Мама Армана Сатенік Абрамян і сьогодні не звикла вимовляти слово «був», коли говорить про сина. У розмові воно ніби застрягає в горлі, бо для матері Арман не став минулим – він продовжує жити в серці, у щоденних спогадах, у кожній тиші, яка раптово наповнюється його голосом у пам’яті, у справах, зроблених ним за життя. Його світло не згасло разом із земним шляхом.
Між двома Батьківщинами
Пані Сатенік часто повертається думками до тих мирних часів, коли вся родина могла збиратися разом за домашнім столом, ділитися новинами й щиро радіти успіхам одне одного.
– У нас із Гагіком, моїм чоловіком, двоє дітей. Окрім Армана, маємо доньку Маріанну. Вона разом зі своєю сім’єю мешкає в Києві, – розповідає Сатенік.
Життя родини тісно переплелося з долями двох країн – Вірменії та України. Переїхати до України їх змусила війна у Вірменії. Батько Гагіка – Андраник Месропович – ще з 1986 року працював в Україні бригадиром дорожньо-ремонтної бригади, яка будувала дороги на Менщині в Миколаївці, Величківці, Киселівці та Куковичах. І він полюбив цю землю.
– Мешкав у Куковичах, з 1987 року фактично оселився в Україні. Лише на місяць-два їздив до Вірменії, щоб відвідати родину – дружину, трьох синів і доньку. Влітку вони приїжджали до нього, а восени поверталися додому, – згадує пані Сатенік.
Народження 10 листопада 1990 року сина Армана внесло свої корективи: молода мама залишилася з дитиною вдома на понад два роки. Коли ж у Вірменії загострилася військова криза, родина ухвалила остаточне рішення – у 1993 році залишитися в Україні назавжди.
Спочатку Абрамяни мешкали в Куковичах, а згодом переїхали до Киселівки. За словами пані Сатенік, адаптація до нового життя минула без особливих труднощів: тут було спокійно, родина мала житло й роботу. Та найважливішим було те, що вони знову були разом.
Згодом родину спіткало горе – через тяжку хворобу помер Андраник Месропович. Попри те, що на той час він уже мав українське громадянство, останній спочинок знайшов на Батьківщині – у вірменському селі Неркін-Геташен. До Киселівки ж Гагік Абрамян привіз землю з Вірменії, з батькової могили. На сільському кладовищі він облаштував кенотаф – символічну могилу на честь батька.
На момент смерті діда його онукові Арману ще не виповнилося й чотирьох років. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що цей маленький хлопчик із вірменської родини обере шлях захисту землі, яка стала для нього й усіх його рідних другою Батьківщиною. Так само ніхто не міг подумати, що поруч із символічною могилою діда колись з’явиться могила його онука – Героя України Армана Абрамяна, який навічно повернеться до Киселівки «на щиті».
Відкритий і добрий
З Україною у Армана пов’язане усе його життя. Вона стала для нього не просто домівкою, а справжньою Батьківщиною. У Киселівці хлопець пішов до школи, знайшов перших друзів, навчився мислити широко і щиро любити людей, що його оточували.
– Він був дуже відкритим і добрим, – каже мама. – Змалечку тягнувся до людей. Міг підійти, підтримати, допомогти навіть тоді, коли сам був ще зовсім малим. Не терпів несправедливості й завжди ставав на бік слабших.
У цьому характері – відлуння родинного виховання. В сім’ї навчали поваги до старших, людяності, відповідальності за тих, хто поруч. Тут цінували чесність, слово й діло, підтримували прагнення допомогти іншим. Усе це Арман проніс крізь життя, лишаючись такою ж світлою людиною і у юності, і в дорослому віці.
Захисник України
У Киселівській школі він швидко знайшов своє місце серед друзів: умів слухати і підтримувати, ніколи не насміхався з чужих помилок. Любив точні науки, особливо ті, що вимагали логіки і практичного мислення. Арман мав дуже гарну пам’ять. Чи не тому йому легко давалися нові знання. Уже тоді вчителі помічали в ньому рідкісну цілеспрямованість: якщо брався за завдання – доводив його до кінця, не шукаючи легких шляхів.
– Він був змалечку напрочуд сміливим, – говорить мати. – Займався спортом, загартовував систематично свій організм. Для цього обливався холодною водою, купався в ополонці. Навчаючись в школі, а згодом – в університеті, він ставав постійним учасником різноманітних спортивних змагань, з яких рідко коли повертався без нагороди.
