Завдяки програмі DOBRE журналісти побували на Буковині та в Прикарпатті. Кожна із п’яти успішних громад Чернівецької та Івано-Франківської областей має свої принади та успішні історії. Але мені запала в душу саме Усть-Путильська, куди входить 13 сіл. Серед них – і оспівані Марією Матіос мальовничі Розтоки. Враження від престуру незабутні: «зелені» садиби, музеї, смачні гуцульські страви, щире спілкування – з горянами і очільниками громад.
Вареничні посиденьки з сільською головою
Захід із такою креативною назвою відбувся в Усть-Путильській територіальній громаді напередодні престуру. Журналісти, на жаль, не побачили дійства власними очима, але в соціальних мережах є відео і фото, які відтворюють атмосферу зустрічі голови Марії Ілюк з горянами, фрагменти майстер-класів і концертної програми, вправність ґаздинь і навіть старост-чоловіків. Посиденьки проводилися вперше задля згуртування жителів сіл.
Частування сільською головою і сільчан, і гостей власноруч зліпленими варениками – прояв поваги й пошани до людей. Бо, як пише Марія Матіос, «по тому, як жінка місить тісто на вареники, можна сказати, яка з неї господиня». І як ґаздиня, і як голова пані Марія вправна. Спілкується з сельчанами довірливо, щиро, на відстані серця. Вареничні посиденьки – згуртованість по-усть-путильськи.
Очільниця Усть-Путильської громади Марія Ілюк
«Гуцули – люди витривалі. Невибагливі. Неперебірливі. Але смак і тонкощі кулінарної майстерності знають не гірше, ніж тонкощі мосяжництва, писанкарства, різьбярства, лісівництва і т. ін.», – стверджує письменниця Марія Матіос у книзі «Кулінарні фіґлі».
Справжній буковинці не можна не повірити, бо смак гуцульської кухні пізнавали охоче: славнозвісний гуцульський бануш, «без частування яким із гір не поїхав ані один тверезий, ані хмільний в дупель гість», і червоний борщ із реберцями, і грибна юшка, і гулянка, і ліниві голубці та вареники з афинами (тобто чорницями)… Переконалися, що «нема смачнішої горілки від самогону з малини» (та й не тільки з малини). Правда, мандрували не задля смаколиків – знайомились із здобутками громад.
Марія Ілюк – взірець командного стилю керівництва. Відповідальна, досвідчена, невгамовна, завзята і непосидюча. Згуртовує й об’єднує працівників сільради, старост округів і жителів усіх населених пунктів.
Краєвиди в громаді зачаровують
Марія Миколаївна п’ять років (2010–2015) успішно головувала у Розтоках. Тут вона проживає з родиною і нині, а до Усть-Путильської сільради зазвичай ходить пішки, щоб бути ближчою до людей. Голова вміє все: керувати громадою, знаходити партнерів-інвесторів, ініціювати проєкти, танцювати аркан і співати, куховарити, ненав’язливо частувати. А ще захоплююче розповідати про досягнення громади і плани на перспективу, зачаровувати гостей і бесідою, і шануванням. Про таких жінок кажуть, що вони не дають чоловікам пасти задніх. До слова, у Чернівецькій області з 52 голів громад лише чотири представниці прекрасної статі.
Додам, що прадід Марії Матіос по материнській лінії Ілля Джуряк свого часу майже чверть століття був двірником (примарем) – тобто сільським головою в Розтоках. «Не знаючи жодної писаної літери», він одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора й адвоката. У помічниках мав грамотного писаря.
Марія Ілюк має знання, досвід, мудрість і організаторський талант, тому люди йдуть за нею і довіряють їй
Усть-Путильська територіальна громада – це 5 500 жителів, 156,6 кілометра квадратних площі та 13 сіл. А ще чотири загальноосвітні школи та музична, чотири дитсадки, дві лікарські амбулаторії, ЦНАП, поліцейська станція, пожежна охорона та інші об’єкти інфраструктури. Як свідчать написи на фірмових футболках, «Усть-Путильська громада – територія комфортного життя».
– Успішна громада – це досягнення й прагнення не тільки апарату управління сільської ради, а й спільна робота всіх жителів громади, – запевнила Марія Ілюк. – Усе, що не робиться, робиться тільки для людей. Ефективні також співпраця з громадськими організаціями, стратегічне планування у рамках програми «Децентралізація», партнерство з DOBRE .
«Зелена» садиба з музиками
Розвиток туризму – серед пріоритетів громади. Заохочують створення комфортних «зелених» садиб, де можна скуштувати страви гуцульської кухні і приємно відпочити. Приватні куточки відпочинку є в селах Підзахаричах, Міжбродах, Товарниці, Біскові, Розтоках. Дерев’яні котеджі розміщені в найчарівніших куточках Прикарпаття.
