Менянин Володимир Мигуля. Його син Олександр – легендарний пілот, який боронив небо. Він – батько одного з «Привидів Києва».
Двоє Мигуль стали символом того, як одна родина може вмістити в собі цілу історію української боротьби за свободу і проти темряви. Через три роки після загибелі старшого з них, Володимира Мигулі, його орден «За мужність» ІІІ ступеня передали родині.
Усе починалося в Мені
Володимир народився 23 червня 1969 року в Мені – невеликому містечку на Чернігівщині, яке для нього, де б він не бував згодом, завжди залишалося домом. Тут пішов до школи, тут формувалися його погляди, звички й характер. У шкільні роки вирізнявся стриманістю, точністю та любов’ю до техніки. Після восьмого класу вступив до Київського технікуму зв’язку, де був старанним і перспективним студентом, закінчивши навчання з відзнакою.
Там він став військовим зв’язківцем, дослужився до прапорщика, отримавши перший серйозний службовий досвід. Повернувшись додому, працював електромонтером у районному вузлі зв’язку. Після закриття підприємства Мигуля перейшов на роботу до Макошинської виправно-трудової колонії. Там працював майже 10 років.
У 1996 році одружився з Валентиною. Згодом у молодого подружжя народилися двоє дітей – син Олександр і донька Ірина. Володимир любив пояснювати дітям складні речі, ніколи не підвищував голос і вмів підтримати. І хоча життєві дороги подружжя пізніше розійшлися, але стосунки залишилися людяними: їх назавжди єднали діти, Володимир повсякчас був поряд.
Воїн на псевдо «Прапор»
У 2015 році, коли війна на сході України вже палахкотіла, Володимир несподівано для багатьох вирішив піти до армії.
– Я тоді поглянула на нього іншими очима, – згадує Валентина. – Він не боявся смерті. Просто боронив людей.
Чоловік потрапив на службу до 53-ї окремої механізованої бригади. У 2019 році перевівся до 16-го мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, де служив гранатометником. Побратими знали його за позивним «Прапор».
Родинне щастя: Валентина, Сашко, Володимир
Загалом бойовий шлях Володимира Мигулі охопив вісім років. Це були роки холоду окопів, тривог, втрат і водночас побратимства, яке він дуже цінував. 27 червня 2022 року стало останнім днем його бою. Під час відбиття атаки диверсійно-розвідувальної групи ворога його поранили. Бойовий медик встиг надати першу допомогу, та дорогою до командно-спостережного пункту окупанти завдали повторного удару. Цього разу поранення стали смертельними.
Володимир загинув на місці, його тіло залишилося на тимчасово окупованій території. Довгі місяці був зниклим безвісти. Лише 15 січня 2025 року суд офіційно встановив факт смерті: Володимир Мигуля загинув, виконуючи бойове завдання біля села Клинове Краматорського району.
Пілот і піхотинець: шлях двох синів України з однієї родини
Доля ніби повторилася в наступному поколінні – син Володимира, Олександр, став військовим пілотом. Він багато працював, щоб здійснити дитячу мрію, і вмів керувати літаком так, що про нього говорили як про талант і надію авіації.
У серпні 2024 року Олександр загинув у небі, виконуючи бойове завдання. Посмертно йому присвоїли звання майора та нагородили орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів.
Отримав нагороду і його батько: 4 листопада 2025 року в Чернігові родині передали орден «За мужність» ІІІ ступеня. На церемонії була Валентина Мигуля – жінка, на чию долю випали дві непоправні втрати.
Володимир Мигуля
– Він був людиною з великим люблячим серцем, – каже вона про Володимира. – Чесно служив людям і своїй державі. Дякую йому за наших дітей і за все світле, що він їм дав. Він не був ідеальним, але мав найважливіші людські чесноти: любов до Батьківщини, готовність до самопожертви та відповідальність за тих, хто поруч.
Ця історія – не лише про героїзм. Вона і про тишу після бою, і про очікування, і про відкриті рани, які не загоюються, але вчать жити далі. Про те, як одна родина вмістила дві війни – у небі й на землі – і залишила Україні двох Героїв, яким ми завжди будемо пишатися.
