Це фото одразу стало вірусним у соціальних мережах. Бо воно цінне не тільки своєю якістю, а й актуальністю: молода дівчина самотньо сидить на вцілілому після авіаційного бомбардування столі посеред кімнати і вдивляється в далечінь з висоти зруйнованої міської багатоповерхівки. Вона дивиться не через вікно, а у відкритий простір. Бо стіни просто вже немає.
Поєднали спільне захоплення і кохання
Хоч обличчя дівчини на світлині не видно, але в ній я впізнав Сашу Бережну – свою колишню ученицю, однокласницю мого сина. Але нещодавно потрапив на очі сюжет зі «Сніданку з 1+1», героїнею якого була Олександра. Потрапила вона в ефір саме завдяки тій світлині, знятій на сімнадцятому поверсі чернігівської багатоповерхівки.
– Ми з Дмитром разом уже шостий рік, – розповідає Олександра. – Познайомилися в Чернігові, бо обоє навчалися в Чернігівській політехніці. Власного житла поки не маємо. Обоє не місцеві – я родом зі Сновська, а Дмитро – з Мени. Коли вирішили жити разом, стали орендувати квартиру. Наша оселя розташована на сімнадцятому поверсі. Окрім нас двох, тут живе і наш улюбленець – золотистий ретривер Май.
У мирному Чернігові
За словами Саші, їй подобалося жити так високо. Кожного вечора вони з Дімою спостерігали неймовірні заходи сонця, і їй щоразу вдавалося зловити їх об’єктивом свого фотоапарата.
– Це одні з моїх найулюбленіших світлин, зроблених особисто, – розповідає дівчина. – Фотографуванням я займаюся зі шкільних років. Ще тоді ми з подругою влаштовували фотосесії як для себе, так і для друзів, любили фіксувати гарні краєвиди. Знайомі кажуть, що моя фотомайстерність лише зростає. Мабуть, це захоплення відіграло свою роль і в тому, що ми з Дімою знайшли одне одного в житті, бо і він полюбляє фотосправу. А свого часу, ще коли жив у Мені, там він займався відеорежисурою у місцевому Будинку культури.
– Зараз у нашому, вважаю, що вже сімейному, архіві є величезна кількість світлин, відео, – підхоплює Дмитро. – Ми полюбляємо робити спільні селфі-зйомки, намагаємося помітити і зафіксувати чудові пейзажі. Також на багатьох фотографіях наші рідні, домашні улюбленці.
Інколи дівчина найбільш вдалі світлини виставляє на своїй сторінці в Інстаграмі й обов’язково доповнює її коментарем якогось філософського змісту з одного-двох речень: власні відчуття навколишнього світу, міжособистісні стосунки, прояв романтичних почуттів.
Той страшний телефонний дзвінок
– Уранці 24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка десь о п’ятій годині, – пригадує дівчина. – Мабуть, такі вранішні дзвінки у всіх викликають тривогу. Так само було і у мене. Тим більше, телефонувала мама. Вона одразу стала заспокоювати, але потім сказала, що, мабуть, розпочалася війна. Я підійшла до вікна і побачила заграву десь на околиці міста, почула до того ще незнайомі мені звуки. Опісля ми вже не ночували у своїй квартирі. Перші дні, поки ще не було авіанальотів і працювали комунікації, більше часу проводили в квартирі товариша, Ярослава, що жив на чотири поверхи нижче. Бо на своєму сімнадцятому почувалася дуже небезпечно. Під час оголошення тривоги переховувалися в коридорі. Коли над Черніговом почали гудіти літаки, ми спустилися в підвал, а до квартири, до тих же знайомих, підіймалися лише для того, аби щось поїсти, попити кави.
Перші дні від обстрілів ховалися у підвалі
Робили це переважно тоді, коли авіаналіт закінчувався. Але один із таких візитів до оселі ледь не став останнім для молодої пари.
Саша пригадує, як того дня вони з Дімою, Ярославом якраз були в квартирі й готували каву. Побачивши у вікні літак, босі вибігли до коридору на сходовий майданчик, де їх і застав потужний вибух.
Наслідки одного з обстрілів
– Я бачила сам літак, бачила, як він випускав ракети, – мовить Олександра. – А далі настала мить, яку я стала усвідомлювати лише згодом. Ми швидко вибігли до під’їзду, бо лише там можна було сховатися, дотримуючись правила двох стін, а через декілька секунд я почула вибух – ракета влучила в наш будинок. Після цього вже важко пам’ятаю все, оскільки, розплющивши очі, побачила тільки світло, хмари пилу, відчувала неприємний присмак в роті. Двері, вікна всі вилетіли. Після цього в під’їзді почула, що хтось робив перекличку, чи всі живі. Слава Богу, загиблих не було. Наскільки мені відомо, бомба влучила в чотирнадцятий поверх. Після вибуху хлопці швидко забігли до квартири, щоб взяти валізу з документами, куртки, і ми потім спустилися до підвалу.
До Сновська. На свій страх і ризик
Тоді снаряд влучив у квартиру по сусідству, тому Саші і Дмитру дивом пощастило вижити. Але страх змусив перебралися до іншого району міста, де розмістилися у волонтерському сховищі. Згодом і там перебувати стало не цілком безпечно. Тому вирішили з Чернігова якось вибратися до Сновська, до Сашиних батьків.
Волонтерське сховище у Чернігові
– Це було тоді, коли з сусідніх з Черніговом приміських сіл Ягідного, Іванівки, Количівки обстрілювали обласний центр. Люди на свій страх і ризик вирушали в дорогу. Ми йшли пішки. Разом з нами був і наш Май. І коли польовою дорогою за автомобільним мостом ми пройшли близько кілометра, неподалік раптово розпочався обстріл. Ми попадали на землю. Май злякався. Це був чи не перший раз, коли наш 40-кілограмовий улюбленець попросився, як маленька дитина, на руки. Важко було всім: коли почули перші вибухи, як тільки зійшли з мосту, спадало на думку найстрашніше, всі люди були налякані, діти плакали. Особливо страшно було, коли йшли відкритою місцевістю, де не було ні дерев, ні кущів.
Дорога до Сновська
Зазвичай дорога з Чернігова до Сновська займає трохи більше години маршруткою. Тоді ж до батьківської оселі, де відчули себе в безпеці, вони потрапили аж через п’ять годин: пішки розбитою польовою дорогою вздовж Десни, човном через річку на протилежний берег, а далі – волонтерським бусом додому.
Мить із сімнадцятого поверху
Те, що саме та світлина, знята в зруйнованій авіаційним ударом квартирі на сімнадцятому поверсі, стане такою популярною, Саша з Дмитром навіть не задумувалися. Сама ідея виникла спонтанно. Це сталося не одразу, а лише через місяць після всіх тих трагічних подій. Коли вороги відступили з Чернігівщини і з’явилася можливість дістатися до Чернігова, пара знову навідалася до своєї оселі, щоб забрати вцілілі речі. Картина, яку побачили, піднявшись до помешкання, була жахлива: двері, вікна були видавлені вибуховою хвилею, речі пошкоджені або розкидані, все в бруді.
– Важко було дивитися згори на місто, яке стало для нас обох рідним, – пригадує Дмитро. – Ми не замислювалися над тим, щоб обрати спеціально ракурс: Саша сама зорієнтувалася, просто сіла на стіл, а я сфотографував за спиною. Загалом це зайняло якусь хвилину. Вже потім, переглядаючи світлини, помітили, що фото дуже вдало передає стан душі багатьох чернігівців. А потім Саша розмістила його на своїй сторінці в Інстаграмі.
Після того, як фото з’явилося в соціальній мережі, його стали поширювати різноманітні чернігівські спільноти. І не тільки чернігівські. А все через те, що відчуття у багатьох людей були такі самі, які переживали автори.
Неодмінно повернуться до квітучого Чернігова
Наразі Саша і Дмитро, дослухаючись до рекомендацій і чернігівського мера, і очільника області, не поспішають повертатися до Чернігова. Але мріють про той день, коли врешті зможуть це зробити. Вони перебувають поки що в Сновську.
– Ми дійсно зараз перебуваємо в безпеці, – каже Олександра. – На щастя, з нами все гаразд, всі живі-здорові. В Чернігові ж поки що складні умови. Важко дивитися на руйнації в нашому районі. Але життя триває.
Олександра Бережна – справді світла й оптимістична дівчина: мила, добра, спокійна, романтична. Може, тому всі ці якості проступають через всі її світлини, переглядаючи які і собі надихаєшся впевненістю і вірою у добре майбутнє всієї нашої країни і її народу. І беззаперечно хочеться вірити у щасливе майбуття молодої пари Дмитра і Олександри, в якому будуть лише світлі моменти. А їх ми побачимо на нових світлинах. Вже з мирного, відбудованого і квітучого Чернігова.
