Хіба що глухий не чув про привидів Києва. Більшість вважали, що це конкретна людина, але виявляється, що цей образ збірний. І в ньому є часточка уродженця Мени Олександра Мигулі. Як тільки він закінчив 9 класів Менської «шеченківської» школи, вступив до Чернігівського військового ліцею, а затим – до Харківського університету ВПС ім. Івана Кожедуба. Кожен свій подальший крок він робив для того, щоб в подальшому стати одним з привидів Києва. Своєї мети не лише досяг, а став одним з найуспішніших пілотів новітньої історії України, здійснивши понад 160 бойових вильотів та завдавщи понад 100 бомбових ударів по позиціях та пунктах управління військ агресора. На жаль, у серпні минулого року ворожа ракета влучила у МІГ-29, за штурвалом якого перебував Олександр.
Про те, яким він був, як відбувалося його становлення та хто доклав для цього руку Сусіди.City поговорили з людьми, які найбільше знали Сашка
Як гартувався його характер
Менянка Валентина Мигуля вже вкотре за останній рік переглядає світлини свого родинного фотоальбому. І в її пам’яті зринають образи найрідніших, яких, на жаль, вже немає поряд, щасливі моменти минулого, пов’язані переважно з її дітьми – старшим сином Сашком та молодшою від нього на п’ять років донькою Іриною:
– Ось на цій фотографії він з Іринкою. Вони були такими ж, як і всі діти – сварилися, іноді навіть бійки затівали. Але, разом з тим, Сашко, як старший брат любив сестричку, захищав і підтримував її.
Валентина Олександрівна пригадує історію появи на світ свого сина:
– Коли завагітніла, то нам з чоловіком без різниці було, хто буде первістком – хлопчик чи дівчинка. Але ми мали домовленість, що у разі народження хлопчика назвемо його на честь мого тата, Сашком, а якщо народиться дівчинка, то вона буде Вірою. Вже коли УЗД підтвердило, що буде таки хлопчик, то чоловік щораз підходив до мене, гладив по животу і запитував: «Як там Сашко поживає?»
Сімейне життя у подружжя Володимира та Валентини Мигуль, на жаль, не склалося. Вони розлучилася. Валентина пригадує, як їй важко було самій з двома дітьми. Хоч Володимир і не забував про дітей, але для них, особливо для Сашка, була відчутна нестача батьківської підтримки, тому величезну роль у формуванні чоловічої складової його характеру відіграв дідусь, мамин тато Олександр Олександрович, в оселі якого і минули дитячі роки хлопця.
Хоч батьки офіційно і були розлучені, але з татом Сашко і Ірина стосунки підтримували. Мама не забороняла їм бачитися. Загалом Сашко окремі риси характеру, деякі здібності перейняв від Володі: розбирався в математиці, любив грати в шахи, багато читав.
Сашко
– Сашко у дитинстві був великим котятником, дуже любив котів, – Валентина Олександрівна показує дитячі світлини сина. – Ось на цьому фото він із своїм улюбленцем Мурчиком. Саме тому навіть уже в дорослому житті його близькі друзі називали його Мурчиком.
Пані Валентина пригадує, що їй не зовсім легко було самій ставити на ноги дітей. Хоч і не голодували, але купити, наприклад морозиво чи банани тоді, коли хотілося дітям, вона не завжди могла. Хіба що у свята. Тому, щоб забезпечити родину, крім роботи шукала можливість додаткового підробітку.
– Я – звичайна людина, як і всі навкруги в Мені, – розповідає про себе Валентина Мигуля. – Тут народилася, зростала, закінчила цю ж школу імені Тараса Шевченка, у якій навчалися і мої діти. Уже дуже багато років працюю санітаркою у реабілітаційному відділенні Менської міської лікарні. На роботі я отримувала «мінімалку». Хіба це гроші? Тому доводилося хапатися за всяку роботу, де тільки можна було заробити зайву копійку: і в’язала, і шила, навчилася робити масажі, до приміського колгоспу ходила збирати урожай моркви, перебирати картоплю.
