Її ім’я не звучало з теле- та радіоканалів, не згадувалося в центральних медіа. Країна здебільшого знає її вихованку – Оксану Зубковську, чотириразову паралімпійську чемпіонку. Але меняни, які добре знають Оксану (вона народилася і зростала тут), також пам’ятають, що в її чотирьох паралімпійських медалях, здобутих у Пекіні (2008 р.), Лондоні (2012 р.), Ріо-де-Жанейро (2016 р.) та Токіо (2021 р.), є частка Надії Таратухіної, котра була першою тренеркою. Тому сьогодні саме про неї: доля, шлях до спорту, тренерський досвід, її чемпіонів і проблеми сьогоднішнього провінційного спорту.

Зростала в дитбудинку, навчалася в інтернаті

Любов до спорту не може з’явитися спонтанно в старшому, а тим більше зрілому віці. Вона має зародитися з самого дитинства. І якщо не передатися на генному рівні від батьків до дітей, то кимось прищепитися.

Надія Таратухіна не може напевно виділити для себе щось одне, що в далеких 50–60-х роках минулого століття вплинуло на її спортивне майбутнє. Тут дійсно було все до купи: і сімейні обставини, і особистий характер, і зустрічі на життєвих стежинах.

Народилася ще в ті часи, коли сталінські репресії хоч і не були такими жорстокими, як в 30-х роках, але достатньо відчутні. Бо під них і потрапили наприкінці 40-х років її батьки, яких вона зовсім не пам’ятає. Раннє дитинство минуло в дитячому будинку в Красному Хуторі на Новгород-Сіверщині. Коли настав час навчатися, її перевели до школи-інтернату в Черешеньки, що на Коропщині.

У стінах цієї школи багато років тому назад навчалася Надія ТаратухінаУ стінах цієї школи багато років тому назад навчалася Надія ТаратухінаАвтор: фото з ФБ-сторінки Черешенської школи

– Я не приховую і не шкодую, що виховувалася в інтернаті, – зізнається Надія Таратухіна. – У мене були дуже гарні вихователі та вчителі. Але все життя, особливо в роки юності та молодості, мені було цікаво знати, що сталося з моїми рідними. А ще хотіла знати, де саме в Чернігові я народилася і жила з батьками. Коли, навчаючись у школі, я вже мала змогу їздити до обласного центру на змагання, то навіть спробувала віднайти свій дім. Хтось мені підказав, що він знаходився в районі старого автовокзалу. Але, на жаль, усі пошуки виявилися марними тоді, а сьогодні Чернігів взагалі змінився.

Згадуючи дитинство, пані Надія з теплою усмішкою говорить, що інтернатівська буденність була такою, що їй довелося кувати свій характер здебільшого самостійно у ватагах однолітків, переважно хлопчаків. Якщо це не футбол, то обов’язково змагання, від яких у сьогоднішніх батьків, напевно, трапився б інфаркт.

– Ми залазили на дерева і починали суперництво, – пригадує пані Надія. – Воно полягало у тому, щоб якнайдужче розхитати своє дерево. Переможцем ставав той, хто найдовше утримувався. Наслідком таких змагань часто були не тільки синці та подряпини, а й серйозніші – вивихи та переломи. В пам’ять про ті часи має на обох руках викривлені мізинці.

Сама собі тренер: у житті, в спорті, в характері

Дорогу до спорту їй відкрив шкільний учитель фізкультури Василь Афанасьєв. Він був боксером, мало розумівся на легкій атлетиці. Але саме він зумів виховати не в одного покоління вихованців терпіння, силу волі і любов до спорту.

– Хоча я й не мала тренера, але з восьмого класу вже їздила на чемпіонати України з легкої атлетики, – каже Надія Таратухіна. – Стрибала у висоту, штовхала ядро, метала диск, бігала естафети. Власну техніку відпрацьовувала переважно самотужки. В радянські часи перед показом фільмів часто демонструвати кіножурнали «Радянський спорт». Я очима «фотографувала», як виконують завдання легкоатлетки сестри Тамара й Ірина Пресс, гімнастка Лариса Латиніна, а потім в коридорі намагалася відтворити рухи.

