Пройміться тими емоціями, які доводиться пережити хлопцям, коли вони знову ступають на рідну землю. Можливо, після цього ви трішки глянете на своє життя по-іншому. Водночас скористайтеся порадами від психологині Олени Сек щодо того, як підготуватися до зустрічі з рідними, що повернулися з полону.
Військова психологиня Олена Сек розробила короткі поради для рідних, друзів, колег, волонтерів, які зустрічають звільнених з полону Захисників. За її словами, тривале очікування возз’єднання часто супроводжується сильними емоціями з боку рідних, тоді як визволені оборонці, навпаки, найбільше потребують спокою та тиші. Фахівчиня радить: «Ваш спокій, стриманість і повага – це перші ліки, які отримає той, хто повернувся з темряви».
Не тисніть і не наполягайте
1. Спершу дізнайтесь у фахівців з реінтеграції, чи можна вже приїжджати. Після звільнення людина проходить медичне, психологічне обстеження та карантин. Перед поїздкою обов’язково уточнюйте у фахівців з реінтеграції, чи дозволена зустріч і коли вона буде найбільш доречною.
2. Дайте людині вибір. Запитайте: «Ти хочеш, щоб я приїхав/приїхала?» – і прийміть будь-яку відповідь. Це їхнє право – вирішувати, коли і з ким готові бачитися.
3. Не тисніть. Не наполягайте. У полоні вибір забирали. Якщо після звільнення ви кажете: «Я все одно приїду», це може викликати той самий біль. Дозвольте людині вирішити. І це вже буде зцілення.
4. Будьте уважні до дрібниць, бо навіть запах, гучний звук або несподіваний дотик можуть викликати тривогу. Не нав’язуйте обіймів. Дотик може бути занадто. Перш ніж обійняти – спитайте, чи це буде доречно. І дозвольте людині сказати «ні».
5. Без допитів. Дайте право на мовчання. «Що ти пережив?», «Що з тобою робили?», «А як там було?» – це боляче. Якщо людина захоче поділитися – вона сама це зробить. Але пізніше. І тоді, коли сама вирішить.
Хлопці плакали, а я – ні
Наш Захисник після полону розповідає мамі (записала Оксана Макаренко):
«Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються. Возили і на розстріли, і на обміни. А потім вертають і сміються з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав: «Ви вдома, хлопці, Слава Україні!” я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда.
І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали.
Я твій номер забув, мам, уявляєш? Ти ж не сердишся? Бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила: мене звати.., я живу.., телефон мами…
Хлопці плакали, а я – ні. А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там – їжа, мам. Там на столі – кожному по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супа. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супа – аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося. А руки так трусилися. Мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться.
А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно. Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала. Підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню. Їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав. Очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі – їмо і плачемо.
А суп, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?»
Контролюйте свої емоції
6. Поважайте приватність. Не переказуйте чужу історію іншим без дозволу. Полон – це дуже особисте. Якщо вам щось довірили – збережіть це в собі.
7. Не намагайтесь повернути «як було». Не буде «як було». І в цьому – не трагедія, а реальність. Людина повернулася іншою. Але й ви змінилися за цей час. Це буде знайомство нанову. І воно може бути навіть глибшим, ніж до полону.
Не змушуйте «повернути до життя» швидко. Людина може виглядати спокійною, але всередині бути в повному сум’ятті. Не кажіть: «Все вже позаду, живи далі». Повернення – процес, що потребує часу, тиші й підтримки.
8. Дайте простір для повернення гідності. У полоні гідність принижували. Не треба жалості, не треба героїзації. Замість «Ти справжній герой» краще сказати «Я радий/рада, що ти живий/жива. Я поруч».
Потрібна тиха, впевнена повага. Не поспішайте з фото, постами, історіями. Дайте людині вибрати, як себе показати світу. Та й загалом не знімайте й не фотографуйте без дозволу. Навіть якщо дуже хочеться зберегти цей момент. Камера – це вторгнення. Спершу спитайте, чи людина не проти.
Знайте, що до багатьох полонених росіяни застосовують камери під час тортур. Після звільнення відео- та фотозйомка може сприйматися болюче.
9. Контролюйте свої емоції. Своїм спокоєм ви створюєте опору для іншого. Іноді цього – достатньо.
Дбайте про фізичний і емоційний комфорт. Запропонуйте воду, їжу, відпочинок. Дайте ковдру, якщо холодно. Запитайте: «Чи можу я щось зробити для тебе зараз?». Але не нав'язуйтеся і не створюйте гіперопіку.
10. Підготуйте дім. Без гостей, телевізора, суєти. Просто – тепло, тиша, безпека. Людина повинна відчути, що вона нарешті вдома.
11. Будьте поруч. Просто. Не обов’язково говорити. Вам не потрібно знати правильні слова. Сказати: «Я не знаю, що сказати, але я з тобою». Іноді це найкраще, що можна зробити.
Достатньо бути поруч. Іноді підтримка – це чашка чаю. Погляд без вимог. Людина, яка поруч – і не змушує бути сильним.
Бути поруч – це не питати, не витягувати, не «підтримувати словами». Це – давати людині свободу, до якої вона так довго прагнула. Це – вміти почекати, поки вона сама повернеться до життя, і знати: ви її підтримаєте, коли буде потреба.
Хочете бути підтримкою – станьте тишею, в якій можна зцілитись. Ваш спокій, стриманість і повага – це перші ліки, які отримає той, хто повернувся з темряви. Ви потрібні. Але не наполегливі. Не гучні. А просто щоби бути поруч, коли скажуть: «Ти мені зараз потрібен».
