, до Києва, де зустріла мого тата Василя Якименка й поїхала з ним до Семенівки. Там і я народилася. Мені лише вісім місяців було, як вони розлучилися.
— Пам’ятаю, ми мешкали в сімейному гуртожитку райспоживспілки на вулиці Дудка. Мама забрала з села немічну бабусю (мені вже вона прабабуся), яка три роки була прикута до ліжка. Дуже дбайливо її доглядала. Важко було, адже ніяких побутових умов. На роботу поспішала, з роботи додому рвалася. Це був приклад любові та самовідданості.
Донька й мамаФото: З домашнього архіву Марини Горілик
Марина згадує, як мати раділа, коли вона вступила до Чернігівського політехнічного. Коли була третьокурсницею, Ніна Миколаївна, мабуть, найпершою в Корюківці поїхала за кордон на заробітки — доглядати в Італії немічних людей. А це — не солодкий хліб.
Без примусу
Ось так чудова кондитерка зі спеціальною середньою освітою та вмілий продавець змінила, як кажуть, професію.
— Життя примусило, — скаже Ніна Кльова у відвертій розмові. — Мені дуже хотілося мати свій дім, город, сад і квітник. Розпочате будівництво на вулиці Незалежності я не могла завершити через безгрошів’я. Отже, знайшла вихід.
Чи ж не боялася залишити доньку саму? Серце щеміло. Як не щеміти? Але ж її Маринка — розумниця! Завжди в усьому допомагала, з пів слова знала, що робити, як діяти. Добре навчалася.
Ніна Миколаївна з Мариною полюбляють збирати різні травиФото: З домашнього архіву Марини Горілик
— Вона в мене відповідальна людина! — так оцінює доньку Ніна Миколаївна. — Мені важко було, коли Маринка ще в дитсадок ходила. Я за прилавком у «Казці» чи у «Кулінарії», а вона спить під телевізором або на полиці тут же, бо мій робочий день закінчувався о 21.00. А після дитсадка куди дитину дінеш? Легше стало, коли почалася школа. Сусіди в мене були дуже чуйні, однокласниця поруч. Марина і їсти зготує, і прибере. На городі, де почали будувати дім, я майже не працювала — все вона сапує й сапує. Навіть люди дорікали: «Замучите дочку». Проте я ж не варварка. Маринці подобалося працювати на землі, та й мене вона щиро жаліла. Трудилася без примусу. Силою колодязь копати — води не пити, так кажуть.
Гроші, які надсилала мати, Марина використовувала з розумом. Навіть стала виконробом, щоб довести будинок до ладу. Вісімнадцять років працювала Ніна Миколаївна в Італії. За цей час її Марина закінчила два виші, створила сім’ю, народила сина й доньку, подбала про власне житло, добре зарекомендувала себе на роботі.
Квіти та діти
І в Марини, і в Ніни Миколаївни своє царство квітів. У Марини приваблюють око ще різноколірні троянди, яскравий барбарис й інші диковинки.
— У мене квітучого дива набагато менше, ніж у мами, — оцінює вона сама. — Уявляєте, вона може посадити сто різних кущів жоржин. Є кулясті хризантеми, піони звичайні й деревоподібні, лілейник, троянди. Усіх не назву! І кущик лаванди.
А ще в Ніни Миколаївни, виявляється, є французькі високі грядки городини. Такий метод, який добре сприяє росту рослин і збільшує врожай. У Корюківці ще мало впроваджується. А варто! Високі грядки вберігають рослини від надлишку вологи та злив. І квітникарство не кожному дається. Одного хисту буває замало. Можливо, й Софійка, Маринина донька, теж по-справжньому захопиться ним. Їй усього десять років, але дівчинка вже щебече біля клумб, старається допомогти й мамі, і бабусі.
Софійка
Якщо квіти і діти поруч — нічого кращого немає. І без слів зрозуміло, як Марина Горілик дорожить своєю родиною. Вона не лише доглядає квіти й смачно готує, а й організовує сімейні шахові турніри (це — з інституту, де з командою завжди завойовували першість).
У сімейному колі всі люблять слухати, як тато Дмитро грає на гармошці або ударних інструментах. Вдома він забуває про свою відповідальну роботу та дозволяє душі розслабитися. А як же інакше?! Їхній син, теж Дмитро, готує себе до подальшого навчання — опановує три іноземні мови, просиджує над математичними формулами, поглиблює знання з фізики та захоплюється спортом. Бабуся від того береться за голову: «Невже можливо все встигнути?!» Дмитрику нічого не залишається, як її заспокоїти. А ще в цьому допомагає весела собачка Акіра з Бучі, яку прихистили Горілики.
Домашня улюблениця Акіра
Усе, здається, добре і в матері, і в доньки. Усім би таке взаєморозуміння, повагу й любов. Лиш тривожить війна та хвилини, коли серце Ніни Миколаївни дає збій. Та вона бачить Марину поруч і від того не втрачає надію, що після лихоліття вигляне сонце, а серце відболить.
