Так сталося, що про жахіття минулої війни ми змушені розповідати під час нової. Настільки неочікуваної, що кожен прагне розбудити себе від кошмарного сну, що триває вже п’ятий день. Її розпочала країна, яку ми стільки років вважали братньою, де живуть наші рідні й близькі. Та вони наче уві сні – не розуміють, що відбувається навколо. Цю історію, яка сталася ще у мириний щасливий час, Сусіди.City розповіла заслужений журналіст України, корюківська журналістка Зоя Шматок.
Сниться раз, сниться вдруге
У центрі Корюківки неподалік пам’ятника жертвам нацизму зі мною привіталася знайома жінка — Людмила Малішевська. Розговорилися. Вона й каже: колись бабуся розповідала мені про Корюківську трагедію. А оце наснилася й хоче, щоби я повідала землякам її правду.
Розпитую в Людмили про матір, Жанну Сергіївну Маслак, яка багато років тому набирала й верстала корюківську районну газету «Маяк».
— Їй уже 92 роки. Живе в багатоповерхівці, але спускається вниз і ходить до продмагу по хліб і за чимсь смачненьким. Вона не хоче великої опіки. Треба, каже, рухатися. Така ж худенька, як була. Тільки зовсім не чує, — говорить Людмила. — Моя мама одна з найстаріших свідків Корюківської трагедії
— Так, я знаю, — кажу у відповідь. Навіть спогад її ще в кінці 90-х років, було, надрукували в «Маяку».
— Мама не дуже детально про бачене розповідала, — продовжує Людмила,
— Знаєте, я ніколи снам не вірила. Оце якось наснилася мені бабуся — її немає на білому світі вже років сорок, та ніколи не приходила до мене в снах. А це прийшла. Питає: «Так ти розказала людям, що від мене почула?»
Я прокинулася й не могла зрозуміти, про що бабуся Настя веде мову. Та голову собі не морочила — може ж, що завгодно наснитися! Коли ж за деякий час знову моя дорогенька мене тривожить уночі: «Не забудь розказати людям, що від мене почула!»
Отоді я й замислилась: «Це ж скоро березень і його трагічний початок у 1943-му. А бабуся мені часто, до найменших дрібниць, розповідала про ті жахливі дні.
Ми домовились зустрітися. Людмила мала нарешті заспокоїти свою душу й бабусину.
Початок біди
— Бабуся моя, Анастасія Климівна, із роду Костюків. У їхній родині було дев’ять дітей. Дві дівчинки померли в ранньому віці. Залишились Юхим — це батько Галини Юхимівни Костюк, Іван, Маня, Таня, Галя, Шура і вона Настя. Галю й Шуру під час війни вбили.
Галину, яка мала по чоловіку прізвище Харис, розстріляли у лютому 1942-го. До війни вона завідувала дитсадком і була активісткою, — з розповіді Людмили Малішевської, видно, що вона знає свій родовід.
— У довіднику встановлених жертв Корюківської трагедії вказано, що Харис Ганна страчена в автодушегубці 26 лютого 1942 року. Це не так. І Галю, і Шуру розстріляли разом з корюківчанами-активістами біля свинарки.
Фашисти прийшли додому за Галею, а там була й Шура. Забрали обох. Людей тоді примушували лягати обличчям донизу та розстрілювали. Коли було перепоховання, рідні по одягу впізнали обох сестер.
Моя мама Жанна народилася в 1929 році. Бабуся Настя згодом розійшлася зі своїм першим чоловіком Сергієм. А 22 червня 1941 року, якраз коли німецькі нацисти перейшли кордон Радянського Союзу, вона народила другу доньку Нілу.
Навіть уявити важко її стан: немовлятко і війна. Другий її чоловік, Ховдій Олексій Трохимович, відразу пішов на фронт, — голос Людмили тремтить. Її бабуся, тоді ще молода, своїми діями та вчинками завжди намагалася вберегти дітей від біди.
Вона підгулювала з німцями, але ті боялися ходити до неї в хату на край Корюківки — раптом партизани з’являться? Видивилася Настин дім. Настя б нізащо не поміняла свою хату на чужу, але подумала: „Не зроблю це — вчинять зло, буде гірше, можуть постраждати діти“.
Отож зустріла Настя березневу біду в чужій хаті на околиці міста. Уранці 1 березня 1943-го вона нагодувала й подоїла корівку Зорьку, приготувала сніданок, а потім знову до свого господарства навідалася. Це було десь о 9-й ранку. Коли ж бачить: далеко їдуть машини і якісь люди створюють живий ланцюг попід лісом. Кулемети поставили.
Зовсім недалеко лунали постріли. Відчула: щось страшне насувається. Й воно почалося. Від хати й до хати йшли мадяри та наказували нікуди не виходити і не йти! Мовляв, усе спокійно, все нормально. Але передчуття біди дуже непокоїло Настю.
А як побачила, що горять будинки, вирішила не чекати, поки і їхній спалять. Вдягла дітей, кинула в торбу хліба та якісь речі, відчинила сарай і випустила корову. Куди сховатися? Вирішила, що вдасться пересидіти за великою купою гною.
