День закоханих уже минув. Але для таких людей він завжди. Цю просту істину підтвердив літературно-музичний захід у Корюківському міському будинку культури. Готували його не лише фахівці й аматори сцени, а й ветерани-активісти найбільшого підприємства — фабрики шпалер і районної ради ветеранів. Але, звісно, найбільше доклала сил Олена Литвинова — директорка головного в Корюківці закладу культури. Заслужена журналістка України Зоя Шматок побувала на заході й надихнулася неймовірними історіями кохання.
Світло любові
Олена була й ведучою, і сценаристкою. І так перейнялася цією програмою, що навіть взялася за домашні інтерв’ю зі щасливими подружжями. Не всіх умовиш піднятися на сцену та говорити перед глядачами. Така публічність — річ не проста. Це з одного боку. З іншого: як можна їй, Олені, не відчувши чийогось домашнього затишку, говорити, захоплюватись, передавати свої емоції іншим?!
Вона змогла відчинити двері й сказати так, щоб їй не відмовили. Та як відмовити й не розповісти такій милій і щирій жінці про свою любов, роки спільного життя, радощі та тривоги.
Олена вийшла на сцену, як і завжди, струнка, гарна, з прихованим хвилюванням, але даючи волю своїм почуттям. Попри війну й щоденні переживання вона перевагу надала світлу любові.
Шість подружніх пар на сцені сприймали її як диригентку душевної музики. Це Сергій Михайлович та Олександра Дмитрівна Жарі, Василь Олександрович і Ніна Вікторівна Кузьменки, Петро Петрович і Світлана Миколаївна Ортяшові, Василь Валентинович і Тетяна Юріївна Луцуки, Ярослав Петрович та Ірина Михайлівна Михальчуки, Олександр Миколайович й Олена Олександрівна Макухи.
Називаючи їх, Олена невипадково частіше ставила на перше місце чоловіків — сильного чоловічого захисту й піклування жінки завжди потребують.
Поет і вишивальниця
Вона побувала ніби у близьких родичів. У світлих кімнатах Сергія Михайловича та Олександри Дмитрівни Жарих Олена Литвинова побачила море вишитих квітів й занурилася в океан поезії. І не дивно. Тому що господиня дому невтомна та неперевершена вишивальниця. А господар, як кажуть, вічний поет. Про що не говорить — обов’язково віршовані рядки вставить. У нього й книжечки свої є. Завдяки рідній фабриці побачили світ. У них є поезії, присвячені коханій дружині.
Олександра та Сергій Жарі
Але він не лише вірші пише. Хоч уже й за вісімдесят, проте не здається хворобам. Узявся ремонтувати квартиру — все своїми руками зробив. Кошики гарні плете. Разом зі своєю Шурочкою уже 63 роки. Це найстарше подружжя із шести запрошених на сцену. Пробачте, наймудріше!
— Познайомилися ми якось на маївці у лісі — тоді було модно усім містом відпочивати у соснах! Рік не бачилися після цього і не думали одне про одного, — згадує Олександра Дмитрівна. — А потім зустрілися знову вже на фабриці технічних паперів. Посміхнулися одне одному. Відчула серцем: це моя половинка…
Удвох були завзяті на роботі. Сергій Михайлович заочно закінчив виш ще й аспірантуру та став заввиробництвом. А дружина теж зробила внесок у це навчання своїм піклування. Літа-літа! Найбільше багатство — діти. Четверо онуків і вісім правнуків. Усі злітаються до них на дні народження. І стільки побажань наговорять! Недарма кажуть: «Добре слово, ніби весняне сонце». А в них відразу стільки сонечок.
Посадили поруч на весіллі
— Ми знайомі з дружиною вже 55 років. Півтора року зустрічалися, а потім побралися, — говорить представник іншого подружжя Василь Олександрович Кузьменко. — Познайомилися на весіллі у родичів. Нас поруч посадили. З тої пори і «сидимо», —посміхається Ніна Вікторівна.
Обоє трудилися на фабриці технічних паперів. За ударну працю Василеві вручили ордени й медалі. Як кажуть, усі в нього груди в нагородах. Та про це він і слова не сказав. Скромна людина.
— У мого Василя — надзвичайна працездатність! — Ніна Вікторівна не може не похвалити чоловіка.
А як не похвалиш! Скільки робочих змін він відбув на фабриці? Не порахуєш. Домашні чоловічі справи, городи. А ще стільки захоплень. Це і фотосправа. Його фотографій, мабуть, назбиралося до трьох тисяч. Де не був — скрізь носив фотоапарат. І в Україні, і в Фінляндії, і в Чехословаччині, куди їздив завдяки фабричним путівкам. І в Польщі, де служив в армії.