У комфортній садибі «Карпати» (із басейном, затишними кімнатами, гойдалками на подвір’ї) побували і ми. Стрічали гостей справжні музики, бо, як писала Марія Матіос, «по музиці, що довго грала» було зрозуміло, хто завітав. Журналісти із семи областей України завдяки програмі DOBRE.
Дива природи, туристичні об’єкти і маршрути в гори, готелі й приватні садиби активно рекламуються, аби привабити туристів. Бо гості – це гроші та джерело наповнення громадської скарбниці.
Окрім туристичних об’єктів, розвиваються традиційні народні промисли: лісозаготівля, лісопереробка, торгівля будівельними лісоматеріалами, тваринництво, писанкарство, ткацтво, вишивка, різьбярство. Отож туристи можуть купити на згадку чи подарунок сувеніри на будь-який смак і за різною ціною.
«Щось таке гарне і срібне, як мрія»
Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з’єднує Вижницю і Путилу. Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла. На лівому березі Черемошу також «лежать» Розтоки, але це вже Косівщина Івано-Франківської області.
У ряді письмових джерел село має назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева). Ось як описувала його Леся Українка в листі до Ольги Кобилянської у 1901 році: «Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія. Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».
Храм Успіння Пресвятої Богородиці належить до Православної церкви України
Та журналістам пощастило побачити, бо Розтоки живуть. Дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці, збудований 1872–1875 років, відкритий для гостей. Внучка паламаря і вчителька української мови та літератури Марія Кінаш усім подарувала поему-легенду «Синиччина кичера», яка цьогоріч вийшла окремою книгою. Кичера – скалиста гора, обрамлена лісом. Її називають «горою кохання». Хімічний склад гори особливий – це так званий глемей сіро-синюватого відтінку, яким розтоківчанки підмазували печі. І в книзі поетично описано глемей як застиглі сльози одного із головних героїв. «Душа гуцула інтегрована у горби, потоки, камінь, дерево… І чи не кожне зокрема існує не просто так, а має свою легенду, казку, оповідку».
Так, овіяні легендами Карпати – екзотичний край, який вабить усіх і звідусіль. Хтось обирає для відпочинку туристичний комплекс, хтось – «зелену» садибу чи хатинку на полонині. Хтось мандрує транзитом і знайомиться з чудесами природи і видатними горянами.
Марія Кінаш – велика патріотка свого краю
У Розтоках народилася й виросла відома письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка у галузі літератури (удостоєна за роман «Солодка Даруся») Марія Матіос. Із селян, які жили на тому чи іншому кутку села, списані образи багатьох її літературних героїв – в «Москалиці», «Ніколи не навпаки», в «Солодкій Дарусі». У «Вирваних сторінках з автобіографії» дійові особи – реальні.
У Розтоках та в сусідніх Шпетках у 1970 році знімали знаменитий фільм «Білий птах із чорною ознакою». І тодішні Розтоки нагадували філіал теперішнього Голлівуду: ролі зіграли Іван Миколайчук, Наталя Наум, Богдан Ступка, Михайло Іллєнко, Леонід Бакштаєв… Для зйомок у масовці бабця письменниці Гафія навіть вийме із завчасу заготовленої домовини «смертевні» постоли, бо шанувала акторів, які квартирували в її оселі. Знаменита письменниця освідчиться в любові рідному селу: «…Мої Розтоки – це те місце на землі, де не можна не бути Поетом. Навіть коли твоє слово – кинджальне».
До децентралізації в Розтоках (тих, що входили раніше до Путильського, а нині – Вижницького району) була сільська рада, якій підпорядковувалися ще три населені пункти – Околена, Товарниця і Ями. Нині вони входять до Усть-Путильської територіальної громади – однієї із найвіддаленіших в Чернівецькій області та складної за географічним розташуванням.
Диво-камінь при дорозі
Мальовниче село Усть-Путила знаходиться у місці впадіння річки Путилки в Черемош. Відоме з XVІІІ століття як Межибрідки, пізніше – як Устє-Путилів. Знають його ще й за пірамідальним геологічним утворенням, що нагадує закам’янілу постать людини.
Поблизу села, побіля злиття річок Путилки і Черемоша, неподалік кордону з Румунією, знаходиться найвідоміша скеля Буковини – Кам’яна Багачка. Заповідний об’єкт місцевого значення і оригінальна пам’ятка, що входить до 100 чудес України. Стрімка скеля, висотою десь 30 метрів.
