Здається, що у тяжкі часи зовсім не лишається місця такій чесноті, як людяність. Здається, її залишки можна розгубити, опинившись на полі бою, ставши віч-на-віч зі смертю, втрачаючи друзів. Але, виявляється, війна, навпаки, може перетворити її на таку, яка додає сили та віри в нашу Перемогу. У цьому я переконався особисто, зустрівшись із двома нашими захисниками на шляху з Мени до Сновська.
«Дядьку, купіть краще онуку шоколадку»
Минає вже другий рік, як моє життя розділене дорогою між Меною та моєю рідною Михайлівкою. Кожного вівторка я долаю 60-кілометрову відстань: спочатку вранішньою маршруткою зі Сновська до Березни, а потім вже як Бог дасть – коли теж маршруткою, але вже батуринською чи коропською, інколи – попуткою. Якась година – і я вже на робочому місці. Так само і назад, але вже в п’ятницю: спочатку до Березни, а звідти – до Сновська.
Ніколи не розраховую на те, що хтось має мене підвозити безкоштовно. В маршрутці – то, звісна річ, існує встановлена вартість проїзду. А от в попутному транспорті я теж ніколи не чекаю моменту, коли завершиться моя подорож, а одразу, як тільки зручно вмощуюся на пасажирське сидіння, простягаю водієві гроші. І так з тижня в тиждень. Ну, хіба що з перервою у минулому лютому-березні, коли мій черговий заїзд до Мени затягнувся аж на три тижні.
Як і завжди, опівдні вийшов на зупинку в центрі Мени, навпроти ресторану. Тут завжди «голосують» ті, кому треба доїхати до Волосківців, стольненського повороту, Березни чи Чернігова. Ніколи не орієнтуюся на якусь маршрутку – як вже пощастить: чимось та й доберуся.
Таких, як я, було тоді двоє. Довго чекати не довелося – на мій помах рукою зупинився позашляховик. З його специфічного кольору зрозумів, що це авто військовиків. І дійсно: з-за керма вийшов статний бородань у військовому обладунку і одразу став перекладати до багажника із заднього сидіння речі. Переважно це були пляшки з мінеральною водою (до речі, «Остреченською») та томатним соком.
Всілися, рушили. Я одразу став передавати водієві гроші за проїзд. Але він відмовився їх брати. Спробував був ще якось переконати, але хлопець навідріз відкинув мою пропозицію і трохи навіть розсердився: «Заберіть! Якщо ви залишите гроші, то я їх викину».
У салоні автівки відчувався стійкий запах солярки. Можливо через те, що в багажнику знаходилися каністри з пальним. Помітно було, що це авто побувало там, де зараз неабияк гаряче – на килимку під ногами виднілися засохлі плями крові.
Ось ми вже минули і блокпост. За кермом був вправний водій, бо до Березни він зміг домчати за якісь хвилин п’ятнадцять. Я попросив зупинити мені в центрі Березни. Тут стало зрозуміло, що воїн-бородань не так часто буває у наших краях, бо слабо орієнтувався в тому, де ж той центр знаходиться.
– Дядьку, купіть краще онуку шоколадку, – посміхнувся мені водій у відчинене вікно автомобіля, коли я, вийшовши з авто, ще раз спробував якось віддячити за послугу.
До Щорса – за гроші, до Сновська – задарма
Як виявилося, того дня мені дійсно пощастило на військових. На зупинці в Березні біля повороту на Сновськ зупинилося авто, за кермом якого сидів молодий чоловік. У цивільному одязі, але про те, що він військовий, свідчив приклеєний на лобовому склі надпис «ЗСУ».
Я нахилився до відчиненого вікна авто, спитав, чи не підвезуть мене до Сновська, на що отримав ствердну відповідь. І тут повторилася історія, яку я пережив буквально якісь пів години тому. Як тільки став лаштувати оплату, хлопчина відповів:
– От якщо б ви попросили, щоб я вас підвіз до Щорса, тоді б точно взяв би гроші. А за Сновськ не треба нічого.
Звичайна одногодинна поїздка навіяла на роздуми про те, наскільки всі ми змінилися від початку війни. Ми готові прийти один одному на допомогу, ми здатні творити добро, нічого натомість не вимагаючи. Водночас ми вчимося бути прискіпливими до окремих моментів, на які ще рік тому не звертали уваги. Сама ж зустріч із двома військовиками переконала мене в тому, що війна не тільки загартувала в них такі риси, як мужність та патріотизм, а й не позбавила такого почуття, як людяність.