Ніна та Василь Кузьменки
Добре розбирається в лікарських рослинах, збирає їх досхочу. Не може жити без риболовлі. Сам на Десну зі спінінгом, ще й сина з собою брав. Одного сома спіймав 16 кілограмів, іншого — 21, ще — 36. І судачки хороші були. Отож Ніна Вікторівна клопотів потім мала. Не стогнала, що роботи багато. Самі їли й сусідів пригощали.
Різною роботою вони вдвох зайняті й на пенсії. Люблять і ветеранський фабричний клуб «Друге дихання». Річ у тім, що там в основному жінки, зате чоловіки, жартує Василь Олександрович, на розхват! Бог їх наділив сином і донькою, трьома онуками.
— Син наш воює за Україну ще з перших днів російського вторгнення, — повідав Василь Кузьменко.— Сказав ці слова ніби обмовився. Мовляв, тисячі воюють і його син теж. А як інакше? Батькове серце знає цьому ціну. І материнське — теж.
Якби не ти...
У кожного подружжя — своя історія кохання.
— Спочатку я дружила з товаришем Петра, — зізнається Світлана Миколаївна Ортяшова. — Він і познайомив нас, нічого не підозрюючи й не передбачаючи. Петро в ті хвилини стояв на балконі на другому поверсі й палив цигарку.
— Мені Світлана відразу сподобалася, — каже у відповідь Петро Петрович. — У неї незвичайні очі! І вся вона якась теж незвичайна! Співуча, говірка, весела. Гарна! Вона мені здалася найкрасивішою у світі, такою і залишилася…
Світлана та Петро Ортяшові
— Петро зовсім не вмів танцювати. А як же жити без танців у молоді літа? Я працювала в дитсадку, тож вчила його танцювати… на дитячому майданчику. І навчила! Вальс у нас виходить чудово.
А потім вони обоє переконалися, що головне в житті — не танці.
— Я постійно відчуваю Петрову турботу, — говорить Світлана Миколаївна. — І це не перебільшення. Йому не треба нагадувати, що щось треба зробити, прибити, відрізати, прибрати. Він усе бачить і вміє. Він навіть дітей мені допомагав няньчити в дитсадку, коли батьки запізнювалися з роботи. Якось у мене не виходило викроїти спідницю. Петро підійшов і так розклав тканину, що все вийшло.
У них виросли син і донька. Є чотири онуки — всі хлопці спортивні. А якби не зустрілися?..
— Отож це, мабуть, саме про Ортяшових співається у пісні: «Як би не ти, я б не вірив у любов». Цій любові скоро 50 років.
Дива бувають
Коли ведуча звернулася до Тетяни Юріївни та Василя Валентиновича Луцуків, почала звучати мелодія вальсу Доги. Завдяки цьому вальсу вони й познайомилися. Василь — білорус, Таня — з України. У молоді роки навчалися у Гомелі. Якось Вася прийшов на побачення до дівчини (це була не Таня). У гуртожитку в дівчат лунає музика. Раптом радіо замовкло. Біда! Покликали Василя. Взявся за роботу, швидко полагодив. Вальс зазвучав знову.
Тетяна та Василь Луцуки
— Відтоді й досі ремонтую радіо, — жартує Василь. — Побачив і полюбив Таню.
Вони працювали удвох на фабриці технічних паперів. Тетяна Юріївна — лаборанткою дільниці тепловодопостачання, Василь Валентинович — машиністом шпалеро-друкувальної машини.
— Нас дійсно поєднала музика. Люблю її слухати, хоч і не присвятила їй себе, та навчалася в музичній школі в Корюківці. Там працював мій дядько Іван Тимофійович Рябченко і загітував мене вчитися. Згодом і троє моїх дітей теж там навчалися. Вони не стали музикантами, але не шкодують, що багато часу віддали музичній школі. Та любов до музики вони несуть скрізь, куди йдуть, та насамперед у власний дім і в наш батьківський, — розповідає Тетяна Юріївна.
У Тетяни, крім музики, є ще одне захоплення. Це — бджоли. Коли ще ходила на роботу, прислухалася до розмов чоловіків у цеху, як вони піклуються про корисних комах. Вирішила й собі спробувати. Купила два вулики — і почалося! Кусали її дуже. Вона терпіла. Мед такий смачний потім був!
Скажете: диво! Виявляється, можна прожити життя, коли чудес немає, а ще — коли вони скрізь і в усьому.
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»
Про родину Михальчуків Олена Литвинова сказала так:
— Маючи сім’ю, ми впевнені: в нас є місце, де нам добре, де нас завжди люблять і чекають. Там ми отримуємо ласку й ніжність, розуміння та захист, підтримку, мудрість. Саме така гармонія панує в родині Ірини Михайлівни та Ярослава Петровича. Вони разом уже 47 років.