Не зважаючи на те, що Надія була самоучкою, вона досягала вагомих результатів. Найвищий із них – четверте місце у штовханні ядра. У тих перших своїх чемпіонатах вона виховувала в собі й самостійність: їхала сама до Чернігова, а звідти – на змагання організовано і під керівництвом «чужих» тренерів. Також часто запрошували її на підмогу чернігівські волейбольні, баскетбольні команди.

Закінчуючи навчання в школі, Надія вже й уявити себе не могла без спорту. Вона навіть у сні бачила себе в ньому

Отримавши атестат, поїхала вступати до Черкаського педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Але й там їй довелося показати свій характер.

– Це був 1964 рік. До Черкас я їхала з 12 карбованцями, – згадує Надія Таратухіна. – Там мали бути фізичні випробування (біг на 100 метрів, стрибки у висоту, штовхання ядра), вступні іспити з фізики й хімії. До іспитів треба б було ще з підручниками підягнутися, але в інтернаті мені їх не дали. Тому довелося брати у інших абітурієнтів, щоб понаписувати хоч шпаргалок. Гроші швидко закінчилися, тому весь час їла абрикоси. Їх у Черкасах тоді було дуже багато, росли прямо на вулиці і мали великі плоди.

Фізичні випробування Надія виконала настільки добре, що сам декан попередив: якщо не складе іспити, додому щоб все одно відразу не їхала. На іспиті з хімії її спіймали зі шпаргалкою і відправили за двері аудиторії. Ображена дівчина подалася на вокзал, де й заснула просто на лавці. Прокинулася від того, що її майже силою посадили в автомобіль і повезли до декана, який, насваривши, дав можливість перескласти екзамен. Надія була така не одна, але всім створили умови, щоб обов’язково іспит склали всі: викладачі залишили перед абітурієнтами підручники, а самі вийшли «у справах».

З Меною – назавжди

Усі наступні студентські роки ім’я Надії неодноразово називалося серед переможців чемпіонатів різних рівнів. Три роки поспіль вона вигравала першість зі штовхання ядра, перебуваючи в інститутській команді, яка представляла добровільне спортивне товариство «Буревісник».

Перспективність спортсменки і майбутньої тренерки була настільки очевидна, що їй стали надходити привабливі пропозиції щодо подальшої долі по закінченні вузу. Але ні! Характер – є характер. І вона, скориставшись запрошенням тодішнього інспектора Чернігівського обласного управління освіти, 1968 року приїздить на тренерську роботу до Мени. І не зраджує їй ось уже понад пів століття.

Надія Таратухіна на змаганнях, 1973 рікНадія Таратухіна на змаганнях, 1973 рікАвтор: з особистого архіву

– Коли я в шкільні роки їздила через Мену до Чернігова, вона здавалася мені таким великим містом! – посміхається Надія Таратухіна. – Але наскільки змінилося моє уявлення, коли після Черкас я знову приїхала сюди, вже не мимохідь, а надовго. Мена мені здалася тоді таким собі великим селом.

Саме тут Надія знайшла своє родинне щастя, зустрівши чоловіка Валентина Таратухіна. Наразі він уже покійний, але разом вони виховали двох синів – Євгена та Сергія. Обоє вони також стали спортсменами. Якщо для старшого, Євгена, спорт виявився просто захопленням, то молодший, Сергій, повторює мамин шлях у тренерстві. Працює заступником директора Менської дитячо-юнацької спортивної школи.

Бути мамою не тільки власним синам

В одному з інтерв’ю у 2008 році після свого першого паралімпійського золота Оксана Зубковська на запитання, кому хоче подякувати за те, що має у житті, першою назвала саме Надію Таратухіну. «Перший емоційний поштовх мені, звичайно, дала Надія Петрівна Таратухіна. Для тренувань у нас були жахливі умови, але тільки завдячуючи їй нам було цікаво займатися спортом» – розповіла чемпіонка.

Такі слова, мабуть, може сказати кожен вихованець тренерки Таратухіної. А вона навіть губиться, коли просимо її згадати своїх чемпіонів. Губиться, бо за більш ніж 50 років тренерства їх було дуже багато. А ще через те, що боїться когось з них забути назвати.