Шлях до професії
Потяг до техніки й будівництва проявився ще у шкільні роки. Арман постійно щось майстрував: лагодив старі речі, допомагав батькові по господарству, міг годинами складати та розбирати механізми.
– Він змалку любив будувати, щось лагодити, складати власними руками. Часто повторював: «Мамо, хочу робити те, що буде людям корисним», – усміхається пані Сатенік. – Арман закінчив школу добре. Того року якраз вперше зарахування до вищих навчальних закладів проводилося за підсумками зовнішнього незалежного оцінювання. Він вступив на бюджетне навчання.
Арман навчався у Київському національному університеті технологій та дизайну, де 2012 року отримав кваліфікацію інженера будівельних робіт. Водночас хотів відчувати себе самостійним у фінансовому плані: навчання суміщав з роботою, допомагав батькам. Бував у Киселівці, адже там на нього чекали найрідніші – тато, мама, сестра. Обов’язково під час цих приїздів зустрічався з друзями, яких мав багато.
З сестрою
Після університету працював у службі з ремонту доріг. Продовжив родинну традицію – так само, як і його покійний дід, як батько, Арман будував дороги. Кожен виконаний об’єкт сприймав сухим звітом, а як реальну користь людям: відремонтований шлях означав безпечну дорогу для водіїв, зручність для мешканців громад.
– Працював в Чернігові, – розповідає мати. – Пригадую, з яким захопленням, повертаючись із чергового відрядження, син розповідав: «Ось там тепер хороша дорога, людям буде зручно». До речі, під час одного з таких відряджень Арман познайомився з дівчиною, з якою так і не встиг одружитися – на заваді стала війна.
Рішення стати до строю
Життя Армана кардинально змінилося 23 лютого 2023 року. Того дня він став до лав Збройних сил України. Хоча військового досвіду не мав зовсім (навіть строкової служби не проходив), але розумів, що має стати на захист Батьківщини.
– Син мав цілковите право через травмовану ногу знайти спосіб, щоб його визнали непридатним до служби, – каже пані Сатенік. – Натомість він сказав лише: «Хтось має це робити. Це наш обов’язок».
Військова служба не змінила його характер – він залишався тим самим відкритим і миролюбним хлопцем, який умів підтримати словом і ділом. У підрозділі швидко здобув повагу побратимів. Часто говорив, що на війні найбільша цінність – це люди поряд. Побратими ставали другою родиною, а взаємна підтримка – запорукою виживання.
З рідними спілкувався за кожної нагоди. Намагався не розповідати подробиць бойових буднів, аби не тривожити матір, але завжди знаходив теплі слова підтримки: «У мене все добре, мамо. Мені подобається те, чим я займаюсь. Я люблю свою Батьківщину. Ми впораємося…»
Остання дорога Героя
Страшне повідомлення родина Абрамян отримала 8 вересня 2023 року: внаслідок ракетно-бомбового удару по селу Шийківка Ізюмського району Харківської області 3 вересня з Арманом було втрачено зв’язок. Почалися важкі дні тривожного чекання.
– Ми вірили до останнього, молилися за нього, щодня чекали дзвінка чи будь-якої звістки, – зі сльозами на очах ділиться матір. – Кожен телефонний виклик змушував серце битися прискорено…
Та надії не судилося справдитися: підтвердилася страшна звістка – Арман загинув 3 вересня 2023 року внаслідок ворожого ракетно-бомбового удару.
Його чекали до дому майже пів року. Рідні зібрали документи, необхідні для розшуку безвісти зниклого. Допомагав адвокат, якого родина Абрамян найняла. Але переважно усіма справами керувала Маріанна. Сестра мужньо витримала той період, найтяжчим у якому була підтримка згорьованих батьків. На опізнання тіла брата їй довелося їхати аж до Харкова. А далі Маріанна везла брата у Киселівку. На щиті.
Пам’ять, що не згасає
Армана згадують як людину світла – відкриту, добросердну, чесну. Він не прагнув нагород чи гучних слів, жив за совістю. Там, де був потрібен, – допомагав. Там, де покликала Батьківщина, – став до строю без вагань.
– Я хочу, щоб люди пам’ятали мого сина не лише як воїна, а передусім як людину з великим добрим серцем. Щоб розуміли: Герої – це звичайні хлопці, які, – каже мати. – Любіть життя, бережіть свою країну і один одного. Пам’ятайте тих, хто віддав за вас найцінніше.