Народилися далеко одне від одного, а зустрілися в Корюківці.
Ірина та Ярослав Михальчуки
— Це було 1 січня далекого 1977 року. Танці навколо ялинки в Будинку культури, що був тоді в церкві. Моїй подрузі сподобався Ярославів друг, мені ж — Ярослав, — з посмішкою згадує Ірина Михайлівна. — Ярослав запросив мене до танцю. Було весело. Скрізь сміх, радісні обличчя. Додому він мене не проводжав. Місяць ми зустрічалися на танцях ніби на побаченнях, танцювали, але не знайомилися. — Навіть не знала, як цього хлопця звати. Проводжати додому не пропонував. Першою не витримала я: «Отак і будемо мовчати?» Ярослав зніяковів і погодився зі мною — заговорив. Додому ми йшли вже вдвох.
Ще тривалий час вони зустрічалися. Він мешкав далеко від її вулиці Індустріальної, довга дорога втомлювала, та хіба це для любові перешкода?
Згадка про рідне село гріє душу Ярослава Петровича. У багатодітній родині він був найменший, старші розлетілися, а йому, шестирічному, випала доля пасти корів, бо нікому. Одного літнього дня малий пастушок стомився та сховався від сонця в копичку сіна, де й заснув. Корови самі прийшли в село, а пастушка немає. Багато людей шукало дитину поночі, аж доки хтось не наступив на нього в сіні.
— У нас була співуча родина. Я теж з малих літ співав і вчився грати на музичних інструментах. Навіть кликали на весілля. Я на трубі всіх тоді веселив, — згадує Ярослав Петрович. — Вдома у нас часто співали. Не було ще таких посиденьок, аби ми всі разом не виконували пісню «Ще не вмерла України...» Отож ми ще тоді виконували гімн України! І слова казали «Слава Україні!», і відповідали «Героям слава!»
Михальчуки налаштовані патріотично. Такими і дітей своїх виховали, й онуків. Це — найбільший батьківський дарунок.
Споріднені душі
Олену Олександрівну Макуху та її Олександра Миколайовича поєднала музика. Та спочатку Олена познайомилася не зі своїм майбутнім чоловіком, а з майбутньою свекрухою Марією Йосипівною, яка навчала дівчинку в молодших класах.
Почала співати на сцені та захоплювати глядачів. З Олександром почала дружити ще як до школи ходила.
— Ми йшли з репетиції і зустріли Сашка. Він прийшов з армії у відпустку. А потім у травні 1978-го у «голубому» залі фабричного Будинку культури я знову побачила його на вечорі старшокласників і сказала собі: «Сьогодні він мене проведе додому». Так і сталося. Цілий тиждень проводжав і не називав на ім’я. Казав «Бєлая».
Олена та Олександр Макухи
Без музики її Саша не міг жити. Став керівником вокально-інструментального ансамблю. Через півтора року вони одружилися.
Олена багато співала — і на концертах, і на танцях. При надії була — співала, навіть за три дні до пологів. Народила Наталочку, виписалася з лікарні й через чотири дні знову на сцені. Її донечка виросла на маминих і таткових репетиціях. Але життя своє з музикою не пов’язала. Співати вміє гарно, та сцена, вважає, не для неї. Зате онука Аня має велике бажання вчитися співу та виступати. І бабуся, і дідусь її підтримують у цьому. Отож і сьогодні Олена Олександрівна показала всім свою талановиту дівчинку. Вони стояли на сцені ніби дві подруги й заспівали голосно та гарно. Любляче дивився на них чоловік і дідусь Олександр Миколайович. Треба прожити 45 років разом, щоб діждати таких прекрасних миттєвостей.
Як було не привітати?!
Щасливі подружжя тепло вітали та вручили подарунки голова районної ветеранської організації Валентина Погребна, голова районної організації Товариства Червоного Хреста України Анжела Ющенко, завідувачка сектором культури відділу освіти, культури, молоді та спорту міської ради Алла Кун.
Щасливі пари й задоволені гості, яким довірили родинні історії
А ще для кожного подружжя і для всіх разом співали Валентина Харченко, Дмитро Кубрак, Віталій Кир’ян, Ніна Нагорна, Віталій Дворецький, народний ансамбль української пісні «Лілея», зразковий вокальний колектив «Ритм», танцювальний колектив «Дивертисмент». На сцені були й танцівниці-ветерани. Своєю жартівливою «запальничкою» вони підняли настрій усім. Нехай не ображаються всі ті, хто хотів би побути на такому дійстві. Війна не дозволяє збирати чимало людей. А так хочеться миру та щоб нас було багато…
Спасибі воїнам ЗСУ за спокійні години, за можливість хоч інколи почути пісні та побачити посмішки. Без щасливих сімей не буде України.