Оксана Зубковська 2012 року привезла паралімпійську золоту нагороду в Мену, щоб подякувати наставниціОксана Зубковська 2012 року привезла паралімпійську золоту нагороду в Мену, щоб подякувати наставниціАвтор: з архіву Сусіди.City

Більшість із них після школи продовжили навчання, нині живуть і працюють у різних містах не тільки України, а й за її межами. Для більшості спорт став заняттям для душі. Але й багато хто пов’язав своє життя зі спортом назавжди, закінчивши профільні навчальні заклади, захищаючи честь України на різноманітних змаганняї, готуючи нову зміну її спортивної слави.

Надія Петрівна по-материнськи переживає за кожного: дає поради та настанови, вболіває за них під час змагань, вітає з перемогами. І щаслива, коли в свої нечасті візити на малу батьківщину її колишні вихованці знаходять можливість зустрітися зі своєю першою тренеркою. Здебільшого ці короткочасні побачення відбуваються на стадіоні чи в спортзалі. Там, де Надія Петрівна проводить значну частину свого життя. Розповідають про своє сьогодення, плани на майбутнє, пригадують минуле. І дивуються тому, що нічого не змінилося на стадіоні: тренуються менські спортсмени на тій же матеріальній базі, що і п’ять, десять, п’ятнадцять років тому.

Мріє тренувати в сучасних умовах

– Справді, час іде, але мало що у нас змінюється, – зітхає тренерка. – Я говорю тільки про легку атлетику. На міському стадіоні легкоатлетична база відсутня: бігова доріжка стара асфальтована, сектор для стрибків не обладнаний, у метанні диску тренуємося на тому крузі, який ще 1995 року обладнав мій чоловік. Син Сергій обладнав сектор для штовхання ядра. Іноді завозиться пісок у яму для стрибків. Але тут меняни, які живуть по сусідству зі стадіоном, «приходять на допомогу» – розбирають його для власних потреб.

Надія Петрівна із заздрістю говорить про умови, в яких тренуються діти в Корюківці, Козельці, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Ніжині. Вони мають у своєму розпорядженні обладнані майданчики, тренувальні сектори, бітумно-гумові доріжки. Але, незважаючи ні на що, меняни перемагають.

– Уже давно говорять про реконструкцію міського стадіону, але ми її не бачимо, – каже Надія Таратухіна. – Поки що все залишається на рівні обіцянок. А так би хотілося потренувати майбутніх чемпіонів по-сучасному.

Надія Таратухіна продовжує виховувати вже нових чемпіонівНадія Таратухіна продовжує виховувати вже нових чемпіонів

Останніми роками все важче і важче вирішувати питання з набором дітей, із залученням їх до спорту. Одну з причин Надія Таратухіна вбачає у тому, що діти перевантажені шкільною програмою. Батьки намагаються залучити їх в якомога більше гуртків, секцій, прагнучи виростити зі своїх дітей вундеркіндів. Як підсумок – у підлітковому віці діти втрачають інтерес до всього, а натомість опиняються в полоні комп’ютерної залежності. У спорті залишаються найстійкіші.

Однак вона не здається, не опускає руки. Як би не давав знати про себе вік, але Надія Таратухіна, як і 53 роки тому, щодня (хіба окрім тих, коли везе своїх чемпіонів на змагання) вдягає спортивний костюм і прискореною, натренованою ходою поспішає на стадіон, в спортзал, де її завжди чекають. Той, хто не знайомий з нею, зустрівшись, навіть не здогадається, що це перша серед жінок Чернігівщини майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, почесний громадянин міста Мена, «Жінка року-2011» Чернігівщини, лауреатка церемонії урочистого вшанування кращих спортсменів, тренерів і спортивних організацій Чернігівської області за підсумками 2017 року – «Бал чемпіонів» в номінації «За відданість спорту». Тренерка, яка в умовах менської провінційності виховала й допомогла досягти великих висот багатьом спортсменам. І дала крила чотириразовій паралімпійській чемпіонці Оксані Зубковській.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися