Сімдесятичотирирічний корюківчанин Валерій Лук’яненко ніколи не сподівався побачити це природне явище у своєму поліському містечку. У тому, що це було саме північне сяйво, не сумнівається, бо вже бачив його у 80-х роках в Архангельській області. У редакцію Сусіди.Сіty прийшов, щоб розповісти тим, кому не вдалося побачити на власні очі, як почалося й завершилося північне сяйво в Корюківці.
Валерій Юхимович уже років із десять майже кожного дня ходить на стадіон. Десь пробіжить, десь пройде, проте найчастіше рухається пришвидшеним кроком по півтори години. У середньому виходить із чотирнадцять кіл. Каже, таким спортом займаються не лише ті, кому за…, а й молоді люди. Приїздять на авто й ходять, бо в декого робота сидяча, кабінетна, не дозволяє ходити необхідні 4 тисячі кроків у день.
— Це раніше вважалося, що для довголіття й хорошого самопочуття щодня треба проходити 10 тисяч кроків, але польські вчені провели дослідження та з’ясували, що достатньо чотирьох тисяч, — говорить Валерій Юхимович.
Усе почалося з білої смуги
Того дня, 5 листопада, близько 18.30 чоловік знову пішов на стадіон. Каже, було досить темно, не світили ліхтарі, бо вдень працювали електрики й, мабуть, не увімкнули лінію.
Звернув увагу, що з півночі наче біла смуга з’явилася на горизонті, — пригадує Валерій Лук’яненко. — Коло пройшов — смуга піднялася. За деякий час до мене долучився Віктор Тихоновський, мій колишній колега, з яким працювали в гаражі: «Що воно таке?». Ми пройшли разом декілька кіл. Навколо посвітліло. Тонка смуга ставала товщою. Виконавши свій план з ходьби, разом пішли Червонохутірською (нині - Гетьмана Мазепи - Авт.), спостерігаючи за горизонтом. Я звернув увагу, що попереду цієї широкої вже смуги почало наче відбуватися щось у повітрі, схоже, туман якийсь чи пара клубочилася. І в цей час розгортається неймовірне видовище!
— «Що це?» — питає Віктор. «Північне сяйво», — кажу я. Упізнав його одразу, бо вже був очевидцем десь у 1988-1989 роках, коли перебував у відрядженні в Архангельській області.
Віктор Леонідович побіг чимдуж додому, щоб показати своїм таку неймовірну красу. А Валерій Юхимович стояв мов зачарований. Уперше пошкодував, що не взяв з собою подарований смартфон, а на його улюблений кнопковий телефон таке не знімеш.
— «Це атомний вибух?» — вийшов з хати сусід. Ні, кажу, бо атомного гриба не було, — говорить Валерій Лук’яненко. — Північне сяйво тривало близько 5 хвилин, а потім розійшлося. Натомість з’явилися два червоні промені. Один дуже помітний: знизу щільний, а зверху — розсіяний, схожий на світло від прожектора. Інший промінь — розмитий. Як мені здалося, виходили вони десь як би з-під Семенівки, а світили в напрямку Києва. Небо залишалося червоним іще хвилин 30-40.
Валерій Лук’яненко подумки подякував за те, що того вечора не горіли ліхтарі, бо при світлі він навряд чи побачив унікальне природне явище. І похвалив себе за щоденну ходьбу, яка, виявляється, не лише корисна, а й ще й пізнавальна.
