Минає другий рік десятирічної війни, що триває вже більше 300 років. За ці два роки, мабуть, кожен з нас неодноразово, неначе кіноплівку, прокрутив миті того чорного ранку. Тривожність вже стала звичним нашим відчуттям, але в очікуванні чергового 24 лютого вона стає каталізатором спогадів: ми згадуємо і водночас з острахом очікуємо «вітання» від скаженого сусіда у вигляді чергового обстрілу
Проспав початок війни
Так склалося, що мій тиждень поділяється на дві частини: одну я перебуваю вдома, на Сновщині, а другу – в Мені. Так було і два роки тому. У вівторок, 22 лютого, вечірнім приміським потягом прибув до Мени, щоб наприкінці тижня знову повернутися додому. Але тоді все сталося не так – в Україну прийшла широкомасштабна війна.
Дивно, але саме того ранку прокинувся і не став, як зазвичай, заглядати в месенджері та фейсбук, не ввімкнув для фону, як бувало часто, якесь відео в ютубі.
Хоча… Нічого дивного і не було, бо просто проспав: в знаки далося недосипання напередодні. Тому, коли зрозумів, що спізнююся на роботу, було не до інтернету. Стиха матюкнувшись про себе, швидко схопився з ліжка.
Як виявилося, проспав не тільки той ранок, проспав початок війни. Близько 6.30 поглянув на телефон і виявив, що там купа пропущених дзвінків від дружини.
Розумію, що хоча вже і не зовсім рання пора, але щоб так рано і знічев’я вона телефонувала… Значить, щось трапилося.
Перенабрав – і почув страшну новину. Вона сказала, що сама дізналася про початок війни з телефонного дзвінка її керівництва (працює в сфері освіти). Повідомили про призупинення освітнього процесу, розказали, що з п’ятої ранку йдуть інтенсивні обстріли зі сторони державного кордону (до нього всього близько 25 кілометрів).
Злість на ворога. Страх перед майбутнім. Тривога за рідних, бо в той момент наша родина була хто де: я в – Мені, дружина – на Сновщині, діти – в Чернігові та Києві.
Газета так і не була надрукована
Того ранку двері наша редакція відкрила раніше, ніж зазвичай. Вже о сьомій прибув на роботу Олексій Прищепа. Ми зустрілися з ним біля вхідних дверей, привіталися, поводилися якось беземоційно і водночас всі емоції були помітні в мовчанці. О 7.10 Мена почула першу воєнну сирену. Саме її Олексій зафіксував через пряму трансляцію в фейсбуці.
А потім зібрався весь колектив редакції. Одразу було зрозуміло, що наш звичний ритм роботи порушено. 24 лютого був день здачі в друк чергового номера газети. Але тоді йому так і не судилося вийти: Чернігів, де знаходиться друкарня, захищався. Чесно кажучи, перші години того дня ми хоч і перебували на робочому місці, але не розуміли ще, що і як маємо робити. Десь о десятій годині з’явилося повідомлення, що ворожа техніка вже в Городні та Семенівці. Стало зрозумілим, що невдовзі слід очікувати ворога на Корюківщині та Менщині. Десь ще через годину колектив розпустили по домівках.
В тих умовах мені можна було спробувати їхати на Сновщину. Водночас, хоч ще і не було повідомлень про вбивства цивільних, робити це було небезпечно через ризик наразитися на ворожу колону. Тому вирішив лишитися в Мені. Додому потрапив лише через три тижні.
Тоді вся наша редакція розміщувалася на одному столі. Розуміючи, що вихід газети не можливий, ми не могли залишити своїх читачів в інформаційному вакуумі. Тож продовжували інформувати через сайт та соціальні мережі: застерігали про можливі небезпеки, повідомляли місцеві новини.
«Я ненавиджу тебе, росія!»
Мабуть для багатьох ще довго день 24 лютого щорічно буде наповнюватися тривожними спогадами. Вдалося помітити це з минулорічних постів моїх друзів та знайомих.
Валентина Шутько, волонтерка, м. Сновськ:
«От і минув рік, протягом якого ми так багато плакали. Рік, коли ми сміялися, але не дуже весело. Рік, за який хтось втратив своїх рідних. Рік, коли ми помітили, наскільки подорослішали наші діти. Рік, за який ми навчилися берегти себе морально. Рік, який навчив нас слову «треба». Рік, коли ми не насмілювалися радіти навіть дійсно радісним новинам. Рік молитов і прокльонів. Рік дня вночі і ночі посеред дня. Рік, який зістарив нас на 10 років. Рік, який роз’єднав безліч родин, але так згуртував людей. Рік, в якому народжувались і помирали. Рік, коли слово «вижити» стало головним. Рік, в якому віра і зневіра йдуть поруч. Рік, коли прокидаєшся посеред ночі і молишся за тих, хто для тебе дорогий. Рік, в якому в безлічі людей змінилась кардинально доля і місце проживання. Рік, в якому кажу дякую всім, хто лишився зі мною. Рік, в якому скажу дякую всім, хто відсіявся і показав, хто є хто».
Тетяна Троцик, підприємниця, м. Мена:
«Рік важке каміння всередині… Хоча вже дев’ять років… А сьогодні особливо. Наче пробиралися через ліс суцільних тривог і зупинилися, щоб обернутися назад. А позаду… Ту т зайві слова.
Хочеться плакати, кричати, ненавидіти, вбивати… Рятувати, обіймати, любити, тримати на ручках кожну дитинку, щоб ніхто не образив, не налякав, не забрав. Сльози тиснуть як ніколи. Люта ненависть.
Без варіантів. Я ненавиджу тебе, росія! Ти принесла нам стільки горя. Та ми доведемо свою справу до кінця. Ти не залишила нам вибору».
Вікторія Неруш, громадська активістка, м. Мена:
«Рік тому... Залишу для історії. Звечора 27 лютого оголошено збір речей, продуктів. Зранку 28-го вже маємо мороку, куди все подіти, бо стільки всього нанесли і навезли за пів дня. Це зважаючи на те, що полиці магазинів були майже порожні. Важливо: за цілий рік бажання та здатність менян допомагати не припинялися і не зменшилися. Разом до перемоги!»