— Вирию ямку в снігу та сховаємося! — подумалось їй. Але побачене не дало це зробити.
На снігу й у воді
За купою гною вони довго не всиділи — згадує бабусину розповідь Людмила. Настя бачила, як двоє вбивць розправлялися зі Степаном Форопоном. Великий і міцний чоловік, він вихопив у нациста автомат, але від хвилювання не зміг із нього вистрілити.
Інший кат всадив у нього цілу чергу. Степана кинули в хату, що палала. Поранений, він вискочив знову. Його добили прикладами та знову вкинули у вогонь. Неподалік була й поліцаєва домівка. Чи ж будуть тут убивати та палити?
Господаря, мабуть, вдома не було. Напередодні всіх корюківських поліцаїв відправили до Сновська нібито брати участь в облаві партизанів. Для Насті й дітей це було небезпечне сусідство, адже тільки-но вона затопить піч, як сусід на порозі. Перевіряє, чи не пече хліб для партизанів.
Бачить Настя: з хати поліція вийшла господиня й низько кланяється, запрошує людей увійти. Пострілів Настя не чула, та з хати вийшли лише вбивці й пустили півня під стріху. Маленька Настина донечка, Ніла, задивилася здалеку на вогонь і раптом почала дзвінко сміятися.
— Дитинко ти нерозумна! Почують — уб’ють.
Настя вирішила тікати. Але куди? До лісу шлях відрізаний.
— Бабуся розповідала, що вона побігла з дітьми своєю ж вулицею, щоби дістатися чагарників біля річечки на луці, яка текла від колишнього маслозаводу, — каже Людмила. На щастя, по них не стріляли. Кати були зайняті — добивали людей у хатах і палили.
Дісталися чагарників, попадали у сніг і воду. Там уже ховалися бідолашні люди. Настя лежала на спині, а на груди поклала маленьку доню. Нілочка заснула.
Настя думала: „Прокинеться дитя й почне плакати й сміятися, накличе біду, видасть усіх. Люди можуть не витерпіти, скажуть: „Души!“
До річечки ще прибивалися корюківці. Прибігли сусіди та дівчинка Рая Душко, вся закривавлена. Виявляється, в їхній хаті зібралося три родини. Коли на ґанку застукали чобітьми вбивці, дівчинка сховалася під ліжко, забилася до стінки.
У сніговодяній купелі Настя не відчувала ні холоду, ні голоду. Надіялась, як і всі, хто був поруч, що ось-ось з’являться наші партизани та всіх врятують. Не з’явилися.
Ледь почало темніти, як гвардія катів залишила Корюківку. Сигнал давали ракетою. Тоді вже й Настя підвелась.
Порятунок
— Вони пішли в бік Майорського (тепер Петрова Слобода), — переказує далі бабусину розповідь Людмила. — Мама несла Нілочку, а Жанна торбу. Нарешті, село! В яку хату не зайдуть — скрізь корюківці. Їх залишила на ніч одна добра жінка. Годувала й плакала. Плакала й годувала.
Перед ранком, ще було темно, Настя зібралася йти в Корюківку, забрати корову, якщо ще жива. Прокинулася й Жанна та почала благати:
— Мамочка, не йди нікуди, тебе уб’ють! Що ж ми будемо без тебе робити.
Заспокоїла доньку, пообіцяла швиденько повернутися. Йшла й очам не вірила — навколо згарища, одні печі. Їхня хата теж згоріла. Під піччю потліло і розсипалося все, що Настя швидко позакидала перед тим, як ховатися й утікати. Слава Богу, Зорька жива. Стоїть біля неспаленого стіжка та сіно їсть.
Накинула Настя їй на роги вірьовку, що принесла з собою, і повела у бік Майорського. Вже розвидніло, коли майже дісталася через луг до лісу, вдалині з’явилися карателі. Почали стріляти. Але кулі ті Зорьку не наздогнали — вони вже були біля дерев.
— Бабуся не залишилася в Майорському. Вона з дітьми та корівкою пішла лісами в обхід Корюківки до Савинок, де жила свекруха. Тяжка то була дорога. На жаль, свекруха їм не дуже зраділа. Чи ж прогодує таку сім’ю? Виручила Зорька. Настя б їй пам’ятник за це поставила.
У Савинках до кращих днів дожили. Настин чоловік Олексій з війни повернувся. Був тяжко поранений, але, як кажуть, став у стрій. Жінці ще й заздрили, що і дітей зберегла, й чоловіка з війни діждала.
Сумний висновок після цього матеріалу
Корюківські журналісти завжди у перші березневі дні багато пишуть про Корюківську трагедію. Ми завжди вірили й віримо зараз, що більшої біди в нас ніколи більше не буде. Та, на жаль, реальність інша. Ми не знаємо, що буде завтра, і навіть за хвилину.
Можливо, завтра зникне Інтернет, тоді буде дуже важко розповідати вам, шановні читачі, правду. Та ми обов’язково вистоїмо, переможемо і відродимо свою незалежну державу. Тримаймося, пам'ятаймо нашу історію, і щиро віримо в Україну.