Спершу й не віриться, що то витвір природи, а не справа рук талановитого майстра чи чиєсь магічне перевтілення. Утворена з пісковиків внаслідок рідкісної для Карпат вітрової ерозії. Подібна до своєрідної пірамідальної фігури, ширина основи якої – 12 метрів. Улітку з усіх боків обрамлена зеленню гірських схилів. Отож бентежить уяву туристів, нагадуючи велетенську жінку.
Авторка з Параскою Гаврилащук
Учителька-пенсіонерка Параска Гаврилащук прийшла на зустріч із журналістами у запасці, успадкованій від матері, та у власноруч вишитій ще в юності сорочці. Тій вишиванці мінімум пів століття, але візерунки милують очі яскравими кольорами. Параска Іванівна розповіла легенди-повір’я про назву скелі та про річки.
У сиву давнину покохалися красуня Путилка і красень Черемош. Та не судилося їм бути в парі: батьки були проти одруження. Закохані розбилися, а на місці їхньої смерті розтеклися дві ріки.
Про Кам’яну Багачку теж є кілька легенд. За однією, колись жила на цьому місці зла і заможна пані. Вона дізналася, що у сліпої старої жінки є донька (чи внучка) неземної краси і вирішила взяти дівчину за рабиню. Одного разу голодна бабуся прийшла до багачки і попросила: «Верни мені дитятко моє, щоб хлібом мене годувало до смерті й доглядало. Я ж бо темна, стара, нездужаю». Багачка засміялася, взяла з-під ніг великий камінь і простягнула старенькій. Жінка взяла той камінь, та й каже: «Аби ти сама стала каменем!» Багачка відразу ж перетворилася на скелю. Так і стоїть донині скам’яніла над Черемошем.
Кам'яна Багачка овіяна легендами
За іншим повір’ям, йшла дорогою повз садибу багатої поміщиці бідна вдова з малим дитятком на руках. Голодна дитина плакала і просила їсти. Вдова вклонилася багачці та попросила кусник хліба для маляти. Жадібна пані розгнівалася та простягнула вдові камінь зі словами: «Беріть, їжте». Бідна жінка, заливаючись слізьми, мовила: «Бодай і ти каменем стала!» Боги почули молитву вдови і покарали багачку. Понад 200 років стоїть заклята пані, а люди намагаються обходити це місце.
Біля скелі можна прочитати й вірш-легенду Степана Петращука, про «Диво-камінь при дорозі, схожий на жену». Автор пише, що багачка мала 300 корів, п’ять тисяч овець, коней і птиці без ліку. А ще:
«Ліси та поля.
Хати, мов палати.
Золота та срібла
Не порахувати.
Слуги в неї були
Чоловік зо триста.
Без ліку у скринях
Прикрас та намиста».
Та була багачка скупа, не любила бідних, «про багатство своє дбала і самотньо жила».
Зустрілися багата поміщиця і бідна вдова, яка попросила у неї кусник хліба для своїх дітей. У відповідь жорстока жінка розреготалася, ще й кинула в бідолаху каменем. Тоді скривджена вдова, гніваючись, промовила: «Щоб ти сама скам’яніла!» Після чого кривдниця перетворилася на самотню кам’яну скелю, нагадуючи людям, що жорстокість і жадібність караються вищими силами.
Легенди-оповідки і переплітаються, і дещо різняться змістом. Та суть одна – зло завжди карається.
Три музеї на громаду
Музей етнографії та краєзнавства Гуцульщини, що в селі Підзахаричі, вабить, передусім, будівлею і криницею із джерельною цілющою водою із закликом: «З Карпатських гір тече струмок, зупинись – випий ковток».
Багатство експонатів декоративно-ужиткового мистецтва, виконаних руками місцевих майстрів, вражає і дивує. Вироби з дерева і металу, вишивки і картини, колекція неповторних писанок, одяг, знаряддя праці й побуту, особисті речі знаних земляків. Завідувачка музею і директорка школи в одній особі Фрозина Томюк із гордістю розповідала про збереження народних традицій, про давні ремесла і звичаї гуцулів, про знаменитих земляків, які прославили цей край.
Фрозина Томюк
До слова, Путильщина – це і батьківщина письменника Юрія Федьковича, якому присвячена одна з експозицій. За музейними експонатами можна вивчати історію гуцульського роду й цього краю. Підзахаричі – дивовижне село, де живуть легенди, а коломийки «вмощуються» на гілках дерев. Село називають маленькою Швейцарією. Побувавши в музеї, переконуєшся, що Буковинська гуцульщина – унікальний, історичний, самобутній, автентичний регіон України. І саме на Буковині, якщо повірити Марії Матіос, «Бога схоплено за бороду руками приспаних смерек».