Валентина крутилася, як білка в колесі, щоб не лише поставити дітей на ноги, а й виховати їх гідними людьми.
Такий, як і всі
В Менській школі імені Тараса Шевченка, яка виховала не одного героя цієї війни, про Сашка Мигулю говорять з особливим теплом. Валентина Нагорна, його класна керівниця, відзначає такі риси характеру Олександра як доброта і вихованість.
– Він не був відмінником, але вчився добре, – каже Валентина Нагорна. – Дуже любив малювати. Особливо полюбляв графіку. Із задоволенням відвідував уроки креслення. Поза школою займався спортом, а саме – боротьбою. На різноманітних чемпіонатах навіть виборював призові місця.
Мама пригадує, що секцію панкратіону для сина обрали разом з чоловіком. Чому саме боротьба? Каже, що головним аргументом було те, щоб син навчився постояти за себе у житті.
У військовому училищі
– Бувало таке, що не хотів уроки вчити, а на тренування біг із великим задоволенням, – розповідає Валентина Мигуля. – Колекцію нагород складають 26 медалей. Ми тримали під контролем його заняття і постійно нагадували, щоб він не зловживав отриманими навичками і, не дай Боже, нікого не ображав. Він дотримувався слова: ніколи не застосовував силу без потреби, хіба що тоді, коли треба було захистити слабших.
Тамара Шепель, сьогодні директорка закладу, крім того, що у шкільні роки Сашка навчала його хімії, пов’язана з ним ще і родинними стосунками:
– З татом Сашка, Володимиром, ми зростали на одній вулиці. На моїх очах зростали і Сашко з Іринкою. Не можу сказати, що Саша відрізнявся від решти дітей. Він був таким як і всі діти. Нам доводилося боротися з усіма проявами кризи перехідного віку, коли він міг бути бешкетником, міг не вивчити домашнього завдання. Бувало, що нам навіть доводилося викликали і маму до школи.
Не очікував, що в ліцеї буде так жорстко
Те, що Сашко став військовим, є заслугою маминої подруги, яка підказала їй, що після 9 класу він міг би вступити на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
– Я запропонувала, а він одразу загорівся бажанням і погодився, – розповідає пані Валентина. – Звісно, що він не знав тоді, наскільки там гостро стоятиме питання суворої дисципліни, але йому хотілося якнайшвидше змінити обстановку, поїхати до більшого міста.
Валентина Мигуля говорить, що син жодного разу не жалівся їй на те, що вступив не до того навчального закладу. Хоч вона і не скаржилася на дисциплінованість Сашка, але пригадує, як їй доводилося помічати ще більші зміни у його характері: серйозність, впевненість, те, як він розкладав у порядок речі.
Він охороняв наше небо
Учителька Валентина Нагорна пригадує, як якось разом з колегою зустріли в центрі Мени Олександра, який чи не вперше був приїхав на канікули з ліцею і теж вийшов прогулятися містом:
– Він першим підійшов до нас і, зізнаюся, одразу було важко навіть впізнати його: високий, стрункий. Це була вже не дитина, а дорослий, статний молодий чоловік. Очі у нього горіли. Він подякував нам за те, що ми його навчали.
Онук втілив мрію дідуся
У ліцеї Олександр Мигуля остаточно вирішив пов’язати своє майбутнє з армією і стати офіцером Збройних сил України, а саме стати льотчиком. І він ним став. Це вже згодом, коли після закінчення Харківського університету ВПС ім. Івана Кожедуба він розпочав свою службу у 40-й бригаді тактичної авіації, в одному з інтерв’ю розповів, що йому нарешті вдалося здійснити мрію свого дідуся Олександра.
– Я розповідала ще маленькому Сашку про те, що дідусь, який строкову службу проходив у радянських льотних військах, розповідав, як йому, простому солдату, подобалося спостерігати за літаками і як він заздрив пілотам, які управляли ними, – говорить Валентина Олександрівна. – Він дивився на те, як літаки підіймалися вгору, як сідали на посадку, уявляв себе за штурвалом літака. Він тоді мріяв теж про небо, але одразу відганяв ту примарну мрію, бо розумів, що вона нездійсненна – із п’ятьох дітей, яких виховувала його мати сама, він був найстаршим. Після армії тато одразу влаштувався на роботу, щоб заробленим допомогти матері, молодшим братам та сестрам.
Він тоді розумів те, що його вибір стане у майбутньому причиною великих маминих хвилювань, тому сказав матері: «Якщо скажеш, щоб я не вступав, то не буду вступати».
– Як я могла «обрізати крила» сину? – каже Валентина. – Хіба могла я відмовити? Хоча, тепер, якби знала, що так станеться, то звісно б, що не дозволила б.
Перший курс в університеті для Сашка був дуже важким. Хоч він, за словами матері, і не погано розумівся у математиці, але там вона була надто складною для нього. Коли телефонував додому, то вже навіть говорив про те, що, мабуть, доведеться кидати навчання. Мама заспокоювала сина і переконувала його в тому, що ті труднощі тимчасові.
Він їх здолав. Опанував не лише теоретичний матеріал, але й здійснив більш ніж пів сотні тренувальних вильотів, щоб стати бойовим льотчиком. Він чітко засвоїв те, яким повинен бути: кожен виліт – це додатковий стрес, адже справжній авіатора має бути сміливим, розумним та холоднокровним. Для того, щоб виконувати бойове завдання, потрібно дуже швидко мислити та миттєво реагувати на ті чи інші зміни.
Весілля, яке не відбулося
На жаль, власною сім’єю Сашко так і не встиг обзавестися. Однак важко повірити, що у такого хлопця не було дівчини. Хоч зустрічі мами і сина були вкрай нечасті, але ж пані Валентина трохи була втаємничена у сердечні справи сина. Коли він знаходив можливість поділитися з нею найсокровеннішим, то останнім часом все більше піднімав тему створення власної родини.
Весілля Олександр та Марина планували на минулу зиму
– Він дуже любив дітей і заздрив своїм однокласникам, які вже майже всі встигли одружитися, вийти заміж, – розповідає Валентина Олександрівна. – Казав: «От бачиш: я за службою ніяк не зберуся». У нього справді було дуже мало вільного часу для того, щоб привести до ладу особисте життя. До «повномасштабки» Сашко часто їздив у відрядження до Умані. Там і познайомився з дівчиною Мариною. Вона з віруючої сім’ї і вони разом ходили до церкви. Війна порушила їхні плани, бо на зиму, що минула, планували весілля.
Пілот, який носить позивний «Мігель»
Бойовий досвід Олександра Мигулі бере відлік з перших днів повномасштабного вторгнення. Йому довелося збивати крилаті ракети, безпілотні літальні апарати, вражати наземні цілі ворога, для прикриття нашої штурмової авіації виконувати завдання по знищенню радіолокаційних засобів противника. Те, наскільки філігранно справлявся із поставленими завданнями по враженню ворожих цілей Олександр, викликало захоплення не лише серед пілотів-ровесників, але і серед досвідчених льотчиків. Одним із свідчень поваги від колег було надане йому прізвисько Мігель-бомбер, яке одразу стало його позивним.
У перший місяць повномасштабного російського вторгнення виникла красива історія про легендарного Привида Києва – пілота-винищувача, який оберігає небо столиці від рашистських окупантів. Тоді чи не кожен з нас ставив запитання: хто ж той пілот, який миттєво з’являється, ніби нізвідки, щоб врятувати українську столицю від ворожих ракет? В уяві більшості це був льотчик-ас, справжнє ім`я якого не розкривалося з міркувань безпеки. Мама ж Олександра Мигулі чи не однією з перших знала секрет тієї легенди.
– Коли Сашко вступив на навчання до Харкова, то ми бачилися з ним один-два рази на рік, – розповідає пані Валентина. – Зазвичай це було тоді, коли йому вдавалося «вирватися» додому на пару днів. Ми обговорювали тоді переважно житейські питання, згадували минуле. Якось після того, як росіяни наприкінці березня 2022 року відступили з-під Києва, з Чернігівщини та Сумщини, Сашко побував вдома. Загалом із питаннями, що стосувалися військової служби, я не наважувалася звертатися до сина, адже розуміла, що багато чого йому не можна розповідати. Але про Привида Києва все ж запитала: «Синочок, а це раптом не ти?»
Він так таємниче посміхнувся мені і сказав: «Мамо, я не один там – нас багато».
Те одкровення сина змусило матір не лише ще більше пишатися ним, а й додало хвилювань.
Навесні 2023 року почала активно обговорюватися тема надходження на озброєння наших повітряних сил американських літаків F-16. Поки дехто з пілотів уже проходив навчання за кордоном, Олександр із побратимами мусили подвоїти зусилля, щоб битися з ворогом і за себе, і за тих, хто опановував F-16. Планував і сам у майбутньому сидіти за штурвалом цього літака. Уже навіть були готові документи на виїзд за кордон. На жаль, не судилося – капітан Олександр Мигуля (позивний «Мігель») загинув 12 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання в небі із прикриття повітряного простору України.
– Мабуть, я погано молилася, – раптом каже Валентина. – До речі, всі льотчики ходять до церкви – серед них немає невіруючих. Я теж весь час молила Господа і за сина, і за доньку, і за чоловіка, який теж перебував у війську. Господь, на жаль, розпорядився по-своєму.
Той чорний день
– 12 серпня – це день народження моєї покійної матері, – пригадує Валентина. – Про те, що мого сина вже немає, я навіть не здогадувалася, коли спочатку побачила, як до нашого двору заходять люди у військовій формі. Перша думка – працівники ТЦК помилилися адресою. Або ж прийшли з якимись відомостями про чоловіка. Справа в тому, що батько моїх дітей майстер-сержант Володимир Мигуля ще з 2015 року добровольцем став на захист України. Служив за контрактом, був учасником АТО (ООС). Після початку повномасштабної війни Володя продовжив службу, але з 27 червня 2022 року він офіційно вважався зниклим безвісти. Лише ось декілька місяців тому ми дізналися, що він, на жаль, загинув на Луганщині в боях за Сіверськодонецьк. Як виявилося, тоді мені принесли чи не найстрашнішу у моєму житті новину про те, що у мене вже немає сина. Як мені розказали згодом, після того, як Сашко виконав бойове завдання і повертався на аеродром, в його літак влучила ворожа ракета.
Пам'ять Герою
У свій ранній вік Олександр Мигуля став кавалером ордена «За мужність». Сталося це ще за життя, але третій орден із цієї серії був вручений Валентині Олександрівні вже в день похорону її сина.
– У нього загалом було вже багато різних відзнак та нагород, але ж він не хвалився переді мною цим, я нічого цього навіть не знала, – каже мати. – Також не вдалося Сашку вдягти за життя майорські погони, хоч наказ про присвоєння чергового військового звання і був підписаний. Тому майором він став посмертно.
Він є героєм. Цей факт беззаперечний
Від самого моменту, коли загинув Олександр Мигуля, командування 40-ї бригади тактичної авіації ініціювало питання про посмертне присвоєння йому почесного звання «Герой України». І ось завдяки громадській організації «Захисники Неба», яка створила петицію на ім’я президента України, здається цей процес зрушив з місця. На офіційному інтернет-представництві президента України в розділі «Електронні петиції» 24 лютого 2025 року оприлюднена петиція №22/242802-еп про присвоєння почесного звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» майору 40 бригади тактичної авіації «Привид Києва» Повітряних Сил ЗСУ Олександру Володимировичу Мигулі.
Наразі вона зібрала вже майже 20 тисяч підписів. Щоб петицію взяли до розгляду, необхідно, щоб до 24 травня її підписали ще не менше 5 тисяч чоловік. Те, що Олександр Мигуля є героєм – факт доконаний, адже про його військові здобутки легенди ходили ще за життя. На рахунку 27-річного уродженця Мени Олександра Мигулі понад 165 бойових вильотів і понад 450 годин, проведених у небі. За словами досвідчених пілотів із 40-ї бригади тактичної авіації, у якій з 2014 року проходив службу Олександр, такі льотні показники – своєрідний рекорд.
Тамара Шепель пригадує момент прощання з Сашком:
– Тоді багато людей вийшло на менські вулиці, щоб віддати данину шани Герою. Коли над містом роздався гул літаків МІГ-29, які прилетіли також вшанувати пам’ять Сашка, то це додало ще більше гордості за нього, за його подвиг, за наше маленьке місто, яке дало йому змогу досягти значних висот, надало поштовх до управління такою складною технікою як військовий літак, та майстерного виконання бойових завдань.
Ні разу не приснився
Від того дня минуло майже дев’ять місяців. Але біль від втрати не минає.
– Пустота, – каже Валентина Мигуля, витираючи сльози. – Раніше, хоч мала і нелегке життя, але водночас я бачила його сенс, бо знала, заради кого живу. У мене залишилася донька, якій віддаю всю свою любов і турботу, але водночас ще ніяк не можу звикнути до думки про те, що сина я втратила. Сашко сниться друзям, але, як я не просила Бога, мені він ні разу не наснився. Так хочу хоч у сні поговорити з ним! Я пишаюся своїм сином і дякую Господу, що він його мені послав. Як би важко не було у моєму житті, але я про нього завжди згадую і від того на серці стає так добре, наче після суворої зими настає відлига.
Невдовзі після похорону сина до кладовищенської сторожки прибився котик. Його Валентина Олександрівна бачить щораз, коли приходить до синової могили. Вже навіть «охрестила» Мурчиком – як звали улюбленого котика з Сашкового дитинства, як жартома називали сина його друзі.
Нещодавно, 21 квітня, у день, коли Олександру мало б виповнитися 28 років, вона побувала там разом з його побратимами – пілотами 40 бригади тактичної авіації «Привид Києва», які того дня приїхали до Мени.
Довідково. Громадська організація «Захисники Неба» – це організація, яка створена військовими і для військових. Головними її цілями є підтримка сімей військовослужбовців Повітряного командування «Центр», виконання соціальних та благодійних програм.
***
Коли сьогодні виглянеш у вікно – подивись угору. Це безмежне блакитне поле, по якому колись прокладав свої маршрути Олександр Мигуля. «Мігель». Один з «Привидів Києва». Льотчик, який став легендою ще за життя.
Він не любив пафосних слів. Він просто робив свою справу – більше 160 разів піднімався в небо, щоб ми могли спокійно дивитися на це саме небо з землі. 450 годин у вишині – це майже 19 діб безперервного польоту. 100 ворожих цілей – це 100 ракет, які не влучили в наші міста.
Тепер його немає. Але залишилося те, за що він бився, – це ясні зорі над нашими хатами, сонячні промінці на дитячих майданчиках та вільна наша держава. Ми не можемо повернути його, але можемо зробити так, щоб кожен українець знав це ім’я, а з підручників історії України наші діти та онуки дізнавалися про героя України, менянина Олександра Мигулю. Наразі триває збір підписів під петицією про присвоєння йому цього звання.
Небо належить сміливим. Ім’я Олександра Мигулі належить історії. Але справедливість – належить нам. Довершимо справу разом. Постав і ти свій підпис під петицією.
