Попри бронь і стабільну роботу у виправній колонії мешканець Макошиного на Менщині Олександр Агапченко добровільно пішов на війну. Він міг залишитися вдома, але обрав шлях захисника. Бо, як казав сам, інакше не міг. У липні 2024 року на Донеччині життя батька трьох дітей обірвалося. Та пам'ять про нього – живе, бо герої не вмирають. Про «Агапича» Сусідам розповіли найближчі йому люди.
Від мрії про медицину – до лісівничої справи
Олександр народився у великій родині в селищі Макошине. Був старшим серед трьох братів і сестри. Дитячі роки минали між Макошиним і Сновськом (тоді ще Щорсом), де Сашко навчався в школі, а згодом закінчив Щорське вище професійне училище лісового господарства. Він любив природу, тишу, запах деревини після дощу...
– Любив садівництво, – пригадують рідні. – Коли виріс, біля свого двору створив цілий мінісад: троянди, яблуні, сливи, бузок, безліч квітів. Навесні завжди кликав дружину подивитися, як розквітли дерева.
На службі
Та не лише до природи лежала його душа. Хлопець мріяв про медицину. Але не склалося..
– Часи були важкі, сім’я не могла оплатити навчання, – згадує Наталія, дружина Сашка.
З юнацтва Олександр був дисциплінованим, акуратним і завжди у формі – спершу армійській, потім службовій. Після проходження строкової служби (служив у Криму, у військах ППО) пішов працювати до пенітенціарної системи. Вже за тиждень після «дембеля», у листопаді 2011 року, влаштувався до виправної установи.
«Це – Наталя, моя майбутня дружина»
У 2014 році доля звела Олександра з Наталією. Їхнє знайомство, як часто буває у справжніх історіях кохання, сталося випадково – на вулиці.
– Я тоді приїхала додому з Конотопа, де навчалася, ми розговорилися, обмінялися номерами телефонів, – усміхається Наталія. – А вже через кілька зустрічей він представив мене своїм колегам: «Це Наталя, моя майбутня дружина». Я тоді почервоніла, не сприйняла серйозно. Але він, мабуть, все вирішив за нас обох.
Гучне весілля відгуляли 2015 року. Як колись було заведено в українських селах: намет, музика, сотня гостей, безліч пісень і жартів. Це відео вони переглядали щороку на річницю шлюбу.
Олександр та Наталія
Після загибелі чоловіка Наталія зізнається, що не наважується вмикати запис: «Не можу дивитися на те, як він усміхається. Надто боляче».
Після весілля дружина вирішила змінити роботу й влаштувалася на посаду молодшого інспектора відділу охорони в ту ж колонію, де служив Олександр.
– Він був спершу проти, – говорить Наталія Агапченко. – Казав: «На роботі я один, вдома ми подружжя, не треба змішувати». Але з часом змирився, почав допомагати мені. Навчав, підтримував, пояснював кожну дрібницю. Він узагалі був дуже терплячий і спокійний. Йому подобалось, коли у дворі гомонить дітвора – просто сідав на лавку і слухав.. У ці миті він був по-справжньому щасливий.
День, що змінив усе
А потім настало 24 лютого 2022 року.
– Я тоді була у відпустці по вагітності, – розповідає Наталія. – Зранку почула страшну новину, далі – вибухи, що долинали з півночі. Зателефонував Сашко: «Почалася війна, але все буде добре». Він чергував у колонії, казав, що поки залишатимуться там. У свій день народження, 27 лютого, він був на службі. А за кілька днів, майже нишком, приїхав додому, щоб взяти їжі. Я наскладала йому картоплі, круп, закруток…
Тоді частина співробітників установи відразу пішла боронити країну – хто у тероборону, хто подався «до партизанів». Олександр теж поривався, але Наталія категорично йому сказала, що він тут потрібен сім’ї, особливо – дітям.
– Та він не міг сидіти вдома, коли інші воювали, – розповідає жінка. – Часто повторював: «Я мушу бути там. Йду заради дітей. Хочу, щоб вони жили у вільній країні».
Від колонії – до окопів
Молодший інспектор-кінолог відділу охорони колонії Сердар Кличлієв понад сім років працював разом із Олександром Агапченком. Він згадує товариша як людину врівноважену, спокійну, але рішучу і відповідальну:
– Сашко був на своєму місці. За характером він ідеально підходив для служби у виправній установі – не боявся відповідальності, ніколи не уникав складних завдань. Коли росіяни оточили наші краї частина колег пішла до тероборони, бо ситуація була справді небезпечною. Окупанти тоді їздили важкою технікою просто вулицями селища, але колонію не наважилися штурмувати. Сашко теж поривався воювати, проте певний час залишався в установі – роботи вистачало і там. А вже взимку 2023 року він таки одягнув військовий піксель. Він ніколи не діяв поспіхом: усе обмірковував, зважував, підходив до рішень із холодною головою. Коли навколо всі говорили про мобілізацію, Сашко сказав просто: «Я теж піду». І пішов – попри подвійну бронь.
Взимку 2023 року Олександр став військовослужбовцем Збройних сил України. Його направили у 134-й окремий батальйон. Переважно підрозділ ніс службу на Сіверському напрямку, поблизу державного кордону. Там було все: холод, багнюка, постійні обстріли. Але він ніколи не нарікав.
– Якось у них там, на позиціях, «бойова» собачка привела цуценят, – сміється Наталія. – І от Сашко телефонує мені: «Їду додому й везу песика». Каже: «Не хвилюйся, він маленький буде». Діти одразу дали йому ім’я – Патрон. Тепер це вже не кудланя, а справжній здоровенний пес!
Сергій Бондарець – кум Олександра та Наталії – згадує спільну службу:
– Певний час ми служили разом у роті охорони. Там діяла своя єгерська група, і ми з кумом виїздили на завдання до кордону. Він дуже швидко навчався, адаптовувався. Допомагало те, що колектив склався справді побратимським, де всі підтримували одне одного. Я був для нього своєрідним наставником, бо мав досвід, звання головного сержанта і виконував обов’язки командира роти. Намагався новоприбулим створити умови, щоб легше втягнутися у службу, допомогти порадою чи словом. Згодом мене перевели до іншої бригади, ми вже менше спілкувалися. Я воював кілька місяців на Куп’янському напрямку, а він – на Донеччині. Часто згадую Сашка і ставлю його в приклад, коли мова заходить про те, яким має бути справжній воїн і чоловік. Він не прикривався бронню через роботу чи трьох дітей. Воював за дітей і Вітчизну. До речі, позивний «Агапич» у Олександра з’явився ще у виправній колонії, а згодом закріпився за ним і в армії.
«Я став людиною війни»
Попри втому, небезпеку і розлуку Олександр жодного разу не пошкодував, що пішов на фронт.
– Я просила його повернутися, – зізнається Наталія. – Казала: «Ти вже воюєш більше року. Може, вистачить?» А він лише відповів: «Ні. Я став людиною війни і буду там до останнього її дня».
У травні 2024 року він востаннє приїхав додому
– Діти бігли до нього, обіймали, не відпускали, – каже дружина. – Він був якийсь інший – спокійний, зосереджений. Мабуть, відчував, що це прощання.
Через місяць, у червні, після потужного обстрілу в нього згоріло все спорядження. Родина, друзі, колеги, волонтери – усі гуртом зібрали кошти й відправили нове – бронежилет, шолом, ремінно-плечову систему… Та вже 24 липня 2024 року під час боїв поблизу Старомлинівки та Урожайного у Волноваському районі Донеччини життя Олександра Агапченка обірвалося. Йому було лише 33 роки.
Татів сад
У Олександра залишилося троє дітей– донька Софія, сини Сашко та Єгор.
– Він завжди казав, що робить усе заради них, – каже Наталія. – Хотів, щоб вони жили у країні без війни, мали вибір і могли бути щасливими.
Зараз у дворі садиби ростуть дерева, посаджені його руками. Діти поливають їх і називають «татів сад».
Для побратимів він назавжди залишився «Агапичем» – чесним, стійким, справжнім. Для родини – люблячим чоловіком і татом. Для усіх, хто знав його, прикладом людини, яка не ховалася за бронню, а пішла боронити тих, кого любила понад усе.
