Ця історія за участю журналісток із Корюківки та Городні показово вчить нас бути толерантними, але й не опускати голову перед несправедливістю.
Повертаючись із карпатського селища Яремче, де ми з колегою з Городні Світланою Томаш були у відрядженні, втомлені й щасливі сіли в потяг, що курсував на Київ. Дісталися нам у купе верхні місця. На нижніх сиділи молоді чоловіки, які вже їхали не одну годину, тож встигли гарно повечеряти, потягнувши не одну стопку міцного напою.
Зайшли, запхнули валізи, давай, знайомитися. Сергій і Вова розповіли, що кілька днів відпочивали в горах, жили в наметах, милувалися красою Карпат. Сергій давно їздить сюди, добре знає місцевість, а Володю вперше запросив прилучитися до такого активного відпочинку.
— Навіщо вам вони? — запитали.
— З ними нас не зачіпатимуть чоловіки з «військкомату», — відповіли.
Ми пояснили, що «липових» посвідчень не даємо та й навряд вони допоможуть їм уникнути мобілізації. У відповідь попутники казали щось на кшталт, невже нам шкода папірця. Та ми стояли на своєму. На прохання Світлани поступитися нам хоча б одним місцем унизу, сусіди категорично відмовилися. Ну, не змусиш же людей бути співчутливими. Перезирнувшись, вирішили відразу забиратися на «галерку» та швидше засинати.
Світлана вже мирно спала, а я ще сиділа у «Фейсбуці». Сергій запитав, чи можна їм увімкнути музику. Кажу — не проти. Хоча згодом трохи пошкоджувала, бо вуха різонув російський шансон. Виявляється, хлопцям до вподоби творчість музикантів із країни-агресорки.
Нарешті задрімала. Та ненадовго, розбудили мене розгнівані сусіди, котрі бурхливо обговорювали жінку з перону, котра не продала їм якусь їжу під час зупинки потяга. Виявляється, та запитала, чому вони розмовляють російською мовою, на що хлопці наговорили їй грубощів. Зрештою, продавчиня нічого їм не продала.
У кожного українця мова говорить всередині. Прислухайся до своєї душі!Фото: maximum.fm
Ситуація, як на мене, звична під час війни. Сьогодні багато хто відмовляється розмовляти мовою окупантів. У кого як виходить, але люди стараються. І жінка на пероні намагалася пояснити, що в неї син загинув на війні, родич поранений, пів села — добровольці. А вони не те, щоб іти воювати за свою землю, навіть рідну мову не хочуть вивчити.
Кипіли і бухтіли молодики довго. Чого тільки не наслухалася! Та коли вони почали нахабно «перти» на державу, мовляв, що вона їм дала, як їм в Україні не подобається, мовляв, нехай тільки випустять — одразу поїдуть за кордон, я не витримала. Спустилася вниз і кажу:
— Я довго вас вимушено слухала, тож вважаю за потрібне пояснити деякі речі про Батьківщину, рідну мову, обов’язок захищати свою країну.
Розмова вийшла дуже гострою, на підвищених тонах. У вагоні всі наче повмирали, але чули все — точно. Світлана теж спустилася вниз і вступила в суперечку. Ми намагалися пояснити харків’янам прості речі, але вони нас, на жаль, не чули. Злість на всіх і все пояснювалася одним — небажанням змінюватися та йти захищати свою Батьківщину. Ось, якби їх не чіпали, то все було б нормально. Нехай інші воюють, а вони хочуть жити так, як і раніше: працювати, відпочивати, розмовляти російською, дивитися ворожі канали та слухати чужу музику.
Уранці в нашому купе стояла мертва тиша. Хлопці між собою розмовляли пошепки, музику не вмикали. На прощання Світлана сказала чистою українською мовою: «Прощавайте, хлопці, добре, що хоч не побили нас».
Запитаєте — навіщо їх зачіпала? Все просто: хтось же має пояснювати цим нашим українцям, що треба навчитися любити свою Батьківщину. Бо хто її дійсно любить, той буде захищати, вчитиме рідну мову й історію, берегтиме традиції. Лише своя земля дає сили людині, та настають моменти, коли й рідній землі потрібна наша допомога.
