Дмитро Коваленко – боєць, про якого на Менщині знають не лише тому, що він захищає країну від 2014 року, а здебільш по тому, що саме він стояв біля витоків створення 167-го батальйону територіальної оборони. Це було тоді, коли підрозділ складався всього з трьох людей. Після поранення й інвалідності він намагався повернутися до звичайного життя, але зрештою знову взяв до рук зброю.

Між Кримом, Черніговом і Менщиною

Нині домівка Дмитра Коваленка знаходиться в Березні, але на його життєвій карті є й інші місця. Народився він у Криму – у Феодосії. Дитинство минуло в Чернігові, де навчався у 7-й школі. Згодом життя привело його на Менщину.

Сам Дмитро з гумором каже про власну появу на світ:

– Батько служив моряком Чорноморського флоту. Там одружився з кримською гречанкою. У підсумку вони народили мене – гримучу суміш, яку ніяк нічим не заспокоїти.

Доброволець з 2014-го

Війна увійшла в життя Дмитра не в 2022-му, а значно раніше. Ще в 2014 році він добровольцем пішов до Менського військкомату. Невдовзі разом із побратимом-менянином Олександром Бідним оборонялися під Нікішино на Донбасі. У 2016-му Дмитро Коваленко підписав контракт і служив у 58-й бригаді, яка тоді обороняла авдіївську промзону.

Останнім часом родина Коваленків рідко збирається разом — узгодити час і місце майже неможливо. Останнім часом родина Коваленків рідко збирається разом — узгодити час і місце майже неможливо.

Поранення й тривалі лікування в шпиталях завершилися у 2018 році встановленням інвалідністі 3-ї групи. Але цим він не дозволив вибити себе з лав захисників:

– Я не з тих, хто може сидіти вдома, коли країна горить.

Повернення до строю в найважчий момент

Одразу в перший день повномасштабки, 24 лютого 2022 року, Дмитро знову повернувся в стрій – він вступив до 167-го окремого батальйону ТрО 119-ї бригади. Разом з Олександром Бідним стояли в обороні західної частини Чернігова під час блокади. Згодом – охороняли кордон на Корюківщині, потім був Серебрянський ліс, Білогорівка, а затим – знову повернувся на сновсько-корюківське прикордоння.

Після активної фази боїв вони з тим самим Олександром Бідним стали засновниками Спілки учасників бойових дій Менської громади.

Коли Дмитро згадує свій 167-й батальйон ТрО, то говорить, що його з цим підрозділом пов’язує особиста історія:

– Я не просто служив там, а стояв біля витоків його створення тоді, коли він складався всього з трьох чоловік – комбата, начальника штабу та старшини. Тоді ми лише мріяли, що колись матимемо повноцінний батальйон.

Між війною і миром

На початку 2024-го Дмитро вирішив піти зі служби.

– Думав, зможу влитися в мирне життя, – пояснює він. – Навіть спробував себе на посаді завгоспа Березнянської громади. Але не прижився. Тож я знову контрактник.

Сьогодні він служить в артилерії й обіймає посаду головного сержанта з матеріального забезпечення:

– У нас колектив – старики-розбійники: всі від 45-ти і старші. Всі – в минулому «обмежені». Але працюємо, бо хто ж, якщо не ми?

«Нас довго вмовляли, щоб стали сильними»

Дмитро відверто говорить про те, що болить:

– Найцікавіше запитанням, яке хвилює мене: «Відколи в Україні стало соромно бути чоловіком?» Чоловік – це насамперед захист. Зокрема родини. Соромно слухати, що говорять деякі блогери. Соромно дивитися, як у TikTok паплюжать правоохоронців через виконання ними закону про захист країни. Де ми звернули не туди?

Він додає:

– Чоловіки в Україні ще є, але їх стає дедалі менше – не лише фізично, а й у сенсі відповідальності. Нас довго вмовляли, що бути сильним, брати на себе обов’язок і ризик – це не обов’язково.

Родина, яка служить, чекає і молиться

У Дмитра – велика сім’я. Вдома чекає дружина і четверо дітей: дві доньки та двоє синів.

– Моя дружина, Оксана, – мати-героїня, – розповідає Дмитро. – У нас є ще й третя донька, найстарша, 25-річна Анна. Але вона зараз не вдома, а аж біля Слов’янська, бо теж перебуває у ЗСУ. Молодші ж діти вдома: Соня – дипломована швачка-модельєр, Олеся навчається в «Чернігівській політехніці», Даня здобуває фах водія в Сосницькому професійному аграрному ліцеї, наймолодший – Антон – ще школяр. В Березні ми живемо не так давно. Переїхали туди заради дітлахів, коли помітили, що закриття школи в Городищі, де ми тоді жили, не минуче. А до Городища ми переїхали з Чернігова за рік до початку війни, у 2013-му. Зробили це тому, що просто набридло там кочувати з однієї зйомної квартири на іншу. А в Городищі, нарешті, ми знайшли своє житло.

Анна КоваленкоАнна Коваленко

Запорізький напрямок: низький старт і велика нестача

Підрозділ Дмитра нині на Запоріжжі.

– Нас відвели від передка через нестачу особового складу й техніки, – пояснює він реалії життя свого підрозділу. – З техніки на руках у нас зараз лише причіпна польова кухня. А загалом забезпеченість по техніці – 0,5%. Ми на низькому старті, у будь-який момент можемо поїхати в «нуль». Я, наприклад, не можу зараз виконувати взагалі ніякої роботи. Для виконання службових завдань змушений просити місцевих мешканців, щоб вони за плату мене підвозили, куди треба. Нову техніку отримали ті, хто безпосередньо стріляє. А ті, хто має забезпечувати – поки «в кінці черги».

Дмитро не нарікає – лише констатує реальність і діє. Після тяжких поранень у Дмитра з’явилося багато роздумів:

– Я займаюся самоосвітою. Бог не нагородив мене талантами, тому вчитись потрібно все життя. Думок багато – наслідок довгих місяців у шпиталях. І я не боюся говорити, бо вже двічі вмирав.

І його запитання звучить до кожного з нас: «То коли ж в Україні знову буде не соромно бути чоловіком?»

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися