Він не називає свою щоденну і багаторічну роботу бізнесом. Каже, що це — самозайнятість для забезпечення сім’ї. Про історію становлення власного підприємництва розповів корюківчанин Леонід Купрієнко.
«Афганець», який мріяв стати агрономом
У житті Леоніда 15 лютого — дата особлива. Називається тепер — День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. Відзначає її і як колишній «афганець», і як фізична особа-підприємець.
Понад три десятиліття тому вийшли війська, в яких воювали і багато українців, з азійської гірської країни. А в такий же день 2005 року — зареєстрував Купрієнко офіційно і своє заняття підприємництвом.
Як прийшов до нього? Сільський хлопець з Хотіївки після середньої школи встиг попрацювати механізатором. Орав на тракторі поля. Потім — армійська служба. У середині вісімдесятих років звідав порохового диму в Афганістані. Двадцять два місяці на війні у чужій країні. Навідником «безвідкатної» протитанкової гармати.
Прикривали наші автоколони, брали участь у перестрілках. Гинули товариші. То земляк з Мени, то інший солдат їхнього взводу, що за кілька днів уже збирався відбути додому, на «дембель». Але снайперська куля обірвала ті надії і молоде життя. А скільки ровесників підривалося на мінах! По кілька солдатиків втрачали за раз після підриву техніки на хитро встановлених на запиленому шляху фугасах.
Мріяв Льоня у шкільні роки стати агрономом. Хіба міг втратити сільський хлопчина зв’язок із землею, на якій — жив увесь його рід, сам виріс, працював змалку? Та державні й суспільні зміни, катаклізми зсунули й усталений стрій життя.
Після армійської служби почав Леонід працювати у тодішній райсільгосптехніці. Заочно закінчив Ніжинський технікум механізації, отримав диплом інженера-механіка. Водив вантажні ЗІЛи, КамАЗи.
Автомобільні рейси пролягали по Україні і далі. У неспокійні переломні дев’яності роки і на Москву їздили, возили картоплю продавати. По два тижні тривали такі вояжі. Леонід і за водія був, і сам починав потроху торгувати. Зарплати тоді з перебоями видавалися. А виживати треба. Сімейним уже став молодий чоловік, у гуртожитку мешкали.
Довіряли головувати у вуличних кооперативах
Чого тільки не возили! — згадує тепер. Якось своїм КамАЗом — навіть сім’ю лікаря-дагестанця з Корюківки з усім їхнім домашнім майном у Дагестан перевозив. А шлях пролягав через Чечню, де саме війна кипіла. Інші водії побоялися туди їхати. А Купрієнко повіз.
Назад же, в Корюківку, привіз сім’ю українців, яка покинула зі своїм нажитим добром ті неспокійні краї. Вимушена міграція тоді багато люду переселяла. І безробіття теж впливало.
Занепала райсільгосптехніка. Леонід ще побув там завгоспом, поки київські підприємці не викупили той ремонтно-транспортний комплекс, встановили там пилораму. Зараз і те підприємство зникло. Руїни залишилися.
Потроху, каже Леонід, почав займатися власною справою. Тоді саме взялися люди прокладати по вулицях газопроводи. Купрієнко комплектував те обладнання — труби, котли та інше. Завозив прямо із заводів-виробників. Далі почався період прокладання водопроводів.
Люди наймали Леоніда Миколайовича головою своїх вуличних кооперативів. Довіряли йому. Мо’, у п’ятьох кооперативах почергово головував! За нормальні ціни все робив, комплектував обладнання.
Відкрив в орендованому приміщенні, у відомій корюківчанам «старій бані» відділ такої техніки. Потроху розширював продажі, зароблене вкладав у свій сімейний бізнес.
Пропонує покупцям широкий асортимент потрібних господарям товарів. Потім неподалік відкрили магазин для городників і садівників. Хлопчача мрія про агрономію не розчинилася безслідно. Втілилася у добру поміч людям.
І зараз Леонід їздить на виставки у столицю. Не оминає міжнародні аграрні, будівельні презентації. Цікавиться новинками, вивчає сучасні напрями розвитку таких бізнесів. Щоб бути, як кажуть, в курсі світових трендів. У роботі доводиться перейматися справами по дванадцять годин на добу. Часто без вихідних. Щоб не відставати — треба працювати.
Проста економічна політика — бути людяним
Каже Леонід, що у ті часи, коли починав, наче простіше було. Зумів заощадити якісь кошти — можна було вкласти в діло. Певна стабільність відчувалася, у людей якісь доходи були.
Життя після дев’яностих налаштовувалося. І кредити можна було взяти. І виробництва краще працювали. А торгівля і від загальної економічної ситуації залежить. Від того, скільки є навколо працевлаштованих і платоспроможних громадян. Усі залежать від того. Навряд чи хтось може сказати під час криз — «це мене не торкнеться».
Леонід в кредити не «влазив». Позичав при потребі у знайомих, виручали друзі-підприємці. Зараз, каже, треба дуже маневреним бути. Моніторити ситуацію, ціни, пропозиції. Треба вести кілька напрямів бізнесу, щоб вижити у конкуренції. Щось дає «мінус» — переключатися на інше.
Доводиться весь час вкладатися у розвиток. Давати клієнтам нормальний сервіс, широкий асортимент, робити мінімальні націнки. У нього саме так. Іноді й з Чернігова приїжджають люди, дивуються — «ого, у вас дешевше». Інтернет-торгівля розвивається, і там інколи дорожче, ніж у його магазинах.
Така проста економічна політика у Леоніда Купрієнка. У свій час побув він і місцевим політиком, депутатом районної ради. У минулі часи були проблеми з виплатою зарплат трудівникам, тож допомагали людям подавати відповідні позови. І вирішувати комунальні недоліки у міських багатоповерхівках.
Переступивши піввіковий рубіж свого життя, Леонід Миколайович може з впевненістю сказати — «дітей виростив, дім збудував, сад посадив». Четверо дорослих дітей уже «на своїх хлібах». Троє внуків у Леоніда і його дружини Людмили. Привчають допомагати у сімейних справах і найменшого синочка, одинадцятирічного Дениса.
Зима уже майже «відлютувала». Тому у їхньому спеціалізованому магазині покупців прибуває щодня. Привітно зустрічає їх Людмила, дасть слушну пораду, запропонує новинки. Приязно посміхнеться Леонід, пожартує, піддасть «на коня» важенький мішечок. З такими щирими людьми хочеться спілкуватися, мати справи.
